Виростити Мрію

Чимось ми схожі на персонажів фільму «Капітан Фантастік» (фільм про родину анархістів, які виховують шістьох дітей у лісі — прим ред.). Наші діти не ходять в школи й садочки, зростають серед природи, не живуть серед бетонних кліток. Я вважаю, дитина не має виховуватися у місті.

Мабуть, ключовий пункт у вихованні для нас — безсистемність, відсутність чітких правил. Є таке поняття — радикальний анскулінг. Це коли під час навчання я йду за дітьми, а не навпаки. Дивлюся, що їх приваблює, йду за ними. Добриня, старший син, у 4 роки почав ліпити з глини — і ми прищеплюємо любов до гончарства. І у батька, і у Добрині інтелект наче на кінчиках пальців. Середній, Лад, має вербальні здатності — він цікаво підходить до вивчення мови, шукає рими. Мрія — дослідниця простору. Вона бачить ціль і не бачить перепон: любить лазити, тягає з собою табуретку, аби дістатися певних місць. Ну а наймолодший Мир поки що тільки навчився рівно тримати голову — ми ще спостерігаємо за тим, чим він захоплюватиметься.

Наш підхід ще називають self-directive education — тобто діти самі диктують, як вони хочуть вчитися. Я ще жодного разу не вчила з ними абетки, як це роблять у школі. Якщо дитина цікавиться якоюсь літерою, ми починаємо її малювати. Мої діти вчаться щосекунди, тільки в них немає підручників. Навколо них цілий світ. Їх батько відливає бронзу, робить такелаж для яхти, конструює горн — купа всього, що звичайна міська дитина, можливо, ніколи не бачила.

Ми намагаємося працювати з їхньою уявою. Зараз дітям дають сформовані іграшки. Раніше вони були абстрактними — наприклад, ті самі мотанки. Тоді в дитини включається фантазія: вона має додумувати їй ручки, ніжки, рот. Сформовані іграшки забирають у дитини велику частину «Я». Чим більше діти мацають цей світ, тим більше в них можливості реалізуватися.

Усі так навчалися, доки 300 років тому не з'явилася пруська система з графіком і дзвінками.

У мене є мрія, яку б ми хотіли здійснити з донькою. Я хочу відвідати з дітьми багато місць. Мене дуже надихнув український мандрівник Леонід Кантер. Він вирішив доставити по одній кухоній табуретці на берег кожного з океанів. Відвідав 50 країн, пройшов через Монголію, через усю Європу до Атлантики, обійшов Північну Америку від Канади до мису Горн.

Для цього мій чоловік будує 10-метрову яхту. Ми хочемо, аби діти пізнавали цей світ напряму, через подорожі. Мандрівка — найліпший спосіб пізнання. Саме мандрівка, не туризм, коли подорожуєш на круїзному лайнері, бачиш місто кілька годин та рушаєш далі. Мандрівка — це коли ти не залежиш від когось ще. У тебе є можливість пізнавати іншу культуру стільки, скільки треба.

У 2022 році я взяла дівчинку під опіку. Я хотіла назвати її по-своєму. Пам’ятаю, я тоді сказала, що це не дівчинка, а мрія. Якщо існує реінкарнація, то Мрія — це мій дідусь. Пам’ятаю, я сіла поруч і пожартувала: «Анатолій Матвєїч, по п’ятдесят?» Я охрестила її в Михайлівському соборі, але один зі священиків не хотів записувати ім’я в свідоцтві про хрещення — сказав, що немає такого імені. Інший капелан сказав, що немає, але тепер буде.

У Мрії ДЦП, неврологічні проблеми, розумова відсталість. Вона дуже чіпляється за життя: намагається розмовляти, доволі непогано ходить. Вона емпатична — і я хочу допомогти їй розвинути цей навик.

Я не сама, мені допомагає чимало волонтерів — є ледь не 300 ключів від моєї квартири, на випадок, якщо мені треба допомогти. Було особливо важко в 2022-2023 роках: я багато займалася волонтерством, разом з ГО «Добротак» їздила на евакуації поранених і вбитих. З дітьми допомагали колеги.

У вихованні прийомних дітей є свої складнощі. Вони або вростають у родину, або ні. Виростаючи, вони можуть відмежуватися — не хочуть згадувати, що росли в прийомних родинах, їм би хотілося зростати в більш родовитій сім’ї. Суттєва частина моїх дітей — з інвалідністю. Їх мало хто забирає. На початку 2022-го я думала, що вторгнення сколихне суспільство, більше людей будуть брати під опіку таких дітей і вивозити в більш інклюзивні країни, але цього не сталося.

До повномасштабної війни я завжди говорила своїм дітям, що в світі безліч добрих людей, їх більшість. Під час війни дехто з моїх знайомих сказав: «Як довго ти збираєшся їм це говорити? Бо це не так». Мало хто хоче піклуватися про людей з інвалідністю, це факт. Тепер я завжди кажу їм, що світ — складне місце і в ньому треба бути обережним. Я виховую їх з думкою, що вони можуть опинитися зі світом сам на сам.    

Моя мрія — привчити дітей соціальній відповідальності. Я мрію про заклад, в якому би постійно циркулював догляд за людиною зі спеціальними потребами — від її народження й до старості. Будинок, де діти виростають під опікою і піклуються про інших — літніх людей, дітей з інвалідністю. Багато з цих дітей через нейроособливість не зможуть працювати на звичних професіях, але вони можуть піклуватися про інших.

Думаю, Мрія саме така. Вона дуже емпатична дитина. Вона була би гарною доглядачкою. Я б хотіла їй побажати тільки одного: щоб її ніколи не образив цей світ.

Коли в 2021 році чоловік запропонував назвати дочку Мрією, я подумала: «яка маячня». Я називаю це вікном Овертона: три роки він періодично повертався до мене з цією пропозицією, і я дозріла. Я хотіла назвати дитину Квіткою чи Теєю, народженою від Бога. Але коли вона народилася, я зрозуміла: ні, це не Тея і не Квітка, це Мрія.

Мрія народилася в 2024-му, тоді всі вже знали про однойменний літак. Так, ми часто мали пояснювати, що не називали дочку на честь літака. Часто знайомі дивуються незвичності імені, особливо російськомовні, які не одразу розуміють, що ми вкладали в нього сенс. Тільки потім до них доходить, що мається на увазі «Мечта».

Що для нас мрія як концепція? Це коли ти відмежовуєшся від реальності. Щось далеке та високе. Якось я написав на аркуші список бажань: чого б я хотів досягти в такому-то і такому-то році. Я знайшов цей лист через чотири роки — і усе було саме так, як і загадав. Я одружився саме в тому році, як і планував, став батьком саме тоді, коли мріяв.

Ми віруючі люди, Бог займає центральне місце в нашому житті. Звісно, ми б хотіли передати їй наші цінності й наше бачення світу. Ми вважаємо, що людям без Бога набагато важче, треба вчитися довіряти йому своє життя. Ми хочемо, щоб вона пізнавала світ — помилялася, збивалася, була відкритою до нового, чогось іншого, навіть якщо це щось не співпадає з поглядами в нашій родині.