На кінофестивалі «Молодість» днями показали ретроспективну програму «Дракон на полігоні. Майстерня Володимира Денисенка (1970-1985)». У програмі — сім фільмів учнів Володимира Денисенка, що були зняті протягом 1970-80-х років.
Володимир Денисенко — один з найменш досліджених режисерів українського поетичного кіно, хоча його вплив на розвиток цього напряму національного кінематографа був ключовим. Саме завдяки Денисенку традиції Довженка перейшли до нового покоління режисерів 1960–1970-х років, відомих як творці українського поетичного кіно.
Він не просто зберіг, а й привніс та розширив естетику довженківської поетичної кіномови у власній творчості, а також зумів це передати учням своєї кіномайстерні.
Кінокритик Ігор Кромф поспілкувався з куратором програми Олегом Оліфером та учнем Володимира Денисенка, режисером Олегом Чорним, і розповідає, чому ця програма вартує уваги. Якщо ви не встигли на перегляд, незабаром програму планують анонсувати в онлайн-кінотеатрі Довженко-Центру.
Політв’язень і творець поетичного кіно
Життя Володимира Денисенка могло би стати сюжетом для дуже драматичного байопіка про митця в радянській системі. Народився 1930 року. Його дід був активним учасником національно-визвольної боротьби в часи Української Революції. Сім’я певний час жила в інших містах, щоб не потрапити в горнило сталінських репресій. Потім дитинство у війні. У 17 років Денисенко їде вступати у ВДІК, Всесоюзний державний інститут кінематографа, — головний заклад СРСР для фахівців із кіно. Проте голод та злидні змушують його прийти пішки з Москви додому. Згодом Денисенко вступає у київський театральний інститут, однак 1949-го його арештовують за участь у націоналістичній організації «Молода Україна». Наступні чотири роки Денисенко пробуде у ГУЛАГу на Уралі. Потім повернення по «беріївській амністії» та не без втручання самого Олександра Довженка відновлення в інституті. У середині 1950-х працює вже з кращими режисерами того часу Юлією Солнцевою та Марком Донських. Згодом починає власну режисерську кар’єру.
«Володимир Денисенко, один із найважливіших і найвпливовіших українських режисерів. Парадоксально, але він досі маловивчений, оскільки частина його кіноспадщини ще неоцифрована («Повість про жінку», «Важкий колос»), інша частина доступна тільки у низькоякісних цифрових фільмокопіях («Високий перевал»), у більшості випадків лише російською мовою («Солдатка», «Роман і Франческа», «Мовчать тільки статуї», «На Київському напрямку»). Відновлені стрічки Денисенка «Сон» і «Совість» посідають чільне місце в українському кіноканоні, а стрічка «Осяяння», яку Довженко-Центр повернув минулого року, теж має усі передумови отримати цей статус», — розповідає куратор програми та кінознавець Олег Оліфер.
Володимир Денисенко відкрив талант головної зірки українського поетичного кіно — Івана Миколайчука. Останній, тоді ще студент другого курсу акторського факультету, зіграв головну роль саме у фільмі Денисенка «Сон» — і не кого-небудь, а самого Тараса Шевченка.
Це було третє «канонічне втілення» Шевченка в українському радянському кіно після ролей Амвросія Бучми та Сергія Бондарчука.
У 1968 році Денисенко знімає ще один дуже важливий фільм про нацистську окупацію України — «Совість». Стрічка знімалася майже без бюджету і силами студентів майстерні Денисенка. Однак 1968 рік — це період, коли радянське керівництво згортає усі процеси лібералізації, які розпочались у часи «відлиги». Саме тому це кіно потрапляє «на полицю»: воно було вперше показане лише 1991 року, уже після смерті Володимира Денисенка.
Майстерня кінотворчості
Якщо про режисуру Володимира Денисенка ми маємо певне уявлення та простір дослідження, то його кінопедагогічна діяльність залишалася довгий час поза увагою. Денисенко займався викладанням режисури з 1965 року і аж до самої смерті у 1984 році. За цей час він був керівником трьох режисерських майстерень на кінофакультеті Інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого.
Олег Оліфер пояснює, що Денисенко є тим містком, який утверджує тяглість вітчизняної кіношколи до витоків українського кіно, пов’язуючи її з наступними поколіннями. Його наставником був Олександр Довженко, а учнем — В’ячеслав Криштофович, який за 20 років після випуску керував власними режисерськими майстернями в Інституті імені Карпенка-Карого.
Режисер Олег Чорний був учнем останньої майстерні Володимира Денисенка. Режисера та кінопедагога не стало якраз, коли група Чорного виходила на дипломний захист.
«Він був неймовірний інтелектуал. Багато часу приділяв сценаристиці. Наше навчання сценарній творчості розпочиналось із вивчення «Поетики» Арістотеля». Також він давав кожному на розбір сценарій голлівудського фільму», — згадує роки навчання Олег Чорний, зауважуючи, що зв’язок Володимира Денисенка з Олександром Довженком був дуже важливим для першого.
Денисенко у своїх лекціях часто посилався на творчість Довженка як на приклад роботи в режисурі та сценаристиці. Така важливість персони Довженка була неспроста, адже свого часу саме він писав рекомендації для Денисенка щодо вступу у ВДІК. Повертаючись із гулагівського заслання, молодий Денисенко у Москві зупинявся саме в Довженка.
«Дракон на полігоні»
«Дракон на полігоні» — це назва ретроспективи учнів Володимира Денисенка, куди увійшли сім дипломних робіт його випускників різних років:
Перші три роботи відзняли випускники його першої майстерні, з якими у 1968 році Денисенко створив свій фільм «Совість».
Як говорить Олег Оліфер, режисери майстерні Олександр Кибальник, Олексій Мороз і В’ячеслав Криштофович як дипломні роботи екранізували маловідому коротку прозу Лесі Українки. В «Одинаці» Олександра Кибальника українського хлопця забирають до російської армії, у «Помилці» Олексія Мороза літератор-опозиціонер опиняється у в’язниці, а у «Прощанні» В’ячеслава Криштофовича кохані розлучаються. Ці соціальні, політичні та мелодраматичні сюжети, позначені впливом поетичного кіно, мали скласти альманах до 100-річчя народження поетеси у 1971 році. Проте фільми так і не потрапили на великий екран, хоча були створені на Кіностудії Довженка із залученням не лише студентів, але й досвідчених професіоналів — наприклад, музику до «Одинака» написав композитор Володимир Губа. Включення цих робіт до ретроспективної програми нині означає відновлення справедливості та фактично є історичною прем’єрою скасованого альманаху.
У 1970-х роках ситуація у країні сильно змінилась. Радянське керівництво розпочало курс на неосталінізм, який знайшов більш відповідну назву «період застою» та «совок». Радянська імперія розпочала гонку ядерних озброєнь і спонсорувала десятки воєнних конфліктів та диктаторських режимів у світі.
Всередині країни також розпочались процеси зміцнення тоталітаризму: створення нової ідеологічної платформи під назвою «розвинутий соціалізм», нова кампанія переслідування ідеологічних опонентів. Звісно це зачіпало і культурну сферу. В радянській Україні було розгромлено поетичне кіно, яке почало формуватись у 1960-х. Посилився цензурний тиск, розпочалися переслідування діячів культури: режисерів, акторів, письменників, художників.
Водночас, якщо говорити про діяльність Київського державного інституту театральних мистецтв, де викладав Денисенко, — туди почали вступати вихідці з дружніх до СРСР країн, зокрема республіки Варшавського блоку, країн Африки, Азії та Близького Сходу.
Олег Чорний згадує, що їхня група в майстерні складалася із семи чоловік: троє були українцями, ще був один росіянин з Алтаю, а також три іноземці — вихідці з Ефіопії та Лівану, а також грек Антоніс Пападопулос.
Як розповів Олег Оліфер, в екваторі ретроспективної добірки є стрічка «Біженці», дипломна робота Фаузі Хайдара, студента Володимира Денисенка із Сирії випуску 1980 року. Ця трагікомічна антиколоніальна замальовка з життя однієї близькосхідної країни позбавлена пропагандистського пафосу, яким часто грішили роботи періоду пізнього застою. Також вона виглядає сміливішою у зображенні повсякденного життя міста, що говорить про різні умови навчання своїх та іноземних студентів. Іноземці тоді почувалися відчутно вільніше.
Закривають ретроспективну програму картини з останньої майстерні Володимира Денисенка. Кіномайстер працював до самої смерті у 1984 році, а останній курс випускав його колега Микола Мащенко. Олег Чорний згадує, що на той момент вони вже готували власні дипломні проєкти, і участь Мащенка була більше «моральною підтримкою». Тому попри те, що формально Володимир Денисенко не випустив цей курс, це все одно повноцінно його учні, з якими той працював кілька років.
За словами Олега Оліфера, студенти Денисенка Володимир Коваленко, Олег Чорний та грек Антоніс Пападопулос звертаються до звичних сюжетів — війни та одвічної боротьби добра зі злом. Проте війна в їхніх роботах не така, як її звично показували на екранах того часу: зло тут одночасно банальне й химерне. Демонстрація жахів окупації та застосування новітньої безпілотної зброї робить ці картини ближчими до 2025 року, ніж до 1985-го. Особливу увагу привертає те, що фільми «Яма» Володимира Коваленка та «Дракон» Антоніса Пападопулоса були відзначені на кінофестивалях «Молодість»-84 та «Молодість»-85 як кращі режисерські роботи.