БЖ продовжує розповідати про героїв, які провели своє дитинство в інших, далеких містах. Про місцеві традиції, природу, ігри, а також про життя в Києві і зіткненні різних культур. Мустафа Найєм нам розповів про своє дитинство в Кабулі, а Анжеліка Амеліна - в Магаданській області.
Сьогоднішня героїня - фахівець зі стратегічних закупівель Аліса Тінаше Ньямукапа розповіла про сучасне місто Хараре, про ферму дідуся, недільну школу, звичаях у Зімбабве і переїзд на Харківський масив.
До 10 років я росла в Хараре - столиці Зімбабве. Це було суперсучасне місто. Після переїзду до Києва в 2002 році мені здавалося, що я потрапила в якесь село. При цьому тут мене постійно розпитували, чи були у нас машини, а мені хотілося відповісти: «Так ми більш розвинені, ніж ви. У мене давно є справжній мобільний телефон, а не іграшковий, як у вас». Навіть ті мультфільми, які я дивилася в дитинстві, в Україні почали показувати лише через два-три роки.
Звичайно, зараз Київ дуже змінився.
В Хараре я жила в приватному будинку, територія була великою і мені завжди здавалося, що там заховано безліч скарбів, які обов'язково потрібно знайти. Я була страшенно непосидючою.
У нас було три собаки і кіт. Грали ми в ті ж ігри, що і всі, хіба що на скакалці часто стрибали. Ось коли ви бачите, як у фільмах дівчинки наспівують лічилки і стрибають через скакалку - це про нас.
Вдома ми часто їли страви європейської кухні, а також кашу з білого кукурудзяного борошна, салат, м'ясо. Я постійно жувала цукрову тростину - була страшною ласункою. Звичайно, також їли багато різноманітних фруктів, особливо бананів, які росли всюди. Постійно готували страусятину, а іноді й крокодила. Ще я обожнювала солодку картоплю, її ми могли гризти навіть сирою.
Бабуся з дідусем жили на власній фермі в чотирьох годинах їзди від нашого будинку. Там я зазвичай і проводила канікули. Якщо Хараре був розвиненим містом, то в районі, де знаходилася ферма, не було взагалі нічого, навіть електрики.
Зате була гасова лампа і багаття, а вогонь я дуже любила. Багаття для готування їжі розпалювався в хатині, яка служила кухнею, а ще один - у дворі, для нас. Щовечора ми сиділи біля багаття. Там мені було наплювати, що немає телевізора та іншого.
На фермі жили корови, курки, кролі, багато іншої живності. Ще бабуся з дідусем робили арахісове масло - самі вирощували арахіс, товкли його у величезній ступі, а отримане борошно перетирали між великими каменями. Потім масло розфасовували по бляшаних банках. А нас, дітей, завжди садили очищати арахіс від шкаралупи.
Мамі не дуже подобалося, коли я проводила канікули на фермі, особливо коли вона з нами не їхала. Вона любила наряджати мене як лялечку, а я любила бігати по багнюці в гарній сукні. А щоб помитися, потрібно було попросити дорослих нагріти тобі воду. Але спочатку за цією водою треба було сходити навіть не до криниці, а кілометра за півтора до струмка.
До речі, ферма існує до досі. Хоча дідусеві вже за 90 і він міг би спокійно жити в місті у когось з дітей, він все ще працює. Напевно, це просто справа його життя.
У країнах Південної Африки система освіти побудована за принципом класичної британської. У школу я пішла, коли мені не виповнилося й шести. Потім в Україні я всім пояснювала, чому в 21 вже закінчила магістратуру.
Розклад був зовсім іншим: спочатку уроки, уроки, уроки, а потім - тидищ - перерва на півтори години. Інші перерви були буквально по кілька хвилин. І канікули по-іншому влаштовані: три місяці вчишся, а один відпочиваєш.
За непослух можна було отримати по дупі. Якщо погано поводився, вчителька відправляла тебе до когось на кшталт завуча з виховної роботи, і від нього вже можна було отримати лозиною. Правда, я на таке потрапляла тільки разів, та й то мене захистила мама - сказала, що тільки вона може мене карати. Ще пам'ятаю, що ми вчилися писати олівцем, а вже потім бралися за ручки.
У кожній школі була своя форма, в нашій - жовто-зелена. При цьому все було суперсуворо: туфлі і навіть стрічки у волосся можна було носити тільки певного кольору. Спортивна форма теж була - біла футболка, білі шорти, білі шкарпетки і біле взуття. Купальники теж якісь були, але басейн рідко працював. Брати участь у спортивних активностях було обов'язковим, а я цього дуже не любила.
Ще ми були брауні - не в сенсі тістечками, а так називалися girl-scout. Чесно кажучи, погано пам'ятаю, що ми робили, але точно марширували і вертіли якийсь жезл. З моїм рівнем незграбності з цим у мене не складалося.
У школі часто влаштовували ярмарки з різними активностями на кшталт стрільби з лука, лотерей. В Україні мені не вистачало таких заходів.
Крім того, ми з сестрою ходили до недільної школи, де в досить спрощеній формі пояснювали все про релігію, розповідали цікаві історії зі Старого Заповіту. Ми постійно ставили сценки до Різдва і я завжди грала Діву Марію. Не овечку, не зірочку і навіть не янголятка, а саму Марію! У грудні в школу ніхто не ходив, тому часу підготуватися було більш ніж достатньо. Нас ніхто не змушував ставити ці вистави, ми самі збиралися, розподіляли ролі і готувалися. І це в 8 років.
Я ходила тільки в primary school. Мріяла потрапити до однієї high school для дівчаток, де носили красиву синю форму. У результаті я отримала це у вигляді форми Авіаційного університету в Києві.
Враження, яке у мене залишилося від Хараре - це поєднання сучасності і якоїсь первісності. У місті - багато висоток, розвинені технології, живуть розумні люди, але в той же час продовжують існувати якісь дикі звичаї.
Я дуже не любила неділі, тому що треба було ходити до церкви. З моєї точки зору, люди, які не ходили до церкви, навіть частіше вчиняли правильно, ніж ті, що ходили. Але так вже було прийнято. Якщо відбувалося щось погане, всі просили Бога допомогти, якщо щось хороше - дякували йому.
Але при такій побожності всі ці люди ходили до шаманів, які допомагали позбутися хвороб і проблем.
Ще в Південній Африці досі існує обряд викупу нареченої - лобола. Проходить він не так, як в Україні, коли наречену викуповують фальшивими доларами під час безглуздих конкурсів. Все по-справжньому. Збирається сімейна рада і всі починають торгуватися. Нареченого можуть змусити заплатити до 10 тисяч доларів. Наречена ж під час лоболи навіть не присутня.
Моя мама - українка, тому дідусь обійшовся без лоболи. Напевно, кілька тисяч заощадив. Зараз ставлення до обряду змінилося. Нареченого і зараз можуть випатрати на нормальні гроші, але потім батьки віддадуть їх же молодій сім'ї.
На всіх весіллях, які я бачила, завжди було багато подружок нареченої в однакових сукнях та інші сучасні фішки. Але завжди приїжджали спеціально найняті танцюристи і виконували національні танці.
В Африці дуже велика проблема зі СНІДом, мій дядько від нього помер, коли йому не було й сорока.
Мало не з першого класу нам розповідали про секс, пояснювали, як передається СНІД. Про все це говорили абсолютно відкрито, пояснювали, що можна, а чого не можна. Доходило і до комічних випадків: говорили, що якщо ми побачимо на вулиці білу кульку, її не можна брати в руки. Як ще шестирічній дитині пояснити про презервативи? А по телевізору йшов серіал, в якому піднімалася тема СНІДу.
Коли я приїхала в Україну, я вже все про це знала, а тут такого не розповідали і 10-річним дітям.
Розбещення дітей - ще одна гостра проблема в Африці, я знаю сумні історії про це. Тому навіть у звичайному підручнику англійської мови та літератури можна було знайти есе, присвячене цій темі. Там розповідалося, як себе поводити, коли дорослі ставлять певні запитання або вчиняють по відношенню до тебе певні дії.
Іноді ми їздили на сафарі, але найбільші враження у мене все одно були від ферми дідуся. Та й у нас вдома росло багато рослин. Улюбленим деревом було мандаринове, а ще я обожнювала гратися в кукурудзі.
Після дощу завжди була веселка, до того ж набагато яскравіша, ніж в Україні. Я навіть потім знайшла цьому якесь наукове пояснення. Зірки там теж були яскравіші, оскільки в Зімбабве не було такої кількості міських вогнів.
Сезон дощів тривав близько місяця, лити могло майже кожен день. Дощі були сильними і завжди з грозами. У школу я тоді ходила з щільним дощовиком - таким добротним, тут я подібних не бачила.
Темнішало рано, о 6 або 7 вечора, о 8 було вже дуже темно в будь-який час року.
Одного разу я бачила величезну змію, мало не анаконду, яка обвила наше плетене крісло у дворі. З тих пір дуже не люблю змій. А раз на рік я спостерігала за літаючими термітами, гніздо яких було біля школи. Дуже вони мене цікавили.
З просторого приватного будинку я потрапила у двушку на Харківському масиві, де суцільні 16-поверхівки. Прилетіла в грудні, коли по той бік екватора було літо. Пам'ятаю, дуже мріяла побачити сніг, уявляла, що він білий і пухнастий, а зима - сонячна, як на фотографіях Альп. І тут виходжу я з аеропорту Бориспіль і бачу щось сіре і мокре - це і був сніг.
Окрема історія, як я добиралася. Летіла я сама з безліччю пересадок і з якимись не зовсім правильними документами. Дуже панікувала. Тільки уявіть дитину, яка дуже швидко говорить англійською з африканським акцентом, і українських митників. Добре, що бабусю пустили мене забрати.
Російську я не розуміла взагалі, бабуся дуже старалася мене її навчити. Читала казки російською, а я тільки бачила красиві картинки. Мама мені все перекладала на англійську.
Найбільше вивчити мову мені допоміг мультфільм «Злюки бобри», який йшов російською, але англійську мову теж було чудово чутно. Ще мене відправили в дитячий табір, і там вже довелося якось знаходити спільну мову з іншими дітьми.
Загалом, до школи я почала більш-менш розуміти і писати російською. І тут я приходжу на перший урок і розумію, що Ніна Олександрівна - так звали мою класну керівницю - явно говорить іншою мовою. Так я дізналася про існування української мови.
Звичайно, мені робили поблажки, навіть посадили з дівчинкою, у якої я могла у відкриту списувати диктанти. Перший рік я постійно плутала українські та російські «и» та «ы». Зараз я розумію, що це був цікавий челлендж, але на той момент я думала, що просто помру.
Я вчилася в школі з поглибленим вивченням іноземних мов і іноді на уроках англійської читала тексти замість вчительки. Ще раніше я знала мову мого батька - шона, але зараз все забула. Взагалі я довго не розуміла, хто я і що, але десь у 21 рік сама для себе вирішила, що я українка.
Мова не була єдиною проблемою після переїзду. Звичайно, мені складно було звикнути до такої погоди. Поки не потепліло, я буквально не виходила з дому і перевернула бабусі всю квартиру.
Ще я не розуміла, чому тут не святкують Різдво. Ялинку наряджати мені сподобалося, але все ж було неясно, навіщо таке значення надавати Новому року і чому Різдво настає тільки після нього. Про старий Новий рік мені взагалі довго нічого не було зрозуміло.
Ще в Україні мені не вистачало великої родини. Вся рідня батька в Зімбабве постійно спілкувалася. Якщо твій брат живе з тобою в одному місті - він і є твій найкращий друг, ви постійно бачитеся. А коли у тебе, наприклад, п'ять братів і сестер, а у них ще діти, то виходить велика дружна сім'я. Цієї згуртованості мені не вистачає.
Фото: Олена Сергієнко, з особистого архіву Аліси, flickr/mifl68, damien_farrell, Caitlin
