БЖ продовжує розповідати про героїв, які провели дитинство в інших, далеких містах. Про місцеві традиції, природу, ігри, а також про життя в Києві та зіткнення різних культур. У першій серії читайте історію Мустафи Найєма про дитинство в Кабулі.
Сьогоднішня героїня — бухгалтер Анжеліка Амеліна — згадує про своє дитинство в Магаданській області. Про мороз -50, коротке літо, іній на віях, довгі перельоти, ночівлі в тайзі і про будинок, що досі сниться.
До шести років я росла в Запорізькій області, але 1986 року батька перевели на роботу в Магаданську область. Він будував дороги. Спочатку ми переїхали в селище Усть-Омчуг. Його я пам’ятаю погано, бо ми там пробули тільки приблизно сім місяців. Запам’яталося лише те, що жили ми у вагончиках. Їх було всього три чи чотири — для кожної сім’ї по одному, і всі з’єднувалися великим коридором. Ось у цьому коридорі ми проводили час із братом: грали в футбол, каталися на велосипеді.
Ще пам’ятаю, як однокласник запросив мене на шашлики зі своїми батьками. Я пішла і нічого не сказала своїм, загуляла до другої ночі. Мобільних ще не було, тато з братом ходили мене шукати. Коли повернулася, то навіть не розуміла, за що мене тато б’є. Щоправда, навіть боляче не було. Уже дорослою я усвідомила, як батьки хвилювалися: у цих селищах було повно колишніх ув’язнених.
Потім ми переїхали до селища Сеймчан — це 800 кілометрів на північ від Магадана. З якутської Сеймчан перекладається як «долина сонця». Там ми й оселилися.
Відстань між селищами на Півночі — не по кілька кілометрів, як у нас, а по 100-200. Потягів там немає, тож дістатися куди-небуть можна тільки машиною або літаком, коли все завалювало снігом.
Сеймчан був невеликим — будинки не вищі за п’ять поверхів, дві школи, які, до речі, чомусь були мало не в одному дворі. Жили там якути, росіяни, українці. Тоді взагалі було модно їздити на Північ і заробляти гроші. Але навіть на знаю, на які заробітки всі їхали — золота там ніхто не добував.
Мама працювала лаборанткою на молочному комбінаті. До речі, ніколи більше не їла такого смачного морозива, як у неї на роботі.
Батько займався будівництвом мосту через Колиму. На мій дитячий погляд Колима здавалася дуже широкою, ширшою за Дніпро. Але зараз я в цьому не впевнена. Коли ми вперше діставалися до Сеймчану, то переправлялися через річку поромом, а коли залишали селище — їхали в Магадан через міст, який побудували під керівництвом мого тата за ці роки.
Школа була звичайнісінька. Хіба що в холодну пору у нас були лижі замість фізкультури. У Сеймчані я почала серйозно займатися акробатикою: була занадто активною і мене треба було віддати у спорт. А років у 12-13 пішла у татову структуру працювати прибиральницею на літо. Було зовсім не важко, зате кишенькові гроші водилися. Потім ще влаштувалась у якийсь кіоск продавати горілку і цигарки.
На Півночі дев’ять місяців зими і три місяці літа. Літо відносно тепле: спеки ніколи не бувало, але ми навіть у річках купалися. Річки текли з гір і були такими прозорими, що можна було легко роздивитися дно. Але, звісно, вода була дуже холодною навіть улітку, тож усе наше купання закінчувалося тим, що ми просто забігати у воду, занурювалися і вибігали.
До школи не ходили тільки тоді, коли температура падала нижче за -50. Якщо температура була трохи вищою — вдягали шуби, валянки, шапки і спокійно ходили вулицею. Пам’ятаю, були ще чоботи зі шкіри оленя, які чукчі робили. Дуже красиві — з бісером, вишивкою.
Снігу було багато, але він весь випадав за три перші осінні місяці. Бувало, сягав даху двоповерхового сараю. Тато на подвір’ї прочищав стежки, якими ми й пересувалися. Але після цих трьох місяців сніг більше не йшов, потім усю зиму були мороз і сонце. Дуже яскраве сонце.
Для опалення всюди працювали котельні, через які до весни весь сніг покривався чорним попелом. Але за містом він до самого літа залишався незайманим і дуже красивим.
До літа сніг танув. Не пам’ятаю, щоб нас сильно затоплювало, але бувало, що плавали на плоті за подвір’ям.
Тайга неймовірно красива, як і ці ріки. Але влітку в лісі дуже багато комарів.
У нас був свій мисливський будиночок — такий дерев’яний зруб. І моторний човен. Улітку ми майже щовихідних сплавлялися по Колимі до цього будиночка в тайзі і залишалися там ночувати. Іноді навіть у наметах.
Тато посилав нас збирати ягоди, а сам ішов на полювання. Лосів наживо я так і не побачила, але чула, як вони трублять. Ведмедицю з ведмежатами бачила, на щастя, тільки на березі, коли пливла у човні по річці. Але тато за весь час убив десь трьох ведмедів, шкури у нас вдома були.
Пам’ятаю, коли ми спали а наметі, а пес починав гавкати, мама виходила і починала голосно кричати. Вона десь почула, що шум відлякує ведмедів.
Ще тато іноді їздив на риболовлю на Охотське море, одного разу навіть мене взяв. Рибалки закидали величезні сіті, а я спостерігала, як орські котики крадуть у них рибу.
Звісно, бачили північне сяйво. Але до нього швидко звикли і вже не виходили навіть поглянути. Мені більше подобалися білі ночі. Улітку мене весь час шукали то батьки, то брат, тому що час зовсім не відчувався і я могла гуляти дуже довго.
Двір у нас був великий — з просторим будинком, гаражем, двоповерховим сараєм, сауною, городом з теплицями. Мені й зараз він часто сниться, як і вулиця, де жили мої друзі.
Ми завели в себе лайку — зараз говорять «хаскі», але ми досі називаємо лайкою. У неї чомусь була залізна миска, і вона інколи примерзала до неї язиком, а тато потім поливав теплою водою. Але усю зиму за будь-яких температур лайка жила на вулиці. Тільки коли була маленькою, ми з братом пожаліли і забрали її в будинок, але вона обгидила всі мамині килими і більше нам такого не дозволяли.
Раз на тиждень воду для нашої величезної ванної гріли у котлі, що витоплювався дровами. Я досі пам’ятаю цей запах і тріск дров. А так щодня воду просто підігрівали у тазиках.
У будинку були телефон, телевізор і навіть приставка Dandy. Загалом тоді на Північ всі новинки швидше завозили. У 1993-94 роках я вже носила джинси «Мальвіни» та яскраві лосини, їла імпортні жуйки та цукерки. Люди були при грошах.
Єдине, чого нам бракувало — це черешня: її не довозили. Зате влітку я приїздила до бабусі в Україну і їла її, поки не ставало погано. Яблук теж мало привозили, а решта фруктів були. Просто у селищі росли лохина та брусниця.
Огірки та помідори ми самотужки вирощували в теплицях, у відкритий ґрунт не було сенсу щось садити. Пам’ятаю, коли ми тільки-но переїхали, мама вийшла на город і побачила, що він увесь усіяний камінням. Вона стала прибирати його, сварячи попередніх власників. Сусід побачив і прийшов її зупиняти. Як виявилося, каміння потрібне, щоби гріти землю — воно від сонця за день нагрівається. Словом, каміння повернули на місце і потім садили там картоплю.
Веранду ми вдома не опалювали, тому взимку там увесь стіл мало не до самого даху був завалений м’ясом, зокрема лосятиною і ведмежатиною. Тато каже, навіть кенгурятину колись їли — він її в магазині купив, думав, це такі великі кролики.
Чорної ікри не їла, але трилітрова банка червоної завжди стояла в холодильнику.
Коли було багато снігу, ми з братом залізали на паркан і стрибали з нього в кучугуру — з усілякими сальто, метеликом, зірочкою, як завгодно. У сніжки не грали — сніг на морозі не ліпиться. І на ковзанах не каталися — озер не було, а річки, хоч і замерзали, але ніхто їх не чистив. Зате іноді прив’язували свою лайку до санок і каталися.
На вулиці гуляли за будь-якого морозу, просто шарфи вдягали так, щоб самі очі було видно. Брови та вії вкривалися інієм.
Улітку каталися на велосипедах. Ще любили заходити на територію татової роботи і лазити там по тракторах. Я дуже боялася, що мене спіймають і дізнаються, що я донька директора.
Ще брат робив повітряних зміїв, які чомусь називав аеропланами. Збивав рейки, обтягував їх цератою, брав цю штуку і стрибав з нею з даху сараю. Узимку — у сніг, улітку — в купу сухого гною. Я раз спробувала, але мало в’язи собі не скрутила, тож більше не ризикувала. Хоча мій однокласник взагалі якось з п’ятого поверху впав, коли по бурульку поліз, але тільки ногу підвернув — у сніг приземлився.
Узимку із Сеймчана до Магадана можна було дістатися тільки літаком — 800 кілометрів снігу ніхто не став би прочищати. Літаки були всі старі — кукурузники, якими страшенно трясло. Сам аеропорт — дерев’яна будівля, раде схожа на сарай. Там висів великий термометр, котрий весь час показував -50.
Пам’ятаю, як уперше летіла на змагання з акробатики. Дуже боялася, ще й літак не одразу сів, а почав кружляти. А потім ми стали щоліта літати до бабусь у Донецьку область. Батьки проводжали нас до Магадана і там уже самих садили на літак, що летів у Москву чи зразу в Донецьк. Загалом, могли летіти від 8 до 12 годин, зупинялися тільки на дозаправку.
Одного разу в Якутську так застрягли на три години. Якась незнайома людина купила нам з братом он ту гру, де вовк збирає яйця, переживала, щоб ми не сумували і не пішли кудись губитися.
До речі, одного разу до нас прилітали американці. Не знаю, навіщо, але ми всі збіглися на них подивитися. Вони всім дітям роздавали якісь гіркі жуйки — ніколи більше таких не куштувала.
1994 року, коли мені було десь 13-14 років, ми переїхали до Донецької області. Могли тоді і квартиру в Києві купити, але після будинку на Півночі батьки не хотіли повертатися в «коробки».
Щоби перевезти всі речі, довелося замовляти 20-тонний контейнер. Умістили туди меблі і навіть татів жовтий уазик, який він зібрав власноруч і не хотів залишати. Машуну завантажували десь дні три-чотири. А ось лайку довелося залишити, і це було для мене трагедією.
Загалом спогади про Північ у мене залишилися тільки хороші, дитинство було щасливе. Адаптуватися на новому місці було нескладно, я часто бувала в Україні. Але дуже бракувало спорту. Сеймчан хоч і був маленьким селищем, але я там встигла позайматися акробатикою, баскетболом, настільним тенісом.
В Амвросіївці, куди ми переїхали, взагалі не було ніяких спортивних секцій. Був басейн, але він ніколи не працював. А ми все дивуємося, звідки у нас покоління, що надає перевагу дозвіллю на лавочці з пивом.
Фото: Дмитро Куницький, архів seymchan.ru, flickr/Maarten Takens, Missyleon, wikimedia/AlGaman
