У рубриці Bla Bla Bar відомі люди розповідають про свої стосунки з алкоголем, про улюблені київські заклади та важливі міські локації. Наш новий співрозмовник — журналіст і ведучий Роман Вінтонів, відомий під псевдонімом Майкл Щур.
Уперше алкоголь треба куштувати з провідником, людиною, яка проведе тебе в цей тріп.Насправді, я особливо не любив пити. Але пив пиво, смачними були перші кілька ковтків. Міг скуштувати горілку з цікавим смаком. Коли вперше зміг дозволити собі купити дорогий алкоголь, пив із сигарою, таке я бачив у журналах. Але коли почав більше спілкуватися з різними людьми, цей «міщанський рагулізм» мене покинув.
Зараз я іноді п’ю. Раз чи два рази на тиждень. Іноді рідше. Нерегулярно й небагато. Мене мало хто бачив п’яним. Мій алкогольний угар пройшов у гуртожитку в університеті. Ось там мене багато хто бачив п’яним.Інколи купую пиво, яке мені незнайоме. Люблю світле й легке. Коли був у Лондоні, випив ввечері літри три елю, а зранку літак. Прокинувся з нормальною головою, хоча ввечері ледве ходив.
Мені важко обрати улюблені напої. Усе залежить від настрою та пори року.Я м’ясоїд, тому люблю пити та їсти стейки. Головне — щоби була їжа, я вічно голодний.
Похмілля — неприємне відчуття. Це не зло й не добро, це наслідки. Учора було добре, значить сьогодні погано — має ж бути баланс.Раніше боровся з похміллям сном і солодким чаєм. Ніколи не пив чай із цукром, але з похмілля дуже тягнуло. Потім прочитав, що організму потрібна глюкоза для відновлення водного балансу. Чи щось таке. Слава богу, зараз його не буває.Іноді, коли випиваю в компанії, одразу п’ю багато води. Це допомагає. Помітив це в «Торфі», там швидко п’янієш, а чергування води та алкоголю дає триматися.
Пам’ятаю тільки, як всю ніч блював, мені не сподобалося. В основному через це мені й не подобається сильно напиватися, не люблю себе не контролювати.Найгірші історії, що стосуються похмілля і п’янки, відбулися в гуртожитку. Одного разу прокинувся з похмілля і не пішов на пари. Хтось почав стукати у двері, відкриваю, а там стоїть якийсь незнайомий хлопець і каже: — Віддай гітару. — Яку гітару? — Ти в мого молодшого брата брав гітару, коли був бухий. І не віддав.Тоді я нічого не пам’ятав. Прийшов його молодший брат, я його впізнав. Почав згадувати, що справді брав у нього вчора гітару. Ми любили волати Oasis, The Beatles, Coldplay, Rem під інструмент на спільній кухні. Своєї не було, просив у молодшого курсу й ми так напилися, що я взагалі не пам’ятав куди її дів. Довелося віддати 120 гривень за гітару, напівакустичну чорну Jolana. Знайшли ми її через деякий час у дівчат під ліжком. Так я отримав гітару за 120 гривень.
Люблю їх, бо вони закриті, не стоять на перехресті. Тут немає випадкових людей.У «Сквоті» переважно п’ю сидр або будь яке пиво, або щось безалкогольне. У «Торфі» мене рятує те, що вчасно втікаю і п’ю воду. Здебільшого замовляю Four Roses.Ще є "Барбакан' — заклад, де я граю в кікер. «Барбакан» — не білий і не чорний. Він якоїсь іншої категорії. Напевно, за останній рік я туди ходив найчастіше. Низькі стелі, захований у дворі, виставки картин на стінах і надзвичайно смачні бургери.
Там — найсмачніші бургери, які я коли-небудь їв. Їх робить «Дідько street food».І це все разом — кікер, картини, бургери й люди, які туди ходять, роблять атмосферу «Барбакана». Переважно я там п‘ю безалкогольне пиво. За що на мене всі дивляться косо, іноді здається, що мене попросять піти. Інколи — світле.
Забудова Києва мені некомфортна. Вона нависає.Організація кіосків, дорожнього руху, вулична торгівля така, що іноді з’являється відчуття дискомфорту. Я був у Чикаго й Торонто. З їхніми хмарочосами немає відчуття того, що на тебе все тисне. У Києві хочеться сховатися у дворику чи парку.