У суботу в Fedoriv Hub пройшов уже другий захід із серії FuckUp nights – формат зустрічей, на яких відомі бізнесмени, топ-менеджери й успішні люди різних професій зізнаються в своїх невдачах. Минулого разу про свої пригоди розповіли Андрій Федорів, Фоззі, Слава Балбек, Олександр Педан, Роман Скрипін.
Цього разу повчальними історіями ділилися гендиректор 1+1 Media Олександр Ткаченко, голова «Ощадбанку» Андрій Пишний, головред Playboy Влад Іваненко, письменник Лесь Подерв'янський, директор НТК «Горизонт» Олександр Шостак і директор OLX Сергій Гапоченко.
Ми вибрали трьох спікерів, які розповіли про свої провали, і записали їхні історії.
Ми виробляємо легкі вертольоти й зовсім скоро починаємо їх продавати у всьому світі. Робота дуже складна. Проектування вертольота – це коли у тебе в одному проекті є ще десяток підпроектів.
І ось одного разу трапився один епізод. У нас вже була готова летюча машина, але ми ще проводили випробування. Навіть не займалися піаром і рекламою, але чутки просочувалися, тож у нас почали з'являтися перші клієнти. Повинні були приїхати люди, готові купити вертоліт, а ми для них організовували показові польоти. У мене було не дуже хороше передчуття, але дуже потрібні були гроші, тому я погодився.
Через постійні випробування вертоліт був весь обвішаний датчиками. Я попросив хлопців їх зняти й привести машину в товарний вигляд. Мені відрапортували, що все готово.
Приїжджаємо ми на аеродром, а з нами три клієнти, один з яких, до речі, приїхав на маршрутці. Уявляєте, ми стоїмо з напарником біля машини й бачимо, як якийсь божевільний перебігає Бориспільську трасу. Виявилося, це наш товариш. Але я вирішив, добре, ну хоче людина вертоліт. Ми до всіх добре ставимося, все показуємо і розповідаємо, і неважливо, чи є у людини гроші. По-перше, з людьми потрібно завжди чинити по-людськи, по-друге, невідомо, де воно проросте. Інші два клієнти приїхали на Мерседесах з помічниками.
Приїхали ми до вертольота, посадили туди першу людину й почали політ. Все нормально, я стою на землі й розповідаю щось іншим, як раптом бачу стовп полум'я від вертольота. Він починає просто летіти вниз, кудись в картоплю. Три секунди тривала німа сцена, потім ми всі кинулися туди.
Біжимо ми з напарником по цій картоплі, я все думаю, що там взагалі могло спалахнути? Прибігаємо й бачимо, що, на щастя, все добре, сіли вдало, система амортизації спрацювала як треба, всі живі й навіть без забитих місць.
«Бачите, який у нас надійний вертоліт», – видає напарник, коли всі заспокоїлися. Загалом, вийшов справжнісінький краш-тест. Звісно, так робити не можна, але ми провели дуже важливі випробування, на які так би ніколи не наважились.
Коли приїхали назад на базу, вийшов інженер-прочніст і такий: «Клас, це зашибісь!». Кажу: «Люди ж могли постраждати!», а він: «Та взагалі все спрацювало як треба!». У інженерів у всіх був захват, вони такого ніколи не побачили б в реалі. Але я їм сказав, що ніколи більше і не побачать.
Насправді мені було дуже соромно. З'ясувалося, що конструктор, переставляючи радіатор з випробувального місця на штатне, поставив його так, що шланги зігнулися і виявилися біля місця, звідки виходять вихлопні гази. А там температура градусів 800-900. У польоті шланг прогорів і шість атмосфер масла почало фігачити на цю розпечену штуку.
Вийшов інженер-прочніст і такий: «Клас, це зашибісь!». Кажу: «Люди ж могли постраждати!», а він: «Та взагалі все спрацювало як треба!».
Забув сказати, що через тиждень після цих випробувань нам треба було летіти на виставку. Я зібрав хлопців і сказав, що це повна лажа, а той, хто це зробив, підвів усіх. Це не конструктивний баг, а банальна недбалість, і такого бути більше не повинно. Але за тиждень ми все полагодили й вирушили на виставку. Людині, яка була винна, я дав другий шанс, але в підсумку вона більше у нас не працює.
FuckUp nights: Андрей Федорив, Роман Скрыпин, Фоззи, Александр Педан и Слава Балбек о своих провалах
Тоді я вивів для себе два правила: перше – заради клієнтів ми більше ніколи не перериваємо випробування, друге – ми серйозно попрацювали над системою якості й тепер всі ці речі ще раз перевіряємо.
А мужик з маршрутки був, звичайно, під враженням від презентації. Але через півроку подзвонив і сказав, що буде купувати вертоліт.
Йтиметься про 53 рік, коли Х'ю Хефнер створив журнал Playboy, пішовши з журналу Esquire. А пішов тому, що йому не доплатили п'ять доларів. І ось він звалив і відкрив свій журнал. У нього було вісім тисяч доларів, які він знайшов у друзів. Мама дала йому тисячу. Батьки були пуританських звичаїв, але вона повірила в його бізнес.
Журнал розійшовся тиражем 50 тисяч – ніхто такого не очікував. Подальшу історію ми знаємо – через 10 років тиражі досягли восьми мільйонів.
800 мільйонів доларів прибутку за час існування журналу пішло особисто Хефу, ще 260 мільйонів він заробив з нічних клубів Playboy Club. Факап в наступному: не треба звільняти людину, якщо ви не розпізнали в ній генія. Доплатіть п'ять доларів, але нехай вона працює краще у вас. Тому факап для Esquire, а не для Playboy.
Є ще одна історія, пов'язана з клубом Klyuch, до створення якого я причетний. Ми його довго відкривали, хотіли зробити щось на кшталт Playboy Club – повернути хефнеровські часи.
Є у нас такий захід – Playmate of the Year, отож саме там ми його й вирішили провести. Але, як це зазвичай буває, за місяць ми дізнаємося, що не встигаємо. Причому не встигаємо місяці на два. Змінили три підрядники. Ті, хто хоча б вдома ремонт робили, розуміють, про що мова.
І ось день вечірки, а ще вранці у нас, наприклад, не було підлоги. Вечірка о восьмій вечора. За п'ять хвилин до початку підходить прибиральниця і питає, чи мити підлогу, а то вона вся замазана чимось. А вже кейтеринг приїхав, вже приходить Гарік Корогодський, каже: «Давайте вже починати». А я: «Секунду, там же сюрприз». Сюрпризу, звісно, не було ніякого. Але взагалі сюрприз, що ми відкрилися того дня.
Проте, ніхто не бачив ніяких факапів, хоча я тільки їх і бачив. Все пройшло добре, було 400 гостей, всі напилися, подивилися на голих жінок, відпочили. А висновок такий, що треба все одно ризикувати. У нас же були варіанти поміняти клуб, але ми не стали. Коротше, не жлобіться і ризикуйте.
Справа була така: зима, район Великої Житомирської. Якогось хріну мене там носило. Я, мабуть, водив козу. З неба падали сніжинки величиною з пельмені, ніяк не менше. У мене вже промайнула думка, що, напевно, треба йти додому, але замість цього я зайшов в генделик.
Там я зустрів художника на прізвисько Магарич і угорського поета-бітника Яноша Селея. Ми випили горілки, з'їли суп. Янош розповідав, як він зустрів кацапського поета і той став читати російські вірші, чим Яноша привів у повне обурення. Янош його обматюкав. Сказав: «Дівчата, берізки – я манав це все, це все ху...ня, мені потрібна п'янь». І показав поетові середній палець. Поет вирішив закрити Яношу рот, але той відкусив йому півдолоні й виплюнув йому в обличчя шматок м'яса. Ця історія мене заворожила і ми випили ще горілки.
У підсумку я все ж вирішив їхати додому, сів на метро. А сніг йшов такий, що це були вже не пельмені, а вареники. Я жив тоді в районі вокзалу, але раптом побачив, що поїзд перетинає Дніпро. У мене став дозрівати план, що потрібно виходити й сідати в правильну сторону. Але є такий ефект, коли їдеш вночі в поїзді, то ти не бачиш того, що за склом, а бачиш відображення. І ось в відображенні я бачу дуже красиву дівчину, яка стоїть досить далеко від мене, але наші погляди іноді зустрічаються в цьому вікні. Між нами стоять якісь неприємні мені люди, але вони поступово виходять.
Я вже забув про те, що потрібно пересідати. Я підлаштовуюсь до цієї дівчини. Залишки розуму у мене в голові є, я розумію, що від мене смердить горілкою і, напевно, я сексуально непривабливий. Я в нерішучості.
Раптом залізний голос каже «Станція Дарниця, поїзд далі не їде, звільніть, будь ласка, вагони». Ми звільняєм вагони, я опиняюся поруч з цією дівчиною і розумію, що все – треба щось робити. Я до неї підходжу і кажу: «Ви вибачте, не подумайте, що я до вас чіпляюся, але коли ми їхали в метро, мені здалося, що якась ниточка між нами зав'язалася». На що вона дуже спокійно відповідає: «Вам не здалося». Далі не було вимовлено жодного слова.
Ми дочекалися наступного поїзда, поїхали вже в повну Тьмутаракань – на останню станцію, там сіли на якийсь автобус. Сніг уже був такий, що з неба падали не вареники, а хінкалі грузинські. Я не розумів, куди я їду. Якась хрущовка, двокімнатна. А там – велике двоспальне ліжко. Вочевидь, що дівчина зовсім не самотня.
Я сідаю на це ліжко, з мене стікає сніг. Дівчина удаляється і приходить в помаранчевому пеньюарі, заклеює мені рот цукеркою з ромом і вологим поцілунком. І тут раптом я чую, як у замку повертається ключ. Відчиняються двері, входить в жопу п'яний мужик. У дублянці. Тоді ще були такі гламурні портфелі під назвою дипломат. Кожна людина, яка себе поважала, хотіла такий мати. І цей мужик входить, валиться поруч зі мною на ліжко обличчям вниз і починає хропіти. А з дипломата вивалюється дві пляшки портвейну.
Залишки розуму у мене в голові є, я розумію, що від мене смердить горілкою і, напевно, я сексуально непривабливий. Я в нерішучості.
Я так розумію, напевно він хотів полетіти на літаку у відрядження, але стався якийсь облом. Я йду на кухню, там сидить моя дівчина в цьому помаранчевому пеньюарі. Жевлаки у неї так енергійно ходять. А я з пляшкою портвейну в руках. Вона холодно говорить: «Ну, і що тепер?». Я відкрив портвейн, налив дві склянки і сказав: «А тепер ми з тобою вип'ємо цей портвейн, я піду і ми ніколи більше не зустрінемося». Що я і зробив. І я пішов в ніч, як Іван Сусанін. Це і весь факап.
Й інша історія. Був я в Нью-Йорку на виставці. Сидів, бухав віскі разом з Васею Федоруком, перфектним чиказьким скульптором. І тут з'явилися два піжони, таких нью-йоркських піжони в якихось страшних черевиках з крокодила. Сказали «Чувак, що ти тут робиш?». Кажу, «Та ось, п'ю віскі». Один з них виявився арт-дилером, а другий – дизайнером. Вони якраз робили квартиру Вуді Аллену і купили у мене одну роботу. Ну і ми якось подружилися.
Той, який був дизайнером, сказав, що у мене кайфові роботи, я тут взагалі в Нью-Йорку стану страшно крутим. Пообіцяв познайомити мене з багатими пі...сами, які тримають там весь арт-ринок.
І він мене познайомив з містером Чарльзом – дійсно багатим пі...сом. Той подивився мої роботи, сказав, що у мене в Нью-Йорку буде все, я буду страшно крутим. Каже, «Ось ці роботи я у тебе заберу. Ця піде Річарду Гіру, ця – Ліз Тейлор».
Наступного тижня у нас повинно було бути побачення з якимись дуже крутими друзями цього крутого пі...са містера Чарльза. Але замість того, щоб підготуватися до цієї зустрічі як нормальні люди, ми з друзями пішли до нашого друга Володі Абрамсона. Ось там сталася страшна історія.
Валодя Абрамсон добре грає в шахи, і ось ми напилися горілки й стали грати в шахи. Я погано граю, але щось мене пробило і на початку я став вигравати. А він мене похвалив – і я тут же програв. Він і каже: «Так, це було нечесно з мого боку. Давай тепер пограємо в таку гру, в якій ти сильніший за мене». Кажу: «В яку?». «У кунг-фу», – сказав він і дав мені в око. У нас виникла бійка, я використовував усе своє вміння, щоб Абрамсона не вбити. В результаті ми переколбасили в його будинку всі меблі й сусіди викликали поліцію. Поліцію ми переконали, що просто жартували.
Сказав, що у мене кайфові роботи, я тут взагалі в Нью-Йорку стану страшно крутим. Пообіцяв познайомити мене з багатими пі...сами, які тримають там весь арт-ринок.
Але наступного дня потрібно було йти зустрічатися з багатими пі...сами. Мої друзі подивилися на мене і сказали «Ти що, взагалі ідіот, ти так підеш до цих шановних людей? Подивися на себе в дзеркало». Абрамсон сказав, що вони замажуть мені синець. Вони взяли крем дружини, ще щось ще, замазали синяк і вийшло ще гірше.
Загалом, вони сказали, що підуть замість мене, а мені не можна там з'являтися, тому що всі будуть думати, що я несерйозна людина. Я вже тоді подумав, що це дуже погана ознака. У мене закінчувалася віза, мені потрібно було їхати. Мої лихі друзі сказали, що все нормально, що я залишу їм свої матеріали і вони все порішають.
Я поїхав, один придурок пішов познайомився з якоюсь дівкою, а другий нажерся – це замість того, щоб займатися моїми справами. Ви самі можете уявити, що таке в Нью-Йорку не те що запізнитися на зустріч, а взагалі не прийти. Ось так я не став нью-йоркським бузіліонером.
Фото: надані FEDORIV Hub, фотографи – Артем Жавротський і Василь Чуріков
