БЖ продовжує розповідати про героїв, які провели своє дитинство в інших, далеких містах. Про місцеві традиції, природу, ігри, а також про життя в Києві і зіткненні різних культур. Мустафа Найєм нам розповів про своє дитинство в Кабулі, Анжеліка Амеліна - в Магаданській області, а Аліса Тінаше Ньямукапа - про місто Хараре в Зімбабве.
У сьогоднішній серії - розповідь ведучої «Громадського ТБ» Христини Бондаренко про чарівну Індію. Христина провела близько трьох років у невеликому місті Дургапур на сході країни і, за її словами, це далеко не туристичний Гоа.
Її історія - про те, як навчитися завмирати перед коброю, жити з термітами, бігати по канавах і влаштовувати дискотеки на даху.
Моя мама - інженер-конструктор, а за другою освітою - перекладач з англійської, довгий час працювала з іноземцями. Вона завжди брала мене з собою на зустрічі, і якось один її колега сказав: умов свою маму поїхати в Індію.
Мама думала, що це якась дитяча вигадка, але я не заспокоювалася і весь час питала, коли ж ми поїдемо до Індії. В один прекрасний день ми дійсно почали збиратися. Маму запросили в Дургапур, де будували завод і потрібні були фахівці з країн колишнього СРСР.
З собою потрібно було мати якусь суму в доларах, і щоб накопичити на поїздку, ми продавали все, що було в будинку - золото, коштовності. Зарплата ж нескоро, та ще й криза в країні, це був 1993-94 рік. Мені було 9 років.
Пам'ятаю, був лютий, мене насилу відпросили зі школи. Летіли в Калькутту через Москву. З собою не можна було провозити велику суму грошей, і мама сховала ті самі долари в мою дитячу сумочку, враховуючи, що дитину обшукувати не будуть. Все і справді обійшлося. З Калькутти ми поїхали в Дургапур, де і жили весь час.
Дургапур - це невелике містечко під Калькуттою, в штаті Західна Бенгалія. У самому центрі було щось на зразок місцевого поселення для українців, білорусів, росіян і грузинів, які приїхали будувати металургійний завод. Але насправді нас було небагато - всього сімей 15, а навколо жили одні індуси.
Даргапур - це не туристичний Гоа, а Індія в чистому вигляді. Справжнє індійське село, доволі бідне. Нетрі упереміш з будинками багатих індусів.
Наш з мамою будинок знаходився на центральній вулиці, по якій ходив автобус і возив батьків на роботу, а дітей - до школи. У будинках було по чотири квартири, всі вони були хоч зі старими кондиціонерами. Правда, вони часто не працювали, тому що в сезон дощів відключалось світло. Однак були вентилятори. У кожному будинку - три кімнати. Ми жили на першому поверсі, у нас був свій задній дворик. Прямо у дворі у нас росли банани.
У кожному будинку була прислуга, у нас теж працювала жінка. Пам'ятаю, мама залишала їй старий халат в якості ганчірки для підлоги. Але наша індуска постійно її прала, прасувала і вивішувала на вулицю. Мама приходила, знімала, знову кидала у відро, а індуска знову його прала. У підсумку мама вирішила викинути цей халат. Так ми зрозуміли, що в індусів просто немає поняття старих речей, з яких можна зробити ганчірку.
Навпроти нашого будинку були хатини бідних індусів. Це просто мазанки, обліплені коров'ячими кізяками. Потім цими кізяками вони топлять печі. Ми з цими людьми спілкувалися, грали всі разом з дітьми.
Навпроти нашого будинку була велика стічна канава завширшки метрів 10. У сезон дощів вона наповнювалася і перетворювалася в гірську річку. Коли дощів не було, вона висихала, і ми з друзями по ній бігали.
Про небезпеки
В Індію ми приїхали без щеплень. Мені іноді смішно, коли люди їдуть на Гоа і їм кажуть, робіть всі щеплення, нічого там не їжте, все мийте, беріть звідси воду. Ми їли дикі ягоди, зривали їх прямо з дерев на вулиці, не мили. Смажили хліб на багатті в лісі. Вулицями бігали бездомні собаки, ми у них приймали пологи. Батьки - на роботі, а діти - самі по собі.
Єдине, чого нас, дітей, вчили, так це, як поводитися зі зміями. Нам говорили, що змія ніколи перша не нападе, але ввечері завжди потрібно ходити з ліхтариком або йти і голосно плескати в долоні. Пам'ятаю, коли я повернулася з Індії в Україну, ще десь півроку ходила по вечорах і плескала в долоні.
Друге правило, якщо побачив змію - замри на 20 секунд і не дихай. Пам'ятаю, якось я вирішила вийти з кухні у внутрішній дворик, відкриваю двері, а переді мною - кобра в стійці. Я завмерла на 20 секунд, а потім різко зачинила двері. Обійшлося, змія не напала.
Але взагалі змій ми не дуже боялися. Розтинали мертвих змій, проводили над ними досліди. Були ще змії бананки. Вони величезні, під два метри, живуть в бананах. Але безпечні. До нас часто заходили місцеві приборкувачі змій з дудочками, як у фільмах, і обіцяли за пару рупій навчити їх приручати. Ми тоді не знали, що у цих бананок немає ні зубів, ні отрути.
Найстрашнішими були змії «п'ятихвилинки». Вони часто заповзали в душову кімнату. У нас не було ні ванни, ні нормального туалету, просто дірка. У індусів не прийнято встановлювати унітаз, навіть в багатих будинках. Це вважається негігієнічно. Так от, з цих дірок в туалеті і душовій часто вилазили «п'ятихвилинки». Але ми вже були привчені. Мама просто ошпарюють їх окропом.
Христина з подругою
Ще вдома жили невеликі ящірки, ми їх називали «Машки», тому що вони як домашні тварини. Правда, мали властивість падати вночі на голову.
Були й жахливі червоні мурахи, терміти, які з'їдали весь одяг. Ми привезли з дому радянський олівець від тарганів - малюєш ним коло, і вони за нього не виповзають. Мені дуже подобалося малювати ці кола, ми з друзями фантазували, що виганяємо таким чином нечисть. Як у фільмі «Вій». Ми заманювали мурах у будинок їжею, а потім ось так грали. Мама була в шоці.
На задньому дворі у нас росла гуава (це щось на зразок груші), банани і папайя. В Індії є помідори, огірки. Складно було дістати тільки яловичину, це була мало не контрабанда. Пам'ятаю випадок, коли ми їхали в Делі в потязі, в загальному вагоні. Навколо нас були одні індуси. Мама з собою взяла коров'ячий язик. Коли ми його дістали, це був якийсь кошмар. На нас дивилися з жахом в очах, відсідали.
Їли також багато рису, всілякі коржики, нани - щось подібне до млинців. Вся їжа в Індії - дуже перчена. Всі солодощі, навіть жуйки - зі спеціями. Поруч з нашим будинком знаходився ринок, там у торговців можна було купувати продукти і записувати їх «на рахунок батьків», у борг. В кінці місяця дорослі приходили до цих наметів і з жахом дізнавалися, як багато їх діти набирали солодощів, чіпсів, Coca-Cola, зошитів, ручок. Ми, звичайно, потім отримували.
Сезон дощів починається в травні. Це сильна спека і вологість 40%. Взагалі після Індії я добре переношу спеку, але погано - холод. Коли ми повернулися, у нас з мамою була алергія на холод – чухались мало не до крові.
Діти дуже любили дощі, вся живність тоді вилазила назовні. Ми бігали босоніж по канавах по коліно у воді, гралися в струмочки, водоспади. При тому, що там і змії, і сміття, і що завгодно зустрічалося.
Ми дружили компанією, де було 4 дівчинки і 4-5 хлопців. В основному - хлопці з Росії, Білорусії, Грузії.
Влаштовували дискотеки на дахах. На кожному будинку в Дургапур встановлені баки з водою, тому на дах завжди можна було зайти вільно. Між будинками були вузькі переходи, тому завжди можна було перейти з одного даху на інший, усамітнитися. У той час був популярний Scorpions, Gorky park, Madonna. Ставили і індійські пісні.
З подругою Лєною ми ходили на індійські танці, і потім виконували їх під пісню Made in India. Наша вчителька Шамту розповідала, як виражати почуття руками. В індійських танцях є близько 30 різних жестів, які щось означають. Тобто, фактично в танці можна спілкуватися. Це все ми потім і демонстрували. Хлопці, звичайно, над нами сміялися.
З друзями ми іноді тікали зі школи - плели щось вчителям, говорили, що за нами приїхала машина. А самі їздили на громадському транспорті через півміста на атракціони і ярмарки, купалися в якомусь приватному басейні. Ще забрідали в місцеві храми, поклонялися якимось божествам, приносили їм квіти. Індуси взагалі не розуміли, що ми робимо.
Спілкувалися і з місцевими, але для них ми були якимись не такими. Нас постійно чіпали за щоки, бо біла шкіра для них - це аномалія. В основному з індусами ми грали в якісь загальні ігри - в хованки, або бігали по канавах змій шукати.
Одна дівчинка з нашої компанії років 16-ти закохалася в красеня-індуса, власника крамниці солодощів. Вони почали зустрічатися, ми їй заздрили. Розпитували, як це цілуватися з хлопцем-індусом. Ми всі мріяли вийти заміж за індуса і залишитися в Індії.
Христина з вчителькою танців Шамту
Головна розвага у місцевих дітей - це пасти буйволів прямо в місті. А раз на рік, на Індійський новий рік, було свято фарб Холі. Це було якесь божевілля - все місто ставало барвистим. Ти можеш їхати на роботу, а у вікно автобуса хтось закине фарби. Діти розводили фарби водою, заряджали ними пістолети і стріляли. Одяг потім не відпирався, але нам було дуже весело.
Ще ми з мамою трохи помандрували по Індії - їздили в Делі, до Агри і Дігу, на берег Індійського океану. В океані я мало не потонула. Там був дуже полога довга затока і фонтанні хвилі. Спочатку йдеш, здається мілко, а потім тебе накриває хвилею. Якщо б поруч у той момент не було індуса, я б потонула.
Їздили в ліс на велосипедах, бачили зграї шакалів, як у мультику про Мауглі.
Подорожували ми в звичайних иотягах, автобусах. По Тадж Махалу нас водили індуси, розповідали нетуристичні історії. Ми вже були частиною того суспільства, розбиралися в їх звичках, знали, як вони розмовляють, та й нас уже сприймали не як туристів.
Про місцеві традиції
Найбільше мене шокувала традиція укладати шлюби не по любові. Батьки самі вибирають своїм дітям пару. Часто молодята не знають один одного до весілля, або дружать, але у них немає нічого спільного. Бували випадки, коли на весіллі наречений і наречена зустрічалися вперше.
Пам'ятаю, ми були на одному такому весіллі, де дівчина вперше побачила свого майбутнього чоловіка. Вона плакала, нам було її дуже шкода. Потім ця пара жила в двох кварталах від нас, і ми з подружками постійно приходили до них і намагалися побачити, що у них відбувається. Дівчина виходила вивішувати білизну після прання, ми вдивлялися в її обличчя, і нам здавалося, що вона страшенно нещасна. Пам'ятаю, ми навіть розробляли план, як убити її чоловіка. Хоча насправді для них ця традиція звична, вони якось живуть, звикають, потім точнісінько так само одружують своїх дітей.
В поділ на касти я особливо не заглиблювалась. Але бідняки дійсно не можуть ходити до школи. Якщо ти живеш в будинку з коров'ячими кізяками, то тебе не пускають в якісь заклади. Але ми вільно спілкувалися і з дуже бідними, і з багатими індусами.
Дуже дивне відчуття було від багатих будинків - там могли бути красиві дивани, прикраси, але якщо проводка чорного кольору проходить посередині стіни, то її ніхто не ховає. Розетка може нікуди не ліпитися, але вони не звертають уваги. У багатих сімей все робить прислуга - жінка не повинна ні готувати, ні прибирати. Багаті індуски - всі в золоті. Вважається, що три складки на животі - це красиво, ознака того, що жінка - із заможної родини.
В якості приданого кожній нареченій потрібно зібрати 200 сарі. Якщо не збере, заміж не вийде. Кажуть, в халупах через це навіть дівчаток вбивають. У моєї вчительки танців Шамту не було 200 сарі, вона їх дбайливо збирала, бо підходив вік виходити заміж. У неї вже був наречений. Правда, за ручку вони не ходили, не цілувалися, це не прийнято. У них була платонічна любов протягом двох або трьох років, поки вона збирала сарі.
Якщо в бідній сім'ї народжується 5-а, 6-а, 7-а дитина, її можуть використовувати як прикорм. Знаю випадки, коли дітей спеціально калічили. Наприклад, занурювали ногу в якийсь глечик, щоб дитина кульгала. Потім з калікою ходять по вулиці і жебракують.
При тому, що навколо - антисанітарія, індуси дуже охайні. Навіть бідняки, які живуть в нетрях, не ходять брудними, немитими. Вони перуть свій страшний одяг у річках.
Бідняки не накопичують речі. У них немає такого ідіотизму, як у нас, накопичити доньці на квартиру. Живуть більше сьогоднішнім днем, хоча ось ці 200 сарі в голові не вкладаються. Але в цілому вони дуже розслаблені, ставляться до всього по-буддійськи. Чоловіки постійно жують панн, через це здаються злегка загальмованими. Хоча в той же час дуже імпульсивні. Швидко лізуть в бійку. Пам'ятаю, у наших хлопців з місцевими постійно були бійки.
Про повернення в Україну
В Індії мене віддали в школу, організовану для дітей, які приїхали з країн колишнього СРСР. У класі було по 3-4 людини, наша програма і підручники. Але я страшенно відстала від програми. Вчителі ж були не професійні, а просто дружини працівників заводу. Частково через це ми і повернулися в Україну. Мамі пропонували продовжити контракт, але ми вирішили, що пора мені йти в нормальну школу.
Цілий рік після повернення мене тягали в кожен клас на якийсь шкільний урок, де я годину повинна була розповідати про Індію. Потім я з однієї школи перейшла в іншу, і там почалося те ж саме.
Ще я ходила в театральну студію, і наш художній керівник вирішила зробити спектакль про Індію. Ми шукали костюми, шили. Я всім розповідала, як правильно закручувати 4 метри сарі. В анонсі спектаклю говорилося, що в ньому бере участь дівчинка, яка жила в Індії. Це була божевільна реклама, мало не на білбордах. Потім на мене всі показували пальцями. При тому у виставі я грала не головну роль, і весь час ображалася, якого біса мене тягають, а я ще й граю роль однієї з двох сестер? Дайте мені хоч якусь пісню виконати!
Ще у дворі ми грали в «секретики». У той час, як мої друзі закопували якусь фігню, я тягла з дому привезені з Індії дорогоцінні камені, і «ховала» у вигляді секретиків. Ще любила шити лялькам сукні з дорогезних сарі, які ми теж привезли з Індії. Причому могла відрізати шматок по центру відрізу, а не з краю. Мама була в шоці.
Перший час я нудьгувала по Індії, але не стільки за природою, скільки за нашими дитячим пригодам, романтичним історіям, друзям. Ми роз'їжджалися, не записуючи адрес, інтернету, телефону не було. Все відбувалося якось раптово, у батьків закінчувався контракт, і ніхто нікого не попереджав за рік чи півроку. Мені подобався хлопчик з паралельного класу, Марат, я до сих пір його не можу знайти.
Весь час мрію повернутися в Індію, але розумію, що туди потрібно їхати не на тиждень. У туристичний Гоа мені не хочеться, потрібно їхати в Дургапур, хоча я впевнена, що нашої вулиці там вже не існує. Я навіть не пам'ятаю, як вона називалася.
Фото: Дмитро Куницький
