У фотопроекті представлені 46 різних історій: людей з інвалідністю, різним кольором шкіри, сексуальною орієнтацією, світоглядом, способом життя, звичками та уподобаннями. Організатори зазначають, що головна спільна риса цих людей — «любов і прийняття».
«Цей фотопроект покликаний допомогти знайти людям свою історію від інших. Полюбити та прийняти себе і навколишніх. Дозволити бути таким, яким хочеться. Будь-яким», — говорять у «Куражі».
Над проектом працювали 4 фотографи: Рома Пашковський, Сергій Сараханов, Дар'я Шрамко та Ксенія Каргіна. БЖ публікує деякі історії та фото до них.
Дар'я Шрамко каже, що на фотографіях хотіла показати свободу, яка живе всередині людей, попри їхній вік, стать, національність, сексуальність і будь-яку іншу особливість.
«В якості важеля та розкриття цієї теми я вибрала елемент польоту», — говорить Дарина.
«Мені здається, це бог хотів, щоб я співав».
«Я думав, що цю мрію і талант, які мені дав Бог, він дав, щоб доторкнутися до людей і дарувати їм радість».
«Люблю те, що можу дарувати людям радість своїм співом. Про таке життя я не міг і мріяти, а зараз живу ним».
«Згодом я сам почав це обігравати і трансформувати з того, що всі вважають недоліком — особливо. Я купував футбольні майки збірної Японії, збірної Кореї і бігав у них».
«Це розвинуло самоіронію, з нею набагато простіше ставитися до себе не надто серйозно — це дозволяє простіше дивитися на інші речі, що б не відбувалося. Це дає відчуття відкритості, свободи».
«Це звичайне захворювання. Я п'ю таблетки, я з цим норм живу, це найменше, що може в житті бути. Коли ти сам до цього так ставишся, тобі насправді все одно, як інші реагують. Дискримінація може відбуватися, але ти цього не помічаєш, все давно пережито».
«Моя бабуся досі не може мені пробачити, що я розповіла про ВІЛ всім. Вона каже: Ти думаєш, ти герой? І сама ж вона отримала дискримінацію, не я. Її в підсумку дискримінували».
«Навіть друзі, які все знають, говорили я тебе боюся — it's okay, тому що люди не знають. Це просто не твоя, швидше за все, людина і ВІЛ — це перевірка на вошивість, захист себе».
«Я все життя пропрацював, за все життя тільки 4 місяці не працював, а так — день у день, все життя. Думаю, пора собі приділити увагу, займатися тією улюбленою справою, яка подобається — танці, фото, зйомки. Сам знімаю всю життя, з собою завжди фотоапарат ношу».
«Я все життя такий — чіткий, пунктуальний, швидкий. Якщо не отримувати задоволення, то навіщо ходити на ту роботу, яка не подобається? Краще знайти ту, що задовольняє».
У проекті Сергія Сараханова напіврепортажні плівкові знімки.
«Цей проект про те, що кожна історія, яку ми розповідаємо, дуже важлива».
«Можливо, якби не діагноз, я б ні до чого не прагнув. Жив би, як всі».
«Я критичний у ставленні до себе. Але я дуже багато працюю, заробляю на сім'ю, яку дуже люблю, вмію розвеселити дружину і дочку, є друзі, граю з ними в футбол і баскетбол».
«Завдяки її мудрості, ми майже не ображалися на все, що звучало в нашу адресу. Нас називали мавпами, чорномазими або чорножопими і співали пісню »Ая-яй-я убили негра«. Мама згадує, як ми наносили крем для рук на все тіло в надії, що шкіра стане білою».
«Дискримінація навчила нас захищатися, боротися за свої права і бути уважними до інших людей».
«Багато хто дивується нашій сестринській любові та міцній дружбі. Ми дійсно цінуємо один одного і оберігаємо. Кожна з нас повністю впевнена в сестрі. Ми завжди — підтримка один для одного».
«Моя мама, щоб зрозуміти, як це — зробила собі маленьке татуювання, і відтоді у неї єдина вимога до мене — набивати в салоні, а не десь у ненадійному місці».
«Перше татуювання на тілі зробив у 18, а на обличчі — коли визначився з кар'єрою і зрозумів, що це ніяк не вплине на моє майбутнє».
«Перед операцією на серці, коли Вові було 4 місяці, до мене в лікарні підійшла жінка і сказала: ця дитина тобі світ покаже. Я подумала: куди я з ним поїду?! А потім зрозуміла, що не той світ. І мені він дійсно показав те, чого я без нього не помітила б».
«В одному тролейбусі перед тобою закрили двері, а в іншому — дали яблуко. Просто підійшли і сказали: хочу, щоб у вас все було добре. І стоїш собі, посміхаєшся. Просто так».
Фотограф Роман Пашковський вибрав особливий стиль подачі, де показав, що діти і їхні батьки — єдине ціле.
«Діти з інвалідністю на всі 100 відсотків залежать від батьків, це їхня зона виживання і любові. З моменту народження і до останнього подиху. Оголений вид героїв дає можливість зрозуміти, наскільки діти вразливі та наскільки потребують безпеки».
«Такі люди, як Льоша, змінять світ на краще. Їхні чуйність, ніжність, любов дуже чесні та відкриті. Якщо Льоша проявляє почуття, він проявляє їх щиро. Він ніколи не бреше. Поруч з ним я дуже щаслива людина. У мене немає відчуття, що я щось не допрацювала. Все, що я хочу робити, я роблю разом з ним».
«Була точка неповернення, коли Матвій впав у кому і міг з неї не вийти. Мене тоді дуже попустило — перехотілося його лікувати, комусь доводити, жити за нормами. Я зрозуміла, що у нас з ним немає майбутнього — є тільки тут і зараз».
«Богдан у нашій родині — найбільш витривалий, терплячий і мудрий. Він спілкується по скайпу з хлопцями на візку, часто дає їм якісь поради та витягує з депресій. Він для них — психолог. А ще у Богдана багато терпіння і багато часу — він за 3 ночі зміг полагодити комп'ютер, за який не брались майстри».
«Будь-якій людині доводиться переживати труднощі. Я вдячна долі за те, хто я сьогодні і де. Зараз я директор центру соціальної реабілітації та психотерапевт, а тоді була бухгалтером».
«Ваня дуже хороший. У ньому нескінченна кількість тепла. Також він дуже охайний».
Фотограф Ксенія Каргіна відтворила своє розуміння слова «будь-який».
«Я фотографую всіх героїв разом і окремо, щоб потім зобразити із фотографій колажі, де частини однієї людини будуть частинами іншої. Це символічно означає »можливість відчувати переживання іншої людини як свої«, нібито як частину свого тіла».
«Я зрозумів, що попри популярність і зайнятість, треба залишатися собою. Допомагати своїм близьким і друзям. Не грати ніяких ролей. І нікого не слухати».
«Я насправді досить сумна людина, а іронія не дає мені розслабитися».
«Уже 19 років, кожен день, якщо я виходжу на вулицю без шапки, хоча б одна людина запитає, як я так класно пофарбувався. Бабусі слідом кричать: ох і хлопці ростуть — фарбуються, як дівчата. У школі мене дражнили, задирались, дали мені прізвисько кефірчик».
«Я ніколи не скаржився батькам, що мене кривдять, тому вони й не пояснювали мені мою особливість. Коли з'явився інтернет, почав шукати історії інших, підписуватися на канали альбіносів, прийняв себе, і тепер я зірка будь-якої вечірки або заходу».
«Зараз я приймаю і люблю всього себе. Раніше такого не було, а тепер я собі подобаюся».
"Зоряний Кураж Базар" пройде 25-26 травня на ВДНГ.