У рубриці «На особистому досвіді» розповідаємо про незвичайні професії, цікаві хобі та досліди, які не кожен зважиться повторити.
У цьому випуску сурдоперекладач Олександр Трикін, який ось уже 11 років перекладає новини на каналі СТБ, розповідає про свою професію, про сурдопереклад реп-концертів і про те, чим відрізняються жестові мови у різних країнах світу.
Зараз мені 45 років, з них 30 я – у сурдоперекладі, навіть подумати страшно. Дуже добре пам'ятаю, як усе починалося. Це було 11 січня 1987 року, неділя. У той день на Центральному телебаченні вперше з'явилися сурдоперекладачі – всього їх було 13 осіб. Я був просто вражений, що бувають перекладачі, які видають набір жестів синхронно з тим, що говорить «основний» диктор. Захотів навчитися цього і сам.
Пам'ятаю, дивився запоєм програму «Время», щодня по 30-45 хвилин спостерігав за роботою цих людей, як заворожений, і запам'ятовував жести.
Ще із сурдоперекладом показували «Клуб мандрівників», «У світі тварин».
Родичів з вадами слуху у мене немає, але в студентські роки я жив на квартирі у бабусі, яка погано чула, 1927 року народження. Досі вдячний за ту школу жестового спілкування, яку вона мені подарувала.
Офіційно я – дефектолог-логопед, працював свого часу директором школи-інтернату, багато викладав і викладаю, в тому числі в педуніверситеті імені Драгоманова. Роботи у нашій сфері – гарувати й гарувати, тільки кому і на яких умовах – це велике питання.
Сурдоперекладачем на СТБ я працюю вже 11 років – у програмі «Вікна-новини». Вона виходить в ефір щодня о 17.30. Я завжди приходжу в студію раніше, щоб встигнути ознайомитися із загальною канвою випуску, і наперед вибудовую в голові приблизну схему того, як і про що буду перекладати.
Якось у тексті випуску зустрілася фраза «під Януковичем захиталося крісло», я вже зібрався її переводити алегорично, мовляв, пертурбації у найвищих ешелонах влади, а потім виявилося – йдеться у прямому сенсі про розхитаний стілець.
Мене часто впізнають у метро, маршрутках.
Іноді помічаю: хтось штовхає попутника в бік ліктем і шепоче йому на вухо: «Дивись, це той, з СТБ». Я ж по губах читаю.
На екрані телевізора під зображення сурдоперекладача віддають, у найкращому випадку, одну шосту, частіше – одну десяту площі. Тому коли ви бачите, що сурдоперекладач вдається до перебільшеної, надмірної жестикуляції, у нього неправдоподібна міміка – вся річ у тім, що він змушений штучно «роздувати» картинку, інакше його роботи просто не буде видно.
Жестова мова у кожній країні своя. Є приблизний аналог есперанто, міжнародна, універсальна жестова мова, але її використовують мало. Найпоширеніша – американська жестова мова, бо там найпотужніша спільнота популяризації цієї системи. А всього у світі понад 120 національних жестових мов.
При належній мотивації можна за півроку-рік навчитися досить непогано спілкуватися мовою жестів.
До речі, у школах і вишах західних країн часто можна вибирати жестову мову для вивчення як іноземну.
Я знаю всі національні жестові мови колишніх радянських республік – лексична основа у них одна, відрізняється лише артикуляція. І якщо я дивлюся новини казахською мовою, то перекладач, звісно, промовляє слова по-казахськи, а самі жести в основному ідентичні нашим.
Жестові мови взагалі досить схожі. Двом людям з вадами слуху з різних країн для розуміння один одного потрібно зовсім небагато часу: через кілька днів, а іноді й годин вони будуть повноцінно спілкуватися.
Словникова база жестової мови становить близько чотирьох-п'яти тисяч знаків.
В усній мові слів значно більше. Тому часто доводиться на ходу придумувати нові жести. Виходять конструкції на кшталт китайських ієрогліфів: беремо одне слово, інше, складаємо разом, створюється новий сенс – як у тому відомому прикладі зі значком «криза»: він складається з ієрогліфів «проблема» і «можливість».
Людям з проблемами слуху щодня доводиться стикатися з державною машиною, ходити в паспортні столи та в магазини, в лікарні й дитячі садки, водити автомобіль, їздити в громадському транспорті й так далі – іноді з цим їм допомагають перекладачі.
У Європі перекладачі жестової мови можуть заробляти близько 40 євро на годину. У нас же – як домовишся. Переклад може знадобитися багато де, наприклад, у посольстві при отриманні візи. За таке беруть погодинну оплату. Але якщо УТОГ [Українське товариство глухих. – БЖ] робить запит на супровід, скажімо, бабусі в лікарню – з неї гроші навряд братимуть. Сам я не займаюся індивідуальним обслуговуванням людей з вадами слуху.
У західних університетах і школах для кожного студента з вадами слуху обов'язково виділяють перекладача, іноді навіть двох.
Вони разом зі студентом ходять на заняття, допомагають вести записи, розуміти, що говорить лектор, відповідати на його питання, дискутувати з іншими студентами, спілкуватися з адміністрацією.
В Україні такого майже немає, а якщо і трапляється, то за одним перекладачем закріплюють цілу групу студентів: 10-15 осіб.
Сурдопереклад є далеко не на кожному телеканалі, і це великий пробіл і взагалі кам'яний вік для українського суспільства. Здається, на «Новому» раніше був сурдопереклад, щось було на ICTV, на «1+1» в онлайн-версії є і зараз. Але в цілому – не вистачає постанови з боку органів влади, завдяки якій людина з проблемами слуху, ввімкнувши будь-який телеканал, могла б, не мружачи очі та не згинаючись у три погибелі, подивитися будь-яку цікаву їй передачу.
Умовно доступними залишаються хіба що музичні канали: на багатьох я бачив рухомий рядок із текстом пісні, як у караоке.
А на Заході сурдоперекладачі працюють навіть на концертах поп- та реп-зірок.
І люди з вадами слуху, які знають тексти пісень і прийшли на концерт з ідейних причин, можуть розуміти, що зараз відбувається на сцені та що говорить артист.
Сурдопереклад виступу американського репера Кендрика Ламара на фестивалі Lollapalooza в Чикаго
Ілюстрації: Ольга Лискевич