На початку 90-х 20-25% житлового фонду Києва становили комунальні квартири. Більшість з них розселили до кінця десятиліття. Наразі у столиці лишилося кілька десятків комуналок, в основному - в центрі.
БЖ спілкується з мешканцями Києва, що обрали незвичний сьогодні спосіб життя у старій комуналці. Першим про свій досвід розповідає журналіст та мандрівник, керівник проекту Ukraїner Богдан Логвиненко.
Він мешкає у комуналці в одному з будинків на вулиці Франка. У квартирі - 10 кімнат і 15 жителів.
Моя рідна вулиця в Києві - Шота Руставелі. До другого класу я мешкав там з батьками у комуналці. Пам’ятаю, я спав на розкладному кріслі, яке як розкладеш - вже не маєш змоги вийти з кімнати, місця бракує. Тому складними умовами мене важко налякати.
До комуналки я винаймав дуже маленьку квартиру на Татарці. Потім - будинок у Василькові, який до цього стояв пустий років з п’ять. Там довелося власноруч робити ремонт, насос для криниці. Але якщо доведеться переїхати - я скоріше знову оберу будинок, а не квартиру. Наприклад, щоб можна було жити з тваринами - їм краще жити на вулиці.
В квартирі на Франка я мешкаю трохи більше року. Мій друг Женя мешкав тут в останній кімнаті. Якось я зайшов до нього в гості та подумав: “от би тут пожити”
Потім я був в Італіїї місяць чи два, а коли повернувся - він сказав, що одна з кімнат звільняється.
Спочатку звільнялась не та кімната, де я зараз живу, а передостання. Женя винаймав одразу дві, в цій у нього було щось на зразок студії. Але врешті решт він віддав її мені, а передостанню також віддали моїй подрузі. І в останню я теж лоббіював “свою” людину, так що тут перемагає клановість.
Раніше тут була радянська комуналка. З часом дві окремі родини почали з двох боків її скуповувати. Тому у квартири кілька власників. Вони не змогли між собою домовитися, тож не мають можливості здавати цілу квартиру, лише покімнатно, а нам це дуже подобається.
Я багато подорожую, та досить рідко буваю у Києві. До того ж я киянин, і мої батьки також мешкають у місті. Тому в мене завжди є куди скласти речі, які заважають при мінімалістичному способі життя, наприклад, якщо десь з'являються магнітики на холодильник – усі їх можна побачити в мами вдома, для мене це зайвий тягар.
Комуналка - це моя “база” та бюджетний спосіб жити у центрі
З нею набагато менше проблем - наприклад, не треба боятись, що затопиш сусідів під час відсутності. Та насправді я обрав цю кімнату через балкон.
Коли я переїхав, мені треба було закінчити книжку. Тому кілька місяців я майже не виходив з кімнати, та кожного дня викладав в Instagram той самий пейзаж з балкону, от тільки щодня він виглядав інакше.
Я точно не знаю, скільки платять за кімнату, але думаю, що це коштує від 1800 до 3000 грн, залежно від розміру та ремонту.
Я зробив собі ліжко на другому поверсі та облаштував диван для гостей - з палети, яку подарували друзі – чеські дипломати. Столяр Юрко, що прийшов робити ліжко, виявився давнім знайомим, він робив перфоменс на Антонич-фесті, який я влаштовував у 2009 році. Мабуть, це все.
В мене мінімум речей, з подорожей майже нічого не привожу. Останнього разу з Ісландії привіз кілька сувенірних камінців - тільки тому, що українець, в якого ми зупинялися на одну ніч, робив їх власноруч, та подарував нам.
Раз на тиждень до нас приходить прибиральниця, яка підтримує чистим спільний простір. Кухнею я майже не користуюсь - їм здебільшого в кафе, а мікрочайник маю у кімнаті.
На спільну кухню я найчастіше приходжу за штопором - маємо один на 14 людей!
Тут майже всі свої. Марина працює в глянці, інша Марина - дизайнер. Катя працює на “Громадському”, Іра - в Cultprostir та Нашому Києві, Паша - фотограф, ще кілька журналістів і редакторів. Є й кілька загадкових осіб, з якими ми малознайомі. Наприклад, одна з невеликих кімнат поділена ще на дві, і там мешкають одразу четверо.
Більшість мешканців або з Києва, або довго тут живуть. Всі працюють, але графік плаваючий.
У нас в квартирі є спільний чат - “9-та франківська республіка”. Час від часу ми влаштовуємо вечірки або сюрпризи. Наприклад, Марина нещодавно спекла для всіх торт. Інша Марина малює листівки, я вже двічі отримав від неї підписані листівочки. Таких сусідів мати – суцільне щастя. Часом мені шкода, що мешканці звичайних квартир у нас з сусідами здебільшого не спілкуються.
Влітку ми зазвичай сидимо на балконі, незважаючи на те, що він аварійний та осипається. Вісім осіб вміщуються тісненько, але весело
Якось була кумедна ситуація з питною водою. Ми з сусідом замовили її в тієї ж фірми. Та виявилось, що два окремих замовлення на одну адресу оформити неможливо. Довелося довго пояснювати, що ми не родичі, що це комуналка і так, вони ще існують. У службі доставки зробили виключення і додали в адресу номер кімнати.
Шумно частіш за все буває саме в мене. Кілька разів під час вечірок сусідка навіть стукала в двері.
Ще один з сусідів займається прокатом музичного обладнання і також любить вечірки - має навіть диско-шар на балконі
До речі, наш кіт Гашик (повне ім'я – Гашиш) - теж його. Але в цілому ми вміємо домовитись та порозумітись.
Коли я подорожую - також найчастіше зупиняюсь в хостелі, або живу з кимось. Це навіть не питання грошей, а питання досвіду та цікавих знайомств. У Малазії я жив у спільному будинку з українцями, в Індонезії - з каталонцем.
В Києві мій особистий простір - ця кімната. Тому що щойно вийдеш з квартири - одразу зустрінеш когось з друзів. В подорожах навпаки – на вулиці шанси зустріти когось мінімальні, тому ти в натовпі на самоті, а вдома, в хостелі ти знаходиш спілкування.
Мені здається, комуналка - цікавий досвід для кожного. Я дивуюсь несприйняттю хостелів в Україні. При тому, що у нас варто сісти в поїзд - і ти вже у гігантському хостелі.
Чомусь ми не вміємо знаходити плюси в такому способі життя. В Азії навіть дорослим успішним людям ділити помешкання - типово та зовсім не соромно. Для мене це значно крутіше, ніж просто винаймати квартиру.