Згідно з даними ООН, з України виїхали понад 6,2 мільйона громадян, більшість із яких – до Польщі. У Європі українцям пропонують матеріальну та гуманітарну допомогу. Втім, переселенці з України стикаються з багатьма труднощами – від емоційних та побутових до бюрократичних.
Ми поспілкувалися з українцями, які виїхали до Польщі, Чехії, Угорщини, Болгарії та Німеччині, аби зʼясувати, як їх приймали держави, яку допомогу пропонують та чи важко адаптуватися.
Анастасія Кузнєцова
Мешканка Одеса, працювала у компанії з англомовної підтримки
Евакуювалася з колегами до Болгарії
Перші два тижні я не планувала виїжджати з України. Намагалася долучатися до різних ініціатив – здавала кров, займалася волонтерством. Увесь час я відчула, що роблю недостатньо. Потім я побачила, наскільки українська нація єдина і наскільки вона готова стояти один за одного, і через це ще більше хотіла залишитися тут.
Однак моя компанія організувала переїзд до Болгарії, і всі колеги вирішили їхати. Я розуміла, що якщо залишуся без доступу до роботи, то все, що я робитиму, це постійно стежитиму за новинами та буду в жахливому стані – як моральному, так і фінансовому. І до того ж мої батьки дуже за мене хвилювалися. Зваживши всі «за» та «проти», я вирішила їхати, хоча це було дуже непросте рішення. Я ще довго потім корила себе за нього.
У Болгарії ми як переселенці змогли отримати документ про тимчасовий захист. Це дозволило нам мати мінімальні права на території країни. Щодо мовного бар'єра, насправді болгарська й українська мова схожі. У них є спільні слова і, знаючи українську та російську, можна мінімально зрозуміти, про що говорять місцеві. І все ж складно комунікувати, бо тут не так багато людей знають англійську.
А ще я помітила схожість у культурі, але й відмінності в менталітеті. Наприклад, якщо українець на вулиці випадкового когось зачепить, то досить вірогідно, що він попросить вибачення. Натомість для Болгарії підштовхнути когось і мовчки пройти далі це звичайна історія. Нам такі речі здалися дивними.
Всі українці, яких я тут зустрічаю, кажуть, що хочуть додому. Ми розуміємо, що це – не Україна, це – не дім, це – не та мова, якою ми говоримо. Я дуже хочу, аби нарешті всі військові дії закінчилися, звісно, з перемогою України, і я змогла повернутися. У мене навіть думок немає про те, щоб залишитися в країні, інакшій від моєї рідної.
Самостійно евакуювалася до Німеччини
Поступово ситуація в місті погіршувалася: вибухи було чутно у різних частинах міста. Всі казали, що Одесу війна не обійде, адже це портове місто. Виїхати з України мене просили батьки, до яких я в інше місто, до речі, доїхати не могла через заборону їзди київською трасою. Тому ми з подругою вирішили їхати до Львова, а там думати, що робити далі.
Ситуація кращою не ставала. Тому я вирішила їхати до подруги у Польщу з перспективою знайти там роботу. Я приїхала і побачила, що країна вже перенаселена українцями. Було важко знайти як підробіток, так і житло. Тому пішла в агенцію з працевлаштування студентів за кордоном, вони підібрали мені вакансію у Німеччині, і я вирішила їхати. Це робота не з найлегших – працюю покоївкою в готелі. Але поки в Україні війна, треба якимось чином заробляти гроші на життя.
У Берліні мене зустріли досить добре. На вокзалі були дуже уважні та доброзичливі волонтери, з усім допомагали. Майже всі вони україно- або російськомовні, це наші громадяни. Там стояли намети з їжею, речами, побутовою хімією. Але не можу сказати про інші міста. Я мала пересадку в Штутґарті, то там на вокзалі був просто маленький пунктик із гуманітарною допомогою. Ми живемо нині у курортному селі, то тут теж видають нашим переселенцям гуманітарну допомогу, але лише найнеобхідніше.
Всі місцеві добре налаштовані допомогти українцям. Я постійно працюю з людьми, і коли наші мешканці готелю дізнаються, що ми з України, кажуть: «Боже, ми вас підтримуємо, це дуже жахлива ситуація. Сподіваємося, що все покращиться». Однак відчуваються й інші настрої. Один чоловік запитав, чому б нам просто не віддати росії свої території, аби не було війни. Як взагалі таке можна запитувати?
Матеріальну допомогу я не просила, адже приїхала на роботу, і це було б якось недоречно. А от гуманітарну я отримала: взяла посуд, плед та інше найнеобхідніше. У Берліні зустрічала пункти, де переселенцям видавали їжу та гарячі напої. А ще ходила в благодійну організацію, де можна було дешево купити продукти, у яких незабаром має закінчитися термін придатності.
Що цікаво, в Німеччині немає великих бутлів із водою. Доводиться купувати напої паками. І коли ти бачиш цінник, там вказана лише вартість води. На касі ще додається ціна за тару – пластикову чи скляну. Потім, коли випиваєш, ти приносиш пляшки назад і повертаєш свої доплачені кошти. Це, звісно, правильно, але так заморочливо.
Загалом люди у Німеччині досить привітні. Коли йду селом, незнайомі завжди зі мною вітаються. Прямо як в українських селах. Попри таку доброзичливість, я не планую залишатися в цій країні. Я бачу для себе більшу перспективу в Україні, й повернуся, щойно ситуація покращиться.
Евакуювалася з родиною до Польщі
Розуміння, що треба виїхати за кордон, прийшло згодом, тому що я дуже сильно вагалася. Хоч у мене в Польщі є сестра, для мене це нова країна, і мені було страшно. Вона сама знайшла для нас перевізника, тож ми з сестрою чоловіка вирішили їхати.
Поїздка була для нас дуже стресовою. Підійшовши до автобуса, ми кинули монети з надією дуже скоро повернутися. До кордону прямували вісім годин, і ще стільки ж стояли там у черзі. На кордоні були намети з гуманітарною допомогою. Волонтери роздавали чай, їжу та перше необхідне. Я взяла кашу для сина, памперси та серветки. Прикордонники з обох країн бачили, що в нас автобус із жінками й дітьми, і дуже доброзичливо ставилися до нас.
Ми безкоштовно живемо в однієї 60-річної польки. Вона ставиться до нас як мама – допомагає з документами, придумує різні варіанти, як провести час. А ще намагається говорити українською, хоча знає лише російську. На жаль, її собака вкусив сина, тож тепер будемо шукати новий притулок без тварин. До речі, медицина для українців безкоштовна – ми нічого не заплатили.
У Польщі ми як переселенці маємо безкоштовний проїзд транспортом, отримали з сином допомогу по 300 злотих (приблизно по 2 тисячі гривень). Також можна оформити виплати на дитину по 500 злотих (3300 грн) щомісячно. Для дітей тут пропонують безкоштовний садочок з українським вихователем. А ще є багато перекладачів, які допомагають українцям зорієнтуватися.
І все ж, як кажуть, дім є дім. Як би гарно до нас не ставилися поляки, але немає більше такого народу, як у нас. Немає таких стосунків між сусідами, як в Україні. Наприклад, у нас якби мама попросила дітей приїхати та допомогти їй у чомусь, вони б це зробили. Натомість у Польщі це вважаються різні сімʼї, й одна в іншу взагалі не вмішується.
Нині у мене багато думок стосовно повернення в Україну, не знаю, як правильно вчинити. Хочеться повертатися вже, але чекаємо закінчення війни.
Евакуювалася з родиною до Угорщини
Моїх рідних, які почули у новинах про можливе використання хімічної зброї, охопила паніка. Вони дуже хвилювалися за мене, тож мене поставили перед фактом – треба тимчасово виїхати за кордон. Я не хотіла виїжджати в чужу країну. Мені було страшно за свою домівку та рідних, які залишилися тут. І все ж довелося їхати. Вибір впав саме на Угорщину, бо вона територіально ближча до нас.
У день виїзду ми дуже хвилювалися, всі були розгублені. Їхали автомобілем із Києва до Тернополя, там зупинилися переночувати в готелі. Прокинувшись о четвертій ранку, вирушили в дорогу до Мукачева. Там зайняли чергу на безкоштовний потяг до Угорщини. У Чопі ми простояли чотири години, очікуючи на перевірку документів.
Далі ми сіли на потяг, який прямував до Будапешту. Потім пересіли на автобуси, які відвезли нас у центр для біженців. Там поїли, взяли необхідні речі. Нам надали житло у місті Залаегерсег. Приїхавши туди, нас зустрів місцевий фермер та відвіз до свого будинку.
Але майже одразу ми зрозуміли, що тут ми не залишимося. У цьому домі ніхто не жив декілька років, відколи померла жінка фермера. Там було доволі моторошно, будинок не опалювався. Далі стало зрозуміло, що у фермера були на нас плани: він хотів, аби ми прибрали будинок та працювали у нього на полі.
Словом, ми вирішили шукати інше місце для притулку. Врешті-решт зупинилися в місцевому безкоштовному гуртожитку, який був більше схожий на хостел. Там можна було бути чотири дні, а потім самостійно шукати прихисток. Ми ще на тиждень затрималися у платному готелі, після чого повернулися додому, в Україну.
З ключових відмінностей між Україною та Угорщиною – в останній дуже брудно. Інфраструктура у містах та селах дуже гарна й справила чудове враження, але на вулицях багато бруду, сміття та графіті.
І все ж вдома справді краще. В Україні більш затишно, адже, як не крути, це наш дім.
Самостійно евакуювався до Чехії
Батьки хотіли, аби я виїхав за кордон. Я не сильно з цим поспішав, оскільки як 17-річний мав би спокійно виїхати. Тому хотів якнайдовше лишитися зі своєю сім'єю та друзями. Загалом цей виїзд для мене трапився якось зненацька. З моменту як я дізнався, що маю їхати в Чехію, минуло всього два дні, як я вже сидів в автобусі з валізами. Це сталося через кілька тижнів після початку війни.
Перші дні в країні минули нудно. Я майже весь тиждень сидів удома, лише виходив у магазини за продуктами. Але потім, коли я вже поїхав робити документи, побачив багато волонтерів. Вони видавали дорослим безкоштовні сім-карти з інтернетом, дарували дітям різні іграшки та портфелі. Було приємно дивитися, як вони тішаться цим подарункам.
Фінансову допомогу, яку видає кожна країна, я не отримував, бо не просив її. Я знайшов собі тут роботу, маю житло, за що вже дуже вдячний. За місяць проживання в Чехії вже зміг трохи адаптуватися, але з мовою складно. Вона хоч і трохи схожа на українську, й можна частково зрозуміти, що ти читаєш, але на слух нереально.
Я планую залишатися жити та працювати в Чехії до закінчення війни в Україні. А потім якнайшвидше повернуся до рідних. Бо, як-не-як, у гостях добре, а вдома краще.
Фото надані героями