2024 року на стадіоні «Вемблі» Софія Ізелла відкривала тур Тейлор Свіфт у Британії. Контраст між артистками вражав. Барвистому, відполірованому попшоу Свіфт передував «брудний», напружений сет Ізелли, зібраний із бітів, які вона писала на дешевому синтезаторі у власній спальні.
20-річну Софію часто називають «незручною». Зазвичай мають на увазі її грубість, темні готичні образи та відмову загравати з публікою. Однак її незручність не в епатажі, вона в тому, що створена нею музика не намагається бути приємною — вона дезорієнтує, тривожить і змушує дивитися туди, куди зазвичай не дивляться.
Більшість її пісень — про жінок у системі, де їхні тіла розглядають, бажають, купують і знецінюють. У пісні Everybody Supports Women жінка стає проблемою, щойно виявляється успішнішою за інших. У The Doll People — товаром. В Us and Pigs — худобою.
В Above the Neck вона говорить про те, як сексуальність і молодість перетворюють на товар, і доводить це, роздягаючись на сцені, поки натовп кричить від захвату.
Музику Ізелли часто порівнюють з бітами Nine Inch Nails, а образ віддалено нагадує Біллі Айліш, якби та була більш політизована та безкопромісна. Однак чимало музичних критиків вважають, що точніші аналоги музики Ізелли — в літературі. Тому порівнюють її тексти з феміністичними романами Маргарет Етвуд, поезією Сильвії Плат та Енн Секстон. І виводять спільний для усіх чотирьох сюжет: народитися жінкою значить бути героїнею антиутопії.
Як і Айліш, Ізеллу часто називають вундеркіндом. Софія виросла в Лос-Анджелесі. Її мати — письменниця, батько — оскароносний кінооператор Клаудіо Міранда, який отримав нагороду Кіноакадемії за роботу над «Життям Пі» Енга Лі. З трьох років Ізелла по три-п’ять годин щодня грала на скрипці, у вісім підписала перший щоденник словом songwriting («написання пісень»). Дівчинка навчалася виключно вдома: мати радила їй збірки поезії, батько — вмикав програму для створення музики GarageBand і лишав наодинці з інструментами.
До 16 років Ізелла не мала смартфона. Коли вона вперше зайшла в TikTok, здивувалася відчуттю, ніби «всі навколо мають однакову особистість». Попри відразу артистки до соцмереж сьогодні за нею стежать понад мільйон людей в Instagram.
Пісні Софії народжуються з образів, а не з емоцій: «Я завжди думаю про кімнату, набиту тілами. Для багатьох ці образи тривожні. Для мене — цілком природні», — говорить артистка.
Пісні Софії відчуваються на фізичному рівні: під бітами чути краплі, шурхіт, дзижчання мух, рохкання свиней — ніби щось живе ворушиться під електронікою.
На концертах Ізелла не встановлює теплого контакту з публікою. Не пояснює пісні, не розряджає паузи, не фліртує з залом. Вона виглядає так само, як звучать її треки: виснажено, брудно, незручно.
«А як інакше я маю поводитися на сцені? Я пишу про тривожні аспекти жіночого досвіду. Було б дивним поводитися нормально, співаючи про це. Сам досвід ненормальний, просто він давно нормалізований. Мені комфортно виглядати незручно», — говорить Ізелла.
Попри інді-статус і «незручну» музику, квитки на її концерти розпродаються, а треки збирають сотні мільйонів прослуховувань. Водночас співачка не поспішає закріплювати успіх контрактами. Вона з підозрою ставиться до індустрії й прискіпливо зважує, що лейбли можуть їй дати і що — забрати.
«Я зустрічалася з багатьма великими гравцями, і всі вони дуже милі, — каже вона. — Але мені подобається відчуття незалежності. Я хочу зрозуміти, як працює ця система, перш ніж підписувати будь-які магічні папери».
Софію Ізеллу називають троянським конем альтернативного попу, який намагається зруйнувати жанр та індустрію зсередини. Але чи зможе вона утримувати цей статус, чи стане для публіки не так людиною, як іконою та ще одним тілом, про яке співає, невідомо.