— Я народилася без зору. Людям, які втратили зір поступово, є на що спиратися: вони бачили будинки, дерева, носорога, блакить, сонячні промені. Якщо ви попросите мене описати абстрактні поняття — те, що я не здатна помацати рукою: що таке червоний чи яким мені уявляється світло, — я відповім вам так, як мені описували це інші. Я знаю, що трава зелена. Але чи знаю я, що таке зелений насправді? Я не здатна мислити в категорії кольору.
Це місце я знаю за описами матері: ми часто гуляли тут, коли я ще була дитиною. Деталі розмови з нею про цю вулицю вже стерлися з пам’яті, але, можливо, мені й не потрібно, щоби хтось описав мені це місце знову — адже воно майже не змінилося.
Тут своєрідна акустика. Вона здається — як би це сказати?.. — позачасовою. Центр міста, але тут ніби немає ритму центра міста. Це анклав тиші, вузький, повільний простір, де ніхто нікуди не поспішає. Я не дуже вірю в енергетику, але ніде не відчуваю такої легкості, як тут. Ніби ти пірнаєш в якусь вись. Не знаю, як це працює, але тут у мене навіть перестає боліти голова. Я знаю, яка картина цього простору: бруківка, вузька вулиця, близько посаджені один до одного будинки. Це вузька вулиця, але водночас здається, що тут так багато простору. Як у морі, коли пливеш та відчуваєш неохопність води.
Інколи я зустрічаю тут людей. Коли йду з тростиною, буває, трапляються перехожі, які пропонують допомогу чи просто хочуть поговорити. І ми ненадовго, фрагментарно, ділимо маршрут. До незрячих рідко підходять, але якщо підходять, то часто це люди креативних професій, — художники, режисери, люди, котрим цікавий інший світ. За це я люблю цю вулицю.
Я часто чула, що незрячим нема по що виходити — мовляв, навіщо, якщо ви нічого не побачите? Так, я не бачу, але я відчуваю запах ванілі, кориці, мацаю цеглину — це теж пізнання світу, тільки інше.
— Я складаю місце по звуках, ніби користуюсь сонаром. Ось за характером звуку чую, що праворуч від мене — широкий простір, засаджений деревами, він підіймається вгору, на ньому стоїть кілька історичних будівель. Ліворуч — схил, під ним автомобільна дорога, але шум переривають дерева і кущі.
Незрячі, можливо, в певному сенсі знають деякі місця краще за зрячих. Ми робимо ментальну карту, яка складається з різних маркерів. Наприклад, трошки попереду від нас доволі низько спускається гілка. Зряча людина пройде, нагнеться і навіть не запам’ятає. Для нас же це особливості місцевості, ми пам’ятаємо такі речі досконало. Я знаю, де тут люки, — довелося вивчити, бо раніше я падав у відкриті люки, отак, по лікті — ледве втримався.
Орієнтуючись на звуки, волею-неволею інколи чуєш уривки розмов інших людей. Хтось каже про війну, хтось про нещодавно побачений фільм. Судячи з їхніх голосів, можу уявити їхню статуру, зріст і вік. З таких уривків та уявних картин і складаються мої прогулянки. Я люблю це місце якраз за це — тут вирує життя. Я часто хожу сюди. Тут є особливе відчуття причетності до міста, його історії. Саме по цих дорогах розбудовували Київ, там ходили князі, внизу Дніпром їздили кораблі. Саме тут зароджувалася держава.
У мене не зовсім характерні асоціації. Коли я думаю про це місце, уявляю пісок, пляжний, біля моря. А коли думаю про дотик, який би описав це місце, то думаю про м’якість дивану. Ніби тут ти на відпочинку.
Сюди я приходжу з різним настроєм. Інколи повеселитися, почути людей, інколи подумати. Останнім часом я думав, що втрата зору — про смирення. Треба змиритися з тим, що є речі, більші за тебе. Що ти можеш далеко не все, що можуть інші. Перший час я відмовлявся брати до рук тростину. Бився об предмети, падав, натикався на людей, потрапляв під машину. Я не хотів показувати людям, що не бачу.
Якби я міг повернути зір хоч на мить, я б хотів побачити свою дружину й сина — я ж їх бачив іншими, давно. Я й сам уже став зовсім не такий, як був. Але найперше я би хотів подивитися не в дзеркало, я б хотів побачити їх.
— Моїми очима був мій чоловік. Наші прогулянки виглядали так: він описував, я — уявляла. Я завжди покладалася на уяву, особливо тому, що чоловік був небагатослівною, мовчазною людиною — описи не дуже йому давалися. Потім у нього виявили склероз, він почав втрачати пам’ять і словниковий запас — і так під час прогулянок він усе менше говорив, а я все більше й більше уявляла.
Йому ставало гірше. Якось дорогою до мого улюбленого місця він заблукав, пішов не туди. Тоді його поводирем була я: відчувала під ногами не той асфальт, не ту плитку, не той ґрунт. І так я виводила нас на правильну дорогу. Мені вже 82 роки, я майже не виходжу з дому: Київрада скасувала сервіс соціального таксі для незрячих — я мало гуляю містом, тож і улюблене моє місце те, що ближче. Коли я просила чоловіка описати мені його, він казав так: «Бульвар, кругла альтанка, пам’ятник українці з рушником». І чорнобривці. Багато чорнобривців. Насправді квітів там не було, але я чомусь їх уявляю.
Я не бачу протягом понад 10 років. Повіки не відкриваються, важчають, наче й не потрібні. Але коли втрачаєш зір, загострюються інші відчуття. Так, слухаючи кіно по телевізору, я настільки добре чую акторів, що точно уявляю мізансцену: судячи з характеру звуку, один з героїв повернувся до камери спиною, інший — напівбоком. Звук замінює мені зображення, але, що цікаво, у цього місця немає характерного звуку — тут тиша.
Мені здається, це місце, де краще мовчати, де вшановується пам’ять. Завжди було цікаво: чому ця жінка з рушником? Кого вона зустрічає? Чи проводжає? Мертвих? Живих? Недалеко стоїть меморіал жертвам Чорнобиля — може, вона чекає на них?
— Батько був для мене центральною фігурою. Він любив це місце, а за ним слідом полюбив і я.
Мені було дев’ять, коли він уперше привів мене сюди. Він любив історію, мистецтво, літературу й дивився на це місце крізь їх призму. Для нього і для мене воно було свідком історії: доля усіх важливих подій останніх трьох століть вирішувалися саме тут.
Це місце — концентрат історії, воно не піддається сучасності. Я люблю сюди приходити саме тому, що воно ніби застрягло в XIX сторіччі: тут немає шуму, метушні, велике місто сюди не добралося, тут є трава, дерева, кілька одиноких будівель. Мені подобається думати, що воно існує незалежно від людини: це місце було, є й буде.
Якби я міг звести опис цього місця до одного дотика, я б сказав, що воно пластичне, пругке, як соснова голка. А виглядає воно, немов картина Мікалоюса Чюрльоніса — все залито золотавим світлом. Я уявляю змієподібну зелень, а чую тихе шумовиння, в яке ще не втрутилася людина.
Але, попри все, це місце — про мого батька. Інколи, сидячи тут, я згадую один епізод. Якось маленьким я прокинувся вранці, мами не було вдома, я дуже злякався і почав плакати. Батько взяв мене на руки, загорнув у ковдру, притиснув до себе і почав читати по пам’яті вірш. І тоді світ для мене змінився.
Коли перебираю спогади про батька, мені хочеться сісти з ним у нашому улюбленому на двох місці, хочеться подякувати йому за те, що він мені його показав. Батька вже немає — але коли я тут, здається, що я не сам.