Мене цікавить дослідження простору, де стикаються різні ідеології, соціальні процеси й уявлення про минуле і майбутнє. І ці конфлікти стають видимими саме в архітектурі.
Одна з ключових тем моєї роботи — радянська культурна спадщина та суперечливе ставлення суспільства до неї. Фотографуючи ці об’єкти, я намагаюся зрозуміти, як візуальні залишки минулого впливають на колективну пам’ять і формування історичних наративів, і чому ми так по-різному реагуємо на їхню присутність.
Приклад — зупинки громадського транспорту. Вони настільки різноманітні, що знадобилося присвячувати їм окреме видання.
У 2015-му вийшла книжка канадського фотографа Крістофера Хервіга, який упродовж 15 років знімав зупинки по всьому пострадянському простору. Він їздив велосипедом з країни в країну, і таким чином охопив величезні території від Молдови до Узбекистану. Україна в цих книжках представлена фрагментарно, без системного підходу — масштаб заважає сфокусуватися на конкретній країні. Саме тому я хотів зосередитися на створенні видання, присвяченого саме українським зупинкам.
Мене зачепило те, що в роботах Хервіга Крим поданий без чіткої вказівки — що він належить Україні. У своїй книжці я додаю світлини з Криму, де встиг познімати 2016 року. Я вирушив туди для документування мозаїк та зупинок для моєї книги «Decommunized». Правдами й неправдами домовлявся з водіями, щоби проїхати необхідними шляхами. Це були найбільш авантюрні зйомки. У деяких випадках місця, які раніше здавалися абсолютно безпечними, вже були зайняті військовими. Згадуючи, тепер я розумію, як недооцінив ризики своєї роботи.
Як людина, що бачила чимало доріг, я приблизно розумів, якими маршрутами їздив Хервіг. Він створив фантастичний проєкт, але якщо говорити саме про Україну, то він побачив лише кілька відсотків того, що задокументував я. У 2024 році я запропонував видавництву «Основи» видати схожу книжку і ще кілька місяців присвятив тому, щоб дозняти зупинки в місцях, яких бракувало для повної картини.
Моя книжка буде доповнена есеями письменника та військовослужбовця Артема Чеха — текстами з особистими спогадами про зупинки, дороги й місця, що несподівано перетнулися з моїми маршрутами. Він міркує про дорогу як про метафору зростання, про дитинство, самотність, любов і смерть. Так, не домовляючись, ми згадували одні й ті самі зупинки, зокрема й на окупованих територіях. Просто з’ясувалося, що ми були в одних і тих самих точках.
Він дуже точно потрапив у ті самі думки, з якими я працював над цією вибіркою. Показуючи йому перші матеріали, я взяв знімок зупинки на Арабатській стрілці. Мені здавалося, що, окрім мене, її взагалі ніхто не фотографував. Артем подивився і сказав: «Я там служив». Це було дивно, бо ця зупинка стоїть на лимані, вона майже непомітна — з дороги її не видно.
Книжка міститиме понад 200 фотографій. Вона відчувається як подорож — гортаючи сторінки, читач ніби проїздить країною, спостерігає зміну сезонів, має можливість поринути в спогади, спинитися, побачити фрагменти, частини яких уже не існує — частину зупинок, показаних у цій книзі, вже поглинули час, побутова недбалість, війна й тимчасова окупація.
На момент підготовки книги у мене була власна мапа автобусних зупинок, створена під час мандрівок. Неординарні зупинки часто розташовувалися у віддалених і неочевидних місцях. Я шукав їх на світлинах у LiveJournal та Instagram, на тематичних форумах, «мандрував» Google Street View, збирав локації і позначав їх на своїй мапі. З часом став помічати закономірності — ознаки того, що в певному місці може бути цікава зупинка. Іноді вони не відображалися на супутникових знімках, хоча відображалася їхня тінь — за її характером і розміром я розумів: тут має бути зупинка. У багатьох випадках це означало поїздки без чіткого розуміння результату.
Масове явище архітектурних автобусних зупинок почало формуватися в Україні у 1960-х роках у період активного розвитку автобусного сполучення та розширення дорожньої мережі в СРСР. Саме в спеціалізованій періодиці того часу публікуються перші ескізи й проєкти автопавільйонів.
Тоді активно будували дороги між сільськими населеними пунктами, і разом із транспортною інфраструктурою постала потреба в облаштованих місцях для очікування. Так автобусна зупинка поступово перетворюється з утилітарного пункту на окремий архітектурний об’єкт.
Суворих вимог щодо використання павільйонів не було і тим паче не регламентувалося художнє оздоблення. Саме тому поряд із стандартними спорудами з’являлися поодинокі абсолютно унікальні архітектурні форми.
До оформлення зупинок долучалися не лише професійні художники, а й студенти художніх та архітектурних навчальних закладів — часто в межах практики або халтури — підробітку. До речі, в архівних матеріалах я зустрічав дані, що на будівництво одного автопавільйону закладали приблизно півтори–дві тисячі рублів [близько 10 мінімальних зарплат — прим. ред.].
Самі художники по-різному ставилися до цієї роботи. Ті, з ким мені доводилося спілкуватися, говорили, що навіть не вважали її мистецтвом. Звісно, не всі, але для багатьох викладення мозаїк було просто халтурою. Тоді сприймалося саме так, а сьогодні, з огляду на знищення цих об’єктів, ми вважаємо їх рідкісним і цінним спадком.
Нині ідентифікувати мозаїки на зупинках складно, адже частина архівів втрачена. Так було, наприклад, у Рівному. Я прийшов до відділення Спілки художників попросити книги й особові справи, а у відповідь почув: «У нас не вистачало місця, тож ми вантажівками вивезли всі документи на смітник». Як із цим взагалі працювати? Тим паче, що Рівненська область — одна з найбагатших на монументальне оздоблення, і зокрема зупинок. Утім, роботи все одно вистачає, і якщо в кожній області за це візьмуться дослідники, ми ще дізнаємося багато цікавого.
За останні роки зникли десятки унікальних зупинок, які я бачив на власні очі або в архівах. Бувало, що позначав зупинку на карті, приїздив — а її вже не існувало. На тих місцях ставили легкі конструкції зі скла чи вагонки, які не захищають ні від дощу, ні від вітру, ні від сонця. Працюючи з архівами, я бачив тисячі втілених зупинок. Сьогодні з них залишилися одиниці — більшість уже знищено.
Особливо боляче згадувати дорогу Умань — Вінниця, де майже біля кожного села були виразні зупинки. Протягом останніх років вони зруйновані під час масштабних дорожніх реконструкцій «Великого будівництва» [державна інфраструктурна програма 2020 року, спрямована на комплексну розбудову доріг — прим. ред.]. Найгірше те, що, знищуючи такі зупинки, влада на місцях або «Укравтодор» формально нічого не порушують. Зупинки не захищені ані місцевими громадами, ані на рівні законодавства. Це просто архітектурні форми, які, на думку певних людей, своє віджили і потребують заміни на щось сучасніше.
«Сучасніше» часто й функціонально, і візуально гірше за те, що було раніше: масивні бетонні зупинки замінюють невеликими конструкціями з балок і вагонки. На рівні держави про цінність зупинок майже не говорять. Були спроби активістів донести до «Укравтодору» потребу їх збереження і надання їм статусу об’єктів архітектурної спадщини, але безрезультатно. Турбота і захист — радше виняток на рівні окремих громад, які ремонтують зупинки та очищують їх від стихійної реклами.