Цього року Пріцкерівська премія могла залишитися без лауреата. Через скандал навколо мецената нагороди Тома Пріцкера, викликаний його зв’язками з бізнесменом Джефрі Епштейном, нагородження могли скасувати. Утім, попри репутаційний шторм журі все ж оголосило переможця: ним став чилійський архітектор Смільян Радіч Кларк.
Головна риса архітектури Радіча Кларка — удавана крихкість. Радіч майже не створює масивних монументальних споруд, що твердо стоять на землі. Його будівлі, навпаки, здаються тимчасовими, нестійкими або навіть навмисно недобудованими — такими, що можуть зникнути так само легко, як і з’явилися.
Це добре видно за його раннім проєктом — будинком Каса Чіка, зведеним 1997 року в лісистій місцевості Вільчес у Чилі. Споруда радше нагадує малу архітектурну форму: прямокутник зі скла, металевих балок і дерев’яних брусків, врізаний у пагорб. Попри мінімалізм конструкції тісний інтер’єр із видом на ліс створює дивне відчуття затишку — подібне до того, яке переживають діти, коли будують свої лісові сховки.
Цю ідею лісової схованки Радіч довів до ще більшої радикальності вже за рік у Будинку Карбонеро в місті Меліпілья. Із сітки, дерева та ґрунту архітектор створив сфероподібну споруду, ще більше зрощену із природою. Темна ґрунтова оболонка поглинає світло й водночас дозволяє вітру, тіням і звукам проникати всередину. Будівля працює і як укриття, і як художній об’єкт — простір, що допомагає відчути природний контекст місця.
Проєкти Радіча існують на межі між архітектурою та художньою інсталяцією. 2014 року він спроєктував павільйон Галереї Серпентайн у Лондоні. Здалеку споруда здається важкою бетонною оболонкою, покладеною на великі природні камені. Та варто обійти її з іншого боку, і в масивній формі раптом з’являються хаотичні прорізи, а сама будівля виявляється зробленою з надлегкого скловолокна, що імітує бетон. Серпентайн продемонстрував уміння Радіча робити з великих споруд повітряні будинки, які немов ширяють над землею і нічого не важать.
Прагнення до такої «надлегкості» іноді виливається у зовсім несподівані об’єкти. Один із них — надувний павільйон Guatero у формі великої сріблястої подушки, який архітектор створив 2023 року для архітектурної бієнале в Сантьяго.
Свій підхід Радіч описує так:
«Архітектура існує між великими, масивними й вічними формами — спорудами, що століттями стоять під сонцем, очікуючи нашого візиту, — і меншими, крихкими будовами, швидкоплинними, як життя мухи, які часто навіть не мають чіткого призначення при звичайному освітленні. У цій напрузі різних масштабів часу ми намагаємося створювати враження, що мають емоційну присутність і змушують людей зупинитися та переосмислити світ, який так часто проходить повз них із байдужістю».
Споруди Смільяна Радіча часто мають такий вигляд, ніби підняті над землею і ледве її торкаються. Таке відчуття створює, зокрема, Регіональний театр Біобіо у місті Консепсьйон. Його удавана тимчасовість досягається завдяки тонким опорам і легким перегородкам, які піднімають над землею театр, обгорнутий білою напівпрозорою мембраною. Радіч представляє архітектуру радше як гостя, ніж господаря ділянки, визнаючи першість ландшафту.
Подібну делікатність він виявляє і в роботі з історичною забудовою. Працюючи над розширенням Чилійського музею доколумбового мистецтва у Сантьяго, архітектор не торкнувся історичного фасаду будівлі, лише реконструював внутрішній простір. Схожий підхід він застосував і в проєкті «Культурний центр NAVE»: пошкоджену землетрусом і пожежами будівлю ХХ століття Радіч перетворив на абсолютно новий простір із сучасним інтер’єром, водночас залишивши її зовнішній вигляд майже незмінним.
Радіч уміє створювати закриті, майже інтимні простори, де людина зі своєю внутрішньою крихкістю може почуватися захищеною від зовнішнього світу. Його будинок-ретрит із дивною назвою Дім Поеми Прямого Кута (House for the Poem of the Right Angle) — хаотична на вигляд конструкція із чорного бетону, захована серед лісів Вільчес у Чилі. Назву споруди запозичено з однойменної книги Ле Корбюзьє, а її пластика натхненна його ж картинами. Та за суворою і неприступною оболонкою із чорного бетону приховано затишний інтер’єр, оздоблений теплим кедровим деревом.
Замість звичайних вікон архітектор використав довгі світлові люки, що водночас зберігають відчуття камерності. Єдине велике панорамне засклення виходить у невеликий квадратний внутрішній двір у центрі будинку — своєрідну кульмінацію цієї архітектури усамітнення. А коли закритість починає тиснути, можна зробити кілька кроків назовні до саду й басейну із приголомшливим видом на гори.
У 2017 році Смільян Радіч Кларк заснував у Сантьяго Фонд архітектури «Фрагіль» — платформу, що підтримує експериментальну архітектуру. Тут він радше не навчає, а створює простір для спільного дослідження нових форм. Можливо, колись експерименти платформи перевернуть світову архітектурну практику і на місце кам’яних монументів прийдуть легкі, майже тимчасові укриття для людини в крихкому й нестабільному світі.