— Щоб опанувати спогади, психотерапевти радять письмово і в деталях описати травматичну подію. І так кілька разів — допоки текст не почне викликати не так негатив, як нудьгу. Але бувають випадки, коли практика ретравматизує. Коли ви писали книгу, яку з двох реакцій відчули?
— До написання книги я дав так багато інтерв'ю, що проговорив історію з Маріуполя десятки разів — і це справді дало певний позитивний ефект. З одного боку, завершення тексту теж мало терапевтичну дію, з іншого, чесно, я так не хотів це писати й перечитувати... Це дуже травматично. Такий текст накладає обов’язок — щоразу думаєш, чи все правильно описав.
Під час написання тексту книги моя пам'ять працювала дещо дивно. Треба було згадати буквально все, згадати кожну з подробиць, які майже стерлися зі спогадів, відтворити хід подій у хронологічному порядку. Я щось забував, згадував, повертався, робив нотатки, знову забував. Мені хотілося закрити тему для себе, але я зрозумів, що тільки почав відкривати її заново. Зараз знову складно повертатися до тих подій. Не дуже хочеться, але треба.
Взагалі я відчув, як швидко ми забуваємо. Здається, ніби люди забули, що було з Бахмутом, із Сєвєродонецьком, з іншими містами. Здається, це було в іншому житті, хоча насправді минуло тільки чотири роки — через перенасиченість подіями пам'ять зовсім інакше сприймає час.
— Що ця книга дала вам?
— Закрити певну главу.
Фотографія Ірини Калініної з пологового будинку буде довго мене переслідувати. Коли основний масив тексту був написаний, я зустрівся з її чоловіком Іваном у Вельсі. Він почав працювати на заводі, до того пив, намагався забутися, але почав нове життя. Я зрозумів, що через цю зустріч маю змінити початок і кінець книги. Добре, що ця зустріч відбулася. Я відчував відповідальність за свою роботу і за людей, пов’язаних із нею. Ті події змінили наші життя. Змінилося життя Івана, моє, нашої команди. Для мене було важливим зустрітися з Іваном, дізнатися, як він.
— Коли ви вирішили робити книгу?
— Ідея виникла одразу по виїзді з Маріуполя. Я думав, який формат буде слушним. Я не хотів робити фотоальбом, хотів розповіді, яка б винесла на поверхню імена, людей, переживання і, звісно, власний досвід. Я довго не брався за неї. Потім зламав ногу й зрозумів, що не працюватиму в полі певний час — так я знайшов час для написання.
— Шукаючи інтонацію тексту, які романи чи нонфікшн ви брали за орієнтир?
— Я спирався на те, як зроблена книга Стенлі Гріна та Ентоні Свона «Дві правди» про другу чеченську війну. Вона дуже цікаво зроблена: Свон знімав зі сторони російських військ, Грін — зі сторони чеченців. Одна сторона книги — з фотографіями і текстом Свона, а друга — Гріна (він один із моїх кумирів, висвітлював дуже багато конфліктів). Утім, мене приваблювала не тільки форма, а й ідея книги, написаної фотографом. Зазвичай глядач бачить фінальний результат — фотографію, але не знає, що стоїть за нею. У тій книзі це є.
— Перші дні великої війни — особливо для тих, хто не вірив у її можливість — здавалися сном шизофреника. Утім, майже вся репортажистика і нонфікшн не передають цього відчуття, залишаючись у межах реалізму. Ваша книга емоційна, але відносно стримана. Ви не хотіли зробити її, можливо, більш експериментальною?
— Я хотів зробити її стриманою. Коли ми працювали в Маріуполі, то, звісно, були емоції, але ми мали вмикати мозок, який працював, думаю, на 80% загальних можливостей, при тому, що в реальному житті ми використовуємо його на 10% у найкращому разі. Я мав умикати логіку, прораховувати варіанти наперед. А схибити, як в авіації, можна тільки один раз. Літак помилок не прощає. А ми летіли на дуже великій висоті. Шанси впасти були дуже багато разів.
Схибити, як в авіації, можна тільки один раз. А ми летіли на дуже великій висоті.
Тож книга мала бути класичною, не дратувати надмірним дизайном, бо там дуже сильні фотографії, з якими не варто гратися. Сильну світлину не потрібно накручувати в фотошопі, щоб зробити ще сильнішою. І тут так само. Усе має бути достатньо стримано, бо це жахливі події, і експериментувати з формою, я вважаю, не варто.
— У книзі ви пишете, що навіть невдалий знімок буде опублікований, якщо він розповідає важливу історію. Чи були вами зроблені важливі, але так і не опубліковані, кадри?
— Деякі кадри краще інколи не показати, ніж показувати. Я не публікував суттєву частину — рани, які можуть шокувати глядача — з етичних міркувань. Потрібно тримати баланс. Для когось зруйнований будинок — це вже трагічна історія. Для медика кадри з ранами бачити нормально. У всіх різна психіка, але не показувати зовсім нічого — теж не варіант. Інколи ти маєш давати надію, не тільки показувати жахи, маєш ретельно підходити до відбору кадрів. А інколи показати жахіття.
Але історія кадру важливіша за форму чи якість. Ми так само використовували дещо, зняте на телефон. Остання фотографія в книзі — траса «Маріуполь — Запоріжжя» крізь розбите вікно машини — знята на мобільний, бо камери були вже сховані в авто. Якби я знімав на телефон, це б усе одно публікували.
— Володимир Нікулін, поліцейський, який допоміг вам евакуюватися з міста, в інтерв’ю казав, що якби відзнятий вами матеріал не було оприлюднено, світ не дізнався би про жахіття Маріуполя. Як ви думаєте, що було б, якби ті фото й відео не побачили світ?
— Ми живемо в такий час, що якщо немає «картинки», то події наче й не існувало. Усі знають про бомбардування пологового в Маріуполі, але мало хто знає про розбомблений того ж дня будинок в Ізюмі, де вбили 50 людей. Суспільство не знає, бо там не було журналістів, фотографів, місто було майже оточене. 50 людей загинуло, і про це дізналися тільки після звільнення міста.
Люди хочуть бачити. Якщо немає фото чи відео, то реакція зводиться до «Немає фотографій — значить, цього не було». Якби нас не було в Маріуполі, то росіяни сказали б: «Це все постановка». Розбомблений пологовий будинок так би не розійшовся по світу. Було би складно доводити, що це взагалі сталося, було би складно робити інтерв'ю з жертвами події постфактум. Ні світові, ні нам не було б відомо про те, що Росія робить з нами.
— Що вам не вдалося зробити в Маріуполі? Які сюжети ви не змогли чи не встигли описати?
— Завжди про це згадую — бомбардування драмтеатру 16 березня 2022 року. Нас уже не було в місті. Є кілька кадрів з мобільних телефонів, де люди показують розбомблений драмтеатр, але ти не можеш здогадатися, яка кількість жертв, що там відбулося і наскільки це велика трагедія.
Я усвідомлював ще в Маріуполі, що не маю пропустити жодного моменту. Після я працював майже півтора року, поки мої кістки і м'язи не сказали «Привіт!».
Коли бачиш вибух авіабомби на власні очі… Ти його бачиш, але не встигаєш сфотографувати. Ти бачив страшний момент, але далеко, ти не встиг, ти робив щось інше. Мене бентежить — можливо, це був би сильний кадр — як я не зміг сфотографувати вибухи від пострілу російського танку по девʼятиповерхівці. Я бачив моменти, як він влучає, як загоряється спалах у будинку. Але не встиг.
— Чи були у вас за ці 20 днів острівці просвітлення чи спокою?
— У дуже критичні моменти ти, щоб не з'їхати з глузду, все переводиш на жарт. Бачиш трагічні ситуації, але захисний механізм старається жартувати. Сидячи в коридорі з медиками, ми говорили про те, де я подорожував, де був, а їм було цікаво розказати свою історію, щоб трошки відсторонитися від реальності. Ти щойно побачив, як твою машину розбомбило — ну нічого, купимо нову, вона й так стара була. Ой, вікно вилетіло, ну, провітримо, зможемо курити в машині, гарний протяг буде. І так далі.
Я там відзначав день народження, то Василиса [Степаненко, продюсерка Associated Press — ред.] тепер надсилає мені 1 березня кожного року цю фотку — банка сардин, шматок хлібця і пляшечка коньяку — на спогад, як ми святкували мій день народження в Маріуполі. І ми бачили там народження дітей. Щасливий момент, коли ти бачиш не тільки смерть і рани, а й появу життя у страшних умовах. І це дає трошки надії, що життя продовжується.
— Коли ви вибралися з облоги, як зреагували ваші тіло та психіка?
— Я виїхав і думав: чи це дійсно було реально, що ми були там? А де взагалі ми зараз? Яка наступна точка? Я не міг зрозуміти на той момент, наскільки важлива наша робота. Розумів, так, ми висвітлили історію, але це не все, війна триває, і ти маєш робити щось іще, показувати події в Харкові, в Бучі.
Я усвідомлював ще в Маріуполі, що не маю пропустити жодного моменту. Історія тут і зараз. Вона себе сама не зніме, сама себе не запише. Я не міг зупинитись. Я мав зализати рани, поїсти, знайти нову машину. Це було дуже важливо: продовжувати, продовжувати працювати. Після Маріуполя я працював майже півтора року, поки мої кістки і м'язи не сказали «Привіт!».
— У книзі ви описуєте історію Сергія, батька, який втрачає сина. Зрештою йому вдається виїхати й емігрувати в Канаду. Аби забутися, він почав подорожувати кораблем далекого плавання. Як намагалися забутися ви?
— Сергій сказав мені, що пішов у плавання, щоб його не переслідували думки. Василиса сказала мені те саме: «Я просто намагаюся все забути». Щодо мене — ти нічим собі не зарадиш, якщо будеш постійно згадувати. Є знімки, що стоятимуть перед очима: тіла дітей, братські могили, Ірина Калініна. Воно нікуди не дівається, залишається назавжди. Мозок намагається стерти такі речі, але фотографії досі тут, продовжують жити й розказувати, що це все було.
Мозок намагається стерти спогади, але фотографії досі тут, продовжують жити й розказувати, що це все було.
Мені допомагає виговоритися людям, яким довіряєш. Усі, хто пройшов Маріуполь, об'єднані однією історією. Ми розуміємо одне одного з півслова. Нам не потрібно розказувати, достатньо просто зустрітись, обійнятись і дізнатися, хто де був, що хто що бачив, і згадати Маріуполь.
— Минуло чотири роки з часу облоги. Як ви зараз ставитеся до цього досвіду?
— Це повністю змінило моє життя. За ці 20 днів я вивчив те, що деякі люди вчать в університетах за 10 років. Один день там іде за рік — стільки всього побаченого і стільки емоцій. На межі реальності. Це дуже серйозна школа, гра на виживання.
— З фіналу вашого тексту: «Іноді я їду автівкою по трасі й чую пісню, що нагадує про щось із Маріуполя». Що це за пісня?
— Аlyona alyona, «Маріуполь». Вона про теплі спогади, про те, що ми скоро повернемося додому. Я сам із Бердянська, а Маріуполь дуже схожий на Бердянськ. Море, вулиці, клімат — однакові. Наче відкриваєш шкільний альбом і дивишся старі знімки з дитинства. Стараєшся не згадувати страшне, а відтворити памʼять про гарні часи.