«Я закохався в місцеву й вирішив піти у ЗСУ»: іноземні студенти про те, чому вони залишаються в Україні

Асад Хаяд, Пакистан

Студент Київського Медичного Університету

Мій прадід був хлопаком, коли розпочалася Перша світова війна. Він жив у тіні Другої світової. Бачив, як Пакистан та Індія стали незалежними державами після розвалу Британської імперії. Бачив сепарацію Бангладешу від Пакистану. Бачив індійсько-пакистанську війну 1971 року. Бачив Каргільську війну 1999 року. Йому було 95 років. Він був сильною людиною.

Я не мій дід. Але я теж бачив війну. Ми живемо в часи хаосу, і ти ніколи не знаєш, як досвід війни допоможе в ці дивні часи. Але я точно знаю, що коли ти переживаєш хаос, ти виховуєш відвагу.

Я переїхав в Україну з рідної Саргодхи в серпні 2021 року. Я закінчив перший курс, коли почалася війна. Посольство наполягло на евакуації пакистанців у Польщу, я повернувся додому, навчався онлайн. Наприкінці 2022-го університет повідомив, що лінія фронту стабілізувалася, а ми можемо повертатися в Київ.

Я був одним із небагатьох, хто одразу повернувся. Для своїх одногрупників я став лабораторним кроликом — вони хотіли перевірити, як швидко я зірвуся та повернуся додому, і з огляду на це приймати рішення: чи їхати в повоєнну країну. Перші десять днів було страшно. Пам'ятаю момент: мій перший після повернення день в Україні, я тримаю ключі від квартири, вставляю їх у замок, лунає тривога, і я не встигаю навіть відчинити двері, як мене охоплює страх. Звісно, з часом ти перестаєш боятися.

Для одногрупників я став лабораторним кроликом — вони перевіряли, як швидко я зірвуся та повернуся додому

Мій батько має звичку: щоранку він дивиться новини Al Jazeera — здається, він знає, що відбувається тут і в Росії краще за мене. І, звісно, він знає, коли відбувається щось жахливе. Втім, повернутися мене просить не він, а мати. У 2025 році їй майже вдалося мене вмовити. Середина червня минулого року, масивна атака на Київ, дзвінок моєї матері: «Мені все одно, на якому ти році навчання — другий, третій, навіть якщо в тебе ось-ось буде випускний. Я хочу бачити тебе вдома». Я почувався жахливо. Що я роблю тут, коли моя мати десь там страждає? Чому не поїхати? Чому не жити нормальне життя звичайного студента? Чому не кинути все і не перевестися в медичний у Грузії?

Кинути навчання — для цього теж потрібна відвага. Для нас, студентів-медиків, розпочати навчання наново — це щось на кшталт переродження. Ти починаєш з нуля, втрачаєш один-два-три роки життя. В мене немає такої відваги. Я чудово розумію, що життя важливіше за навчання. Але, мабуть, я не така людина.

Абдул Карімов, Узбекистан

Студент психологічного факультету КНУ ім. Шевченка

Приїхати в Київ було маленькою мрією. Я пам’ятаю свою шкільну вчительку з історії, урок, де вона розповідає про найвизначніші університети колишнього СРСР, і це фото в підручнику — червоний корпус інституту Шевченка.

Врешті я приїхав. Коли почалися бойові дії, я залишився в передмісті столиці. Втім, було декілька разів, коли я ледь не зірвався і не кинув усе. Липень 2025 року був одним із найтяжчих періодів: майже щоденні масовані обстріли, спека, нестача електроенергії. Пам’ятаю, під час одного з обстрілів я сховався в коридорі, сів і почав ставити собі питання: чому я тут? Що я тут роблю? Я почав шукати альтернативи, думав вступити в іспанський університет, приїхав в Узбекистан робити візу, але зрозумів, що її видають у Москві. Після того, що я побачив, я не хотів нічого надсилати до Москви.

Повернувшись на літо в рідний Джизак, я побачив, як різко змінилося ставлення знайомих до мене. Узбекистан не такий проросійсько налаштований, як сусідній Таджикистан, але мені все одно вистачило. Ставлення оточення здебільшого зводилося до пасивної агресії. Один знайомий почав відпускати дивні коментарі щодо мене і України — він вважав, що я живу в маленькій недокраїні, коли міг би обрати велику Росію.

Після життя в Україні, я побачив, як різко змінилося ставлення знайомих до мене в Узбекистані

У мене двояка позиція. Я емпатійна людина, мені болить, коли Україна втрачає великі міста і щодня гинуть люди, я доначу ЗСУ. З іншого боку, я дивлюся на цю війну мов відсторонено, з позиції споглядача. Я не буду брехати і казати, що відчув, ніби ця війна і моя війна теж. Це не так. Утім, я обрав бути тут, а це теж позиція.

Попри війну, мені комфортніше тут, ніж удома. Я виріс тут психологічно, зрозумів, що це війна за свободу, яка зникає по всьому світові. Я не належу до українського народу, але можу почуватися вільним у вашій країні.

Рафаель Огбоннайя Обінна, Нігерія

Студент Київського Медичного Університету

Я з Біафри — невизнаної південно-східної держави, частини Нігерії. До мого народження, з кінця 1960-х до 1970 року, схід намагався відділитися, але його зупинила Нігерія. Виходить, я родом з африканського Донбасу. Я не бачив тієї війни, але все життя прожив у її тіні.

Я з народу ігбо — людей, які не знають, що таке самотність. У Нігерії не існує самотності. Її просто не існує. Ти не можеш пройти вулицею, щоб із тобою не заговорили, щоб хтось не розповів жарт, щоб сусід не ввімкнув музику і ви не почали танцювати. Під час війни в Україні я вперше зрозумів, що таке самотність.

У Нігерії не існує самотності. Її просто не існує. Під час війни в Україні я вперше зрозумів, що це таке

Коли почалася війна, мені подзвонили мати й старший брат. Ми знали, якими можуть бути наслідки. Ми з Африки, тож ми знаємо, що жертви серед цивільних будуть завжди. Я намагався поїхати, але мене не пускали на поїзд. Спочатку провідники пропускали жінок та дітей — я розумів, у мене не було із цим проблем. Коли черга скінчилася, мене все одно не пустили, і я зрозумів, що це через колір моєї шкіри. Я дочекався порожнього поїзда. Я не знав, куди він їде, але сів у нього — він довіз мене до Львова.

За рік я повернувся в Україну. Я не мав багато опцій. Якби я не повернувся, то навряд чи зміг би дозволити собі оплату нового навчання.

Гаанашрі Гавісіддаппа Карібасамма, Індія

Студентка Київського Медичного Університету

Я приїхала в Суми в 2021 році, а вже менше ніж за рік — назад у своє місто Шимога. Коли батьки наполягли на моєму від’їзді в Індію, я поставила ультиматум: я повернуся тільки у тому разі, якщо вони пообіцяють, що відпустять назад на навчання.

За сім місяців я була в Сумах — була єдиною іноземною студенткою, яка повернулася. Вісім місяців тому я перевелася в Київ через наближення фронту до міста. Був один-єдиний раз, коли я думала, що не витримаю тут. Іще в Сумах я йшла додому ввечері й почула звук ракети, а потім вибух поруч. Тоді я подумала: що я тут роблю? Навіщо я тут? Я єдина дитина в родині, що робитимуть батьки, якщо мене не стане? Все це здавалося таким сюрреалістичним.

Мої батьки підтримували Росію. Після того, як Україна показала себе, мій батько змінив позицію

Багато іноземців сприймають війну відсторонено, але в мене було не так. Україна тепло мене прийняла, в мене залишилися друзі з Сум, які ледь не щодень дізнаються, як я, і відправляють мені пакунки раз на місяць. Я сподіваюся, в мене є право сказати, що Україна стала мені домом. Я закохалася в цю країну. Коли війна розпочалася, я відчула, як несправедливо, коли хтось намагається сказати вашим людям: «Це вже не ваш дім, а наш». Я подумала, а якщо хтось вчинить так із моїм домом? Я хотіла вступити до армії, бо могла б бути корисною зі своїм досвідом у медицині, але через тиск родини я поїхала додому.

Мої батьки завжди підтримували Росію. Після того, як Україна показала себе, мій батько змінив позицію. Я думаю, те, що ви показали світові, зробило тата гордим за вашу країну. Ця країна дала його доньці прихисток. Я думаю, він цінує це.

Жень Цзи, Китай

Студент психологічного факультету КНУ ім. Шевченка

Коли почалася війна, я цього не помітив.

Мені дзвонили родичі, казали, що Київ обстрілюють ракетами, а російська армія вже під порогом. Я пам’ятаю, як відповів: «Хіба?».

Я виїхав на пів року в своє місто Ціцікар, потім повернувся в Київ. Згодом я знайшов дівчину-українку. Завдяки їй дізнався більше про цю війну: вона нагадує поступове наповзання — спочатку твій сусід каже, що хоче жити у твоєму дворі, потім він живе у твоєму домі, потім вимагає ключі від машини. В той час, що ми зустрічалися, я страждав на депресію. Я думав, що мені потрібно зробити щось для своєї дівчини, для нас, не думати тільки про себе. Я розумів, що якщо допоможу її країні, то допоможу їй. Я вирішив долучитися до армії. Я закохався.

Я закохався в українку. Якщо допоможу її країні, то допоможу їй. Я вирішив долучитися до ЗСУ

Я жив із цією думкою пів року. Шукав вакансії, думав доєднатися до підрозділу, що спеціалізується на дронах. Це було складно: з одного боку, я мав мотивацію, з іншого — страх і невпевненість. Мій товариш-українець переконував мене: «Це наша війна, а не твоя». Але визначальною стала думка: як до цього поставляться мої батьки?

Я відмовився від ідеї, але не відмовився від наміру жити тут. Чомусь мені психологічно комфортніше в Києві, ніж у Китаї, незважаючи на постійні тривоги та обстріли. Можливо, я залишуся тут жити.