— Я прийшов у фотографію з кіно — вважай, надув власний, трохи менший, басейн.
Мені подобалося працювати з документалістикою, втім, у кіно ти — частина великого процесу. А мені хотілося займатися чимось, на що я маю повний вплив, за результат чого повністю відповідаю. Працюючи з фотографією, я став режисером, сценаристом, оператором і монтажером одночасно. Фотографія для мене виявилася своєрідним сабатікалом, відпусткою від кіно, яка триває вже сім років.
Я вирішив зробити власну студію. У 2018-му постійно проходив повз бруталістську споруду «Укравтодору» на Антоновича й дивився на цей балкон на 17-му поверсі. Якось подумав: якщо робити студію, то саме там. Знайомі теж мріяли зробити тут студію, але думали: це «Укравтодор», державна структура, хто сюди пустить? А я просто запитав. Зайшов у будівлю, сказав: «Я дорослий, серйозний, але художник. І гроші в мене є, хоча й не надто багато». Приміщення отримав на хороших умовах.
Цю будівлю спроєктував Авраам Мілецький — людина, яку називають батьком київського модернізму й бруталізму. Попри контроверсійність [через його саботаж «Стіни плачу» роботи Ади Рибачук і Володимира Мельниченка на Байковому кладовищі — прим. ред.] він створив багато цікавих об'єктів у Києві, зокрема й «Укравтодор».
Чому він зробив будівлю саме такою? Після завершення роботи над площею Слави йому сказали: «Ти молодець, є запит на ще дві будівлі, маєш карт-бланш, роби що хочеш і як хочеш». Саме тоді в Лондоні архітектор Ерно Голдфінгер почав зводити три бруталістські вежі. Мілецький піддивився проєкт: прямокутний блок, поруч башта, з башти виступає балкон. По суті, відтворив ідею, тільки в меншому масштабі.
Я був у Треллік-Тауер, одній з веж Голдфінгера у Лондоні, яка стала прообразом цієї будівлі. Там не було такого балкону — маленької циклорами, буквально вбудованої в архітектуру, з двома вікнами з боків. Такого, як тут, я не бачив ніде.
Коли я заїхав сюди, балкон зневажливо називали голуб’ятнею. Через сім років місцеві працівники зізналися, що були впевнені, що я закриюся за пів року. Якийсь балкон, висить у повітрі, взимку тут дуже холодно, влітку — неймовірна спека. «Не витягне». Взимку 2018-го в студії знімала модельєрка Ксенія Шнайдер, а кадри потрапили в американський Vogue. Далі все покотилося, як снігова куля. Невдовзі фото зі студії було чи не в кожного другого.
Вправа на сприйняття
Думаю, хороший портрет має зберігати цінність і через десять років. Як фотограф ти побачиш у людині її фактурну версію — таку, котра щось про неї говорить. Ти знаходиш цю точку інтересу і робиш так, щоби процес її пошуку був захопливим.
Для мене це завжди співпраця. Коли фотограф обслуговує запит клієнта й не додає нічого від себе — виходить просто хороший кадр. Колись так само писали парадні портрети — щоб подобалося. Я ж завжди домішую у фотографію те, що відчуваю в моменті.
Звісно, буває, дивишся старі роботи й розумієш, що погляд був пласким. Потім він стає глибшим. А після того, як награєшся в глибину сенсів, вмикається прекрасне італійське слово — sprezzatura. Це коли ти робиш складне легким. Не напружуєшся. Коли занадто стараєшся, фотографія починає виглядати надто вимученою. Ти вкладаєш у неї стільки зусиль і ставишся до неї настільки серйозно, що людина перестає бачити сам твір. Вона бачить тільки те, як сильно ти старався. Має бути легкість і водночас глибина. Головне — не обманювати ні себе, ні людину в кадрі.
До мене часто приходять по погляд. Дуже лестить, коли кажуть: «Льоша, я хочу, щоб ти на мене подивився». Тобто подивився з цікавістю. Для багатьох цінність полягає не в самій фотографії, а в тому, що я, ніби якась ворожка, уважно придивлюся в гущу. У цьому сенсі кожна зйомка для мене — це вправа на сприйняття.
Акваріум для фотографа
Інколи, коли з клієнтом чекаєш по пів години на моделей, хочеться поговорити. Ще трохи — і я перетворюся на чоловіка за 35, який просто бажає хоч комусь розповісти щось цікаве, навіть якщо його про це не питали. Так виник фотоклуб.
Клуб — це місце, де люди можуть знайти однодумців, поділитися ідеями, покрутити їх з різних боків. От учора дівчина прийшла й каже: «Навіщо я буду показувати свої роботи? Це лайно». А я кажу: «Давай перетворимо це на добриво». Нехай це принесе користь, а не стане приводом поставити на собі хрест.
Мені радісно бачити талановитих людей, які довго варилися у власному соку, отримали через клуб кисень і простір для обговорень. Вони нарешті знаходять власний почерк і починають цікаво знімати. Напевно, я просто дав їм більший акваріум, у якому вони змогли стати великою рибою.
Буває так, що клуб працює проти себе. Приходиш, обговорюєш, дискутуєш, закриваєш багато питань, а потім пів року живеш, поки не виникають нові. Чим кращий клуб, тим рідше потрібно до нього ходити.