Балада про Доллі Партон

У грудні 1977 року Барбара Волтерс — одна з найвідоміших американських телеведучих свого часу — прийшла до гастрольного автобуса Доллі Партон. Розпитувала співачку про її фігуру, перуки й сценічний одяг, а потім попросила встати, щоби краще її роздивитися.

«Тобі не обов’язково мати саме такий вигляд», — сказала Волтерс.

Партон відповіла, що це її свідомий вибір і що вона «ніколи не опуститься настільки низько, щоби бути модною». Вона додала, що точно знає, що робить: спочатку перебільшений образ привертає увагу, а коли минає перший шок, люди помічають у ній щось більше за перуки й одяг.

Коли Волтерс запитала, чи не стала сама Доллі жартом, Партон відповіла: «Люди всі ці роки думали, що жартують із мене. Але насправді жарт був над публікою».

Як вигадати Доллі

Біографія Доллі Партон на перший погляд — класична американська мрія: одна з дванадцяти дітей у бідній родині в горах Теннессі одразу після школи їде до Нешвілла і стає зіркою.

Як саме розповідати цю біографію, Партон вирішила ще на початку кар’єри. 1967 року, коли 21-річна співачка давала інтерв’ю журналістові Music City News Еверетту Корбіну, вона сама запропонувала, як описати місце її народження: «у передгір’ях Великих Димчастих гір».

У дитинстві Партон захоплювалася однією із сусідок. Жінка мала вибілене волосся і довгі нігті, носила високі підбори, обтислі спідниці та яскравий макіяж. Дорослі називали її town tramp — «місцевою шльондрою» — і говорили про неї з презирством. Доллі натомість вважала її неймовірно красивою.

Згодом у самої Партон з’явилися платиново-білі перуки, стрази, високі підбори, довгі червоні нігті та глибокі декольте. Вона навмисно перебільшувала цей образ і сама першою з нього жартувала. Одна із найвідоміших її цитат — про те, скільки грошей треба витратити, щоб виглядати так дешево.

Телеведучих її зовнішність часто цікавила не менше за музику. В інтерв’ю Доллі просили встати, розпитували про груди, талію, вагу та пластичні операції. Американський телеведучий і комік Джонні Карсон якось сказав, що віддав би річну зарплату, аби зазирнути їй у декольте.

Кантрі й до Партон любило великі зачіски та стрази. Але Доллі викрутила цю естетику на максимум: ще більше волосся, ще більше блиску, обтисліший одяг і глибші декольте. Вона виглядала так, ніби навмисно перевіряла, скільки «занадто» може витримати консервативна кантрі-сцена.

Згодом образ Доллі став одним із найвпізнаваніших в американській попкультурі. Але сама Партон, коли належало стисло відрекомендувати себе, починала не з перук і не зі стразів.

Авторка

«Мене звати Доллі Партон, і я авторка пісень», — так починається її книга «Songteller: My Life in Lyrics». Саме сонграйтинг вона вважала своєю головною роботою: якби довелося обрати щось одне, Партон продовжила б писати. Вона склала понад 3000 пісень, і хоча б кілька з них чули практично всі.

У пісні «Jolene» чотири рази поспіль звучить жіноче ім’я Джолін — і тільки потім стає зрозуміло, чому героїня до неї звертається. Вона боїться втратити чоловіка, але не нападає на суперницю. Навпаки, описує її красу — волосся, очі, усмішку, голос. Для пісні про ревнощі в «Jolene» напрочуд мало злості.

Культову «I Will Always Love You» Партон написала, коли вирішила піти від Портера Вагонера — кантрі-співака й телеведучого, у шоу якого пропрацювала сім років. У пісні вона дякує людині, з якою більше не хоче працювати, зичить їй добра і йде. За спогадами Партон, коли вона вперше заспівала її Вагонеру, той розплакався.

Згодом «I Will Always Love You» захотів записати Елвіс Преслі. Його менеджер Том Паркер поставив умову: половина видавничих прав мала перейти команді Елвіса. Партон відмовилася. Вона згадувала, що того вечора багато плакала, але рішення не змінила.

До авторських прав Партон ставилася без сентиментів. Жартувала, що ніхто не може шукати золото в її копальні, не придбавши спочатку права на надра.

1992 року «I Will Always Love You» записала Вітні Г’юстон для фільму «Охоронець», і пісня стала світовим попхітом. Видавничі права залишилися у Партон.

До пісень Партон продовжували повертатися й наступні покоління артисток. Її хрещениця Майлі Сайрус багато разів виконувала «Jolene» і записувала з Доллі спільні пісні. 2024 року Бейонсе переосмислила цю саму композицію для альбому «Cowboy Carter», а 2025-го Сабріна Карпентер запросила Партон до нової версії свого треку «Please Please Please».

Утім, молодші артистки успадковували від Партон не тільки пісні. Тейлор Свіфт — її наполегливість у питаннях авторства й контролю над власною музикою. Чаппелл Роан — любов до кемпу, перук, гриму й перебільшеної жіночності.

Феміністка «на практиці»

1980 року Партон дебютувала в кіно у стрічці «З дев’ятої до п’ятої» («9 to 5») разом із Джейн Фондою та Лілі Томлін. Вони грали офісних працівниць, які стикаються із сексизмом і домаганнями начальника, а потім вирішують йому протистояти.

Партон написала для фільму головну пісню — про низьку зарплату, боса, який привласнює чужі ідеї, і працю, що збагачує когось іншого. Ритм вона придумала просто на знімальному майданчику, клацаючи довгими нігтями, наче по клавішах друкарської машинки.

«9 to 5» очолила Billboard Hot 100 і згодом стала одним із найвідоміших гімнів працюючих жінок. Сама Партон довго не хотіла називати себе феміністкою, хоча пізніше погоджувалася, що була нею «на практиці».

Про сексизм Партон писала задовго до «9 to 5». У «Just Because I’m a Woman» 1968 року чоловік засуджує героїню за сексуальний досвід до їхніх стосунків, хоча власне минуле проблемою не вважає. Те, що чоловікові дозволено, жінці ставлять у провину.

У пісні «Down from Dover» 1970 року покинута вагітна жінка чекає на чоловіка, який обіцяв повернутися. Він зникає, родина від неї відвертається, а дитина помирає при народженні. Портер Вагонер радив Партон не випускати цю пісню. Вона випустила — і кантрі-радіо майже її не крутило.

Інша Доллі

У липні 1996 року в Рослінському інституті поблизу Единбурга народилася перша вівця, клонована з клітини дорослої тварини. Її назвали Доллі.

Клітину для клонування взяли з молочної залози. Ембріолог Ієн Вілмут пояснював вибір імені жартом: науковці не змогли згадати когось доречнішого за Доллі Партон. Минуло майже двадцять років після інтерв’ю Барбари Волтерс, але груди співачки все ще залишалися настільки впізнаваною частиною її образу, що жарт про них дістався одного з найвідоміших наукових експериментів 1990-х.

Тим часом у нульових Партон уже мала велику квір-аудиторію. Перуки, стрази, глибокі декольте й гротескна жіночність, з яких десятиліттями кепкували, зробили Доллі їхньою іконою.

2005 року вона написала трек «Travelin’ Thru» для фільму «Трансамерика» про трансгендерну жінку й отримала за пісню номінацію на «Оскар». Підтримку ЛГБТК+ людей Партон пояснювала, зокрема, власною вірою: усі люди — Божі діти, тому ніхто не має права вирішувати, ким іншій людині дозволено бути. На запитання, чи критикують її за це інші християни, вона відповідала: постійно.

Водночас Партон роками мовчала про політику. На «Еммі» 2017 року Джейн Фонда й Лілі Томлін зі сцени критикували Дональда Трампа, проте Доллі до них не приєдналася. Журналісти називали її вміння обходити такі гострі теми «словесним дзюдо».

Але ця обережність все-таки мала межі. 2020 року на запитання Billboard про Black Lives Matter вона відповіла без дипломатії: «Звісно, життя темношкірих мають значення. Невже ми думаємо, що значення мають тільки наші маленькі білі дупи?».

2019 року журналіст Джад Абумрад присвятив їй дев’ятисерійний подкаст «Dolly Parton’s America». Він намагався зрозуміти, як одна й та сама співачка могла бути своєю і для консервативних шанувальників кантрі, і для феміністок, і для квір- та ЛГБТ-спільноти.

Сама ж Партон продовжувала носити перуки і стрази, писати пісні, говорити про Бога й жартувати про груди.

1977 року Барбара Волтерс сказала їй: «Тобі не обов’язково мати саме такий вигляд». Але Партон так ніколи й не набула інакшого вигляду. Вона дозволяла себе недооцінювати, але ніколи — вирішувати за неї.