Упродовж трьох місяців журналісти Артур Гілка, Валерія Куліш і Вікторія Бабкова долатимуть по 150 кілометрів на день, аби заїхати в кожне місто та село Бессарабії. Все — заради роботи над артбуком про (в тому числі знищені) мозаїки регіону. Журналістка БЖ поговорила з лідером проєкту — про те, як прожити в Ізмаїлі все життя і не помітити найбільшу мозаїку міста, як це — зберігати пам’ять про монументальне мистецтво сіл, де люди навіть не знають, що це таке, і чому в Бессарабії не існує культурної дипломатії.
— Я народився на Одещині, в Ізмаїлі. Мені хотілося популяризувати свій край. Не на місцевому рівні, а на всю Україну, де про нього знають зовсім небагато. Скільки я живу в Києві, мене постійно запитують, як там у Бессарабії, постійно просять привезти місцевого вина й їжі. Тож я вирішив привезти заодно і мистецтво Бессарабії. Мозаїки нашого краю мало висвітлюються. Можливо, їх важко досліджувати через те, що не всі можуть проїжджати прикордонну зону Паланку, — [через знищення росіянами мосту через Білгород-Дністровський лиман тепер, аби дістатися південно-західної України, треба пройти кордон з Молдовою — прим. ред.]. Мені пощастило, я звідти і мене пускають.
У дитинстві я займався велоспортом, їздив регіоном. По дорозі я бачив багато мозаїк, вони потроху відкладалися у пам’яті. Але я був спостерігачем, ставився до них нейтрально — є і є. Чим далі, тим більше я бачив прикладів безрозбірного знищення мозаїк, хаотичної декомунізації. Це почало мене сильно дратувати. Чому їх руйнують, не розібравшись? Під час експедицій ми бачили, як десь зафарбували мозаїку, десь її збили. Десь її навіть перемололи, додали в цемент і заклали в новий фундамент. Люди не бачать за мистецтвом саму суть мистецтва і велику працю.
Перша наша експедиція з Валерією Куліш почалась у середині червня і тривала 14 днів. Ми виїжджали майже кожен день, розпочинали о 9 ранку й закінчували о 9 вечора. Щодня проїжджали автівкою більше ніж 150 кілометрів ґрунтової дороги. Зараз у нас друга експедиція, вже з Вікторією Бабковою, — ми досліджуємо узбережжя Білгород-Дністровського району і рухаємося далі на південь. Ми не обираємо конкретні населені пункти, а відвідуємо абсолютно кожне місто і село. Всюди, де є назва на мапі, ми побували і побуваємо. Це може бути навіть "вимерле" село, але в ньому може зберегтися щось, про що ніхто не знає.
Спочатку ми об'їжджали кожну вулицю. Але це надто складно і непотрібно — в більшості випадків на вулицях стоять звичайні житлові будинки. Ми подумали: "А де бувають мозаїки?" Будинки культури, дитсадки, школи, підприємства, центри сіл, колгоспи. І вже їздили по цих точках. Першу мозаїку ми знайшли на зупинці села Виноградівка — на зупинках їх теж багато робили. З першої експедиції привезли 62 мозаїки, без урахування знищених. Стіни, де раніше були мозаїки, ми теж відзняли, щоб спробувати за допомогою штучного інтелекту відновити їх зображення.
Найбільше, що зустрічається на бессарабських мозаїках, — це, звісно, виноград. Після проєкту я візьмуся за книгу про виноробство, це неймовірно цікаво. Також на мозаїках багато пшениці — коли їдеш по Одещині, бачиш суцільні пшеничні поля. Але головна особливість бессарабських мозаїк — у неймовірній кількості зображень різних народів, які споконвіку живуть у Бессарабії. Ви такого не побачите в жодному іншому регіоні України. Це і болгари, і молдавани, і українці, і гагаузи, і багато інших. Так історично склалося, що на ці землі емігрувало багато народів різних імперій. І це відобразилось у монументальному мистецтві.
Мені дуже подобається, коли ми в одному невеликому селі знаходимо аж кілька мозаїк. Заїхали в село Лощинівка, був непродуктивний день, настрою не було. Аж раптом — дві великі мозаїки. Потім дивимось — за деревом на школі третя, потім дитсадок — четверта. Виїжджаємо з Лощинівки — пʼята. І ще кругла зупинка з мозаїками по колу. На одне село — шість мозаїк. Це прямо фантастика.
Іноді зустрічаємо щось зовсім незвичне. Наприклад, мозаїка в чистому полі. Ліворуч — соняшник, праворуч — пшениця. Їдеш — хоп — стела. Там написано "Добро пожаловать", а назви села нема, бо букви відвалилися. І мозаїкою зображена жінка з хлібом, а під нею написано: "пшениці — 45 центнерів, винограду — 57, м’яса — 1780" і так далі. Прямо на стелі писали досягнення села.
Є такі села, куди треба заїхати і більше ніколи не повертатися. Дороги там страшні, місце гине, там майже нікого не залишилося. Якось ми заїхали аж під сам кордон із Молдовою. Дороги нема, бачу село попереду, назви вже не пам’ятаю. Нічого там не очікував. Бачу, наче, будинок культури і величезна різнокольорова пляма. Я такий: "Та ну, це що, мозаїка тут? Тут, серйозно?" Під'їжджаю ближче, а там велика мозаїка. І на ній зображені дві театральні маски: одна дивиться і посміхається, інша — сумна. Будинок культури відреставрований, а мозаїка ціла, не знищена. Залишилася така плямка радості, щось кольорове і незвичне.
Також нас здивувала мозаїка в ізмаїльському морському порту. Там кілька панно, які у 1978 році зробили художники-монументалісти Степан і Роман Кириченки. Вони зобразили козаків, які штурмують фортецю Ізмаїл. Дуже дивно, що таку мозаїку дозволили в Радянському Союзі і що вона збереглася. Бо, наприклад, в ізмаїльському музеї, навпаки, прославляли Суворова за визволення фортеці від османів, а сцени боротьби з турками показали на діорамі. А на мозаїці — геть інша картина: козаки-чорноморці під проводом отамана Антона Головатого, яких росіяни використали як м’ясо під час штурму у 1790 році. Мозаїки Бессарабії, як я бачу, це елемент української культури і зовсім не прорадянської. Прорадянських дуже мало. Більшість — це мозаїки, які показують побут українців.
У Білгороді-Дністровському ми побачили мозаїку, майже зруйновану російською атакою. Отак дивлюся на фото, якою вона була і яка вона зараз. Мозаїка зображала життя міста: фортеця Акерман, море, космонавт, поштарка, науковиця і школяр. Зображення останнього відпало через обстріл. Шматки, які відпали, вже прибрали, і навряд чи для реставрації. Я висвітлю цю ситуацію, може буде не пізно, і її збережуть та відновлять.
Зазвичай знайти автора дуже складно. На жаль, ми не бачили жодної мозаїки, де був би підпис митця. Ми питали місцевих, але в більшості випадків людям треба було пояснювати, що таке мозаїка. Іноді просто не хочуть спілкуватися з незнайомцями. У більшості сіл спілкуються російською, а коли звертаєшся українською і ще й представляєшся як журналіст із Києва — все, з тобою не будуть розмовляти.
Але є більш цікаві способи знайти автора. В Ізмаїлі, на проспекті Миру, є мозаїка із зображенням жінки. В інтернеті її називають "морячкою" або давньоримською богинею світанку Авророю. Я прожив в Ізмаїлі до 18 років і ніколи її не помічав. Вона велика, на центральному проспекті, де я часто гуляв. Але побачив лише, коли почав цікавитися мозаїками. У місцевих — те ж саме. Я спілкувався навіть з тими, хто живе в будинку через дорогу, і вони про неї не знають — просто не звертають увагу.
Я дивився архівні фотографії Ізмаїла і випадково натрапив на фото складання мозаїки з "морячкою" у 80-х. А там натрапив і на доньку автора. Вона розповіла, що її батько — заслужений художник України Петро Чакір. Зараз ми з нею плануємо зустріч, можливо, у неї збереглися ескізи панно й інформація про інші твори.
В артбук ми хочемо внести абсолютно всі зібрані мозаїки, якщо вони вмістяться в одній книзі. Бо з третини мозаїк і їх опису, які ми відзняли, вже складається книга на 180 сторінок. А ще ж дві експедиції попереду. Я хотів би донести, що в кожному місті та селі є щось унікальне — об'єкти культури або люди, яких ми зазвичай не помічаємо. Ми рвемося до великих міст, до Одеси, Києва, Львова, бо там, мовляв, більше культури. Але в рідних краях ховається багато цінного. І саме ви, як місцевий, можете розповісти про своє цінне на всю Україну і весь світ.
Коли ми подаємося на гранти для проєкту, то часто зіштовхуємося з тим, що нам кажуть: "На культуру грошей не дамо, лише на щось воєнне". Так, воєнне однозначно в пріоритеті. Але культура пов'язана з війною так само, як і будь-яка інша галузь. У нас є приклади мозаїк та інших об'єктів, які ми бачили, коли їздили по селах, — вони зруйновані через російські атаки. А берегти культуру і Бессарабію треба.
Фото: Артур Гілка