У Києві розпочався Одеський кінофестиваль — вже шістнадцятий за рахунком і другий у столиці. БЖ попросив кінокритика Олександра Гусєва вести щоденник, перший його випуск присвячений страті Марії Антуанетти, балету, бельгійським психлікарням і солдатам на бойовому завданні, які не знають, за що вони воюють.
«Сірник у копиці сіна»
«Чи варто займатися мистецтвом під час війни?» — питання мирних професій. Відповідь на нього якраз шукають герої документальних фільмів тематичної програми фестивалю «Мистецтво травми».Розпочинає її робота американця Джо Гілла «Сірник у копиці сіна». Знята у 2022 році, вона присвячена танцівницям, які, на кілька місяців залишивши сцену заради волонтерства, вирішують зібрати колектив для амбітного хореографічного виступу.
Мабуть, головна претензія до Гілла — пунктирність його розповіді й структури. Оповідь побудована на роздумах героїнь, нанизаних на скупо окреслені сімейні історії, та на фрагментарних сценах репетицій. Підготовка до виступу набуває дещо абстрактного характеру якогось творчого процесу, яким захоплені учасники, але яким навряд чи може зацікавитися глядач.
Сильна сторона фільму — у роздумах. Проникливі висловлювання героїнь про своє мистецтво, розмови з близькими, які вирушили на фронт, розкривають переживання не лише творчих людей, а й кожного, хто, не взявши до рук зброю й не змінивши діяльності, по-різному обґрунтовує для себе й оточення цінність професії у воєнний час.
«На межі»
Зовсім з інших причин доводиться засумніватися в правильності свого вибору героїні фільму «На межі» бельгійських режисерів Ґерена Ван де Ворста і Софі Мюзель (картина стала переможцем міжнародного конкурсу кінофестивалю в аргентинській Мар-дель-Платі). Молода медсестра проходить практику в психіатричній лікарні — місці, де зайва емпатія не зробить краще насамперед її працівникам. Нездатність героїні тримати емоційну дистанцію з підопічними робить її практично профнепридатною. Установа переповнена, співробітників катастрофічно не вистачає, тож лікарям доводиться змиритися.
Крім екскурсу в будні медичних закладів, картина пропонує цікавий варіант роману дорослішання. Показуючи ідеалізм — ваду молодості — Ван де Ворст та Мюзель зображують героїню, яка виявляє такий запал у спробах виправити несправедливість системи, що можна подумати, ніби вона сама потребує психіатричної допомоги. При цьому автори вміло викликають симпатію аудиторії до героїні завдяки чарівній виконавиці Марі Таквін і суб’єктивній зйомці (події показані виключно з її точки зору, тож у глядача немає іншого вибору, аніж співпереживати).
«Пол і Полетт приймають ванну»
Британець Джетро Массей, отримавши приз глядацьких симпатій Тижня критики на Венеційському МКФ, своєю стрічкою відкриває європейську конкурсну програму в Києві.
Молодий американець Пол живе в Парижі, мріє скинути кайдани офісного рабства та ступити на хисткий шлях фотохудожника. Він знайомиться з француженкою Полетт, захопленою кривавими драмами минулого, які вона розігрує, приміряючи на себе образи жертв і катів. На щастя, Пол знає, де постригли перед стратою Марію-Антуанетту і де розстрілювали учасників Паризької комуни, тож поговорити є про що.
Балансуючи на межі романтичної мелодрами та чорної комедії, «Пол і Полетт» майже не впадають ні в зайву ексцентричність, ні в сентиментальність. Фільм переконливо передає драматизм і кумедність відчайдушних спроб подолати самотність і відчути себе зрозумілим хоча б кимось.
«Спеціальна операція»
Несподіване звернення до комедійного жанру — враховуючи тематику фільму. Стрічка документаліста Олексія Радинського «Спеціальна операція» — щось на зразок приквела до його ж короткометражної стрічки «Чорнобиль 22», у якій співробітники Чорнобильської АЕС розповідали про пережиту окупацію.
Дія нового фільму розгортається безпосередньо під час захоплення ЧАЕС російськими частинами, розповіді очевидців змінюються записами камер спостереження, у полі зору яких опиняються майже виключно солдати РФ. Присутність українського персоналу все ж постійно відчувається за кадром завдяки рухам камер, які, ніби пильний і далеко не доброзичливий погляд, невідступно стежать за росіянами.
Змонтований Радинським матеріал виступає своєрідним карикатурним уособленням російської агресії, показуючи захоплення нікому не потрібної території людьми, які явно мають слабке уявлення про те, що вони тут роблять. Росіяни безцільно тиняються коридорами, беруть участь у зйомках заїжджих телепропагандистів, не дуже розуміючи, що від них хочуть, і зазнають фіаско навіть утикуючи прапора — за спуском українського прапора слідує епізод, у якому солдат із російським триколором розгублено бродить площею перед адмінбудівлею й, схоже, так і не знаходить, куди його приткнути.
Тим часом присвячений подіям перших тижнів війни радіоефір, чиї повідомлення є фактично єдиним, що доноситься до глядачів, і фінальний титр, який нагадує, що частини, розміщені на території ЧАЕС, брали участь у скоєнні воєнних злочинів у Київській області, не дозволяють забути про контекст дій російських військових.