П’ятий день Одеського кінофестивалю. Цього разу кінокритик Олександр Гусєв побачив документарі про іспанську кориду та психологію натовпу, кінороман-повернення єврейки до Польщі у пошуках власних коренів і біографію улюбленого режисера Гітлера.
«Власність»
30 вересня, у 84-ті роковини масових розстрілів євреїв у Бабиному Яру, у програмі «Фокус на Польщу» був представлений фільм Дани Модан «Власність».
Літня ізраїльтянка приїздить до Варшави, щоб заявити права на квартиру, що колись належала її вбитим нацистами батькам. Попри серйозність магістральної теми — Голокост, трансгенераційна травма, тяглість репресивного апарату — «Власність» витримана в тональності комедійної мелодрами.
Режисерка намагається провести паралелі між повоєнним минулим і сучасністю — зокрема, в одному колоритному епізоді. Онука героїні споглядає за історичною реконструкцією німецької окупації Польщі: одягнені в есесівську форму молодики заштовхують у вантажівку людей з прикріпленими до одягу жовтими зірками. Один із переодягнених, із невідповідними своїй ролі патлами та «калашниковим» замість «фольмера», обертається до неї та наказує йти за іншими, і, відчувши смак влади, б'є автоматом перехожого.
Ігрова реконструкція минулого ненадовго, на мить, стає її справжньою реставрацією. Політичні режими минулого, як фантоми, не зникають остаточно і будь-якої миті можуть набути плоті й крові. Спочатку люди грають в ігри, потім живуть грою.
«Вечори самоти»
Каталонець Альберт Серра — один із найвитонченіших і найнещадніших до глядача режисерів сучасності. Його нова двогодинна картина — непросте випробування: поки що «Вечори самоти» є лідером Одеського фестивалю за кількістю людей, які залишили кінозал.
Це документальне кіно, присвячене зірці кориди з Перу Андресу Рока Рею, за яким Серра спостерігав під час іспанського туру матадора. Своєю інфантильною чепуруватістю Рей нагадує героя роману «Кров і пісок» Бласко Ібаньєса, а його одержимість своїм кривавим ремеслом і патологічна ненависть до биків змушує згадати про капітана Ахава з «Мобі Діка», який так ненавидів білого кита.
Дія розгортається в трьох локаціях: у готельному номері, де Рей проводить самотні вечори, занурений у стан апатії; в автомобілі в оточенні свити, з якою він без угаву проклинає захисників тварин; нарешті, на арені кориди. Бій з биком, власне, і є основною частиною оповіді. Низка виразних крупних планів створює враження, ніби найбільша небезпека загрожувала кінооператору, а не Рею. Вони демонструють дійство у всій його неприглядності: страждання і лють тварини, безстрашні витівки тореро, рев натовпу.
Документарі про одну з найнезвичніших, атавістичних професій світу перетворюється на щось більше — на коментар про психологію натовпу, піднесення людини до кумира аудиторії. Стрічка Серра оголює переживання глядачів, роблячи це гранично некомфортним чином. Ймовірно, серед тих, хто ставиться до кориди з огидою, є й ті, хто зрадіє, коли бик, поваливши Рея на пісок, впаде від смертельного удару — і здивуються самі собі.
Вплив стрічки дещо схожий зі знаменитою картиною «Тріумф волі», що прославляє націонал-соціалізм і його вождя, хоча фільм Серра і далекий від прославлення кориди. Подібно до глядачів стрічки Лені Ріфеншталь, ті, хто подивилися «Вечори», отримують сумнівне задоволення від видовища, що суперечить моральним нормам. Дивлячись роботу Серра, відчуваєш, або як посилюється неприйняття до безглуздої бійні, або ж пробудження темних інстинктів, що об’єднує кінозал із захопленим ревучим натовпом на екрані. Власне, цей натовп іспанський письменник Бласко Ібаньєс називав «справжнім, єдиним звіром».
«Ріфеншталь»
До «улюбленої режисерки Гітлера» заведено ставитися майже зі співчуттям. Як-не-як, видатна художниця, якій випало нещастя творити в роки варварського режиму і при цьому мало цікавитися політикою. Сама Ріфеншталь стверджувала, що культура і політика є ворожими одне одному явищами, і називала себе людиною культури, що має вкрай туманні уявлення про характер ідеології, яку оспівує у творах.
Автор стрічки Андрес Вайель намагається знешкодити її власною ж зброєю — він використовує численні матеріали з особистого архіву Ріфеншталь, аби показати, наскільки далекими від істини є її запевнення. Сказати, що фільм прагне прицвяхувати режисерку до ганебного стовпа, буде перебільшенням. Радше, він розкриває складний характер особистості, привабливої і водночас відразливої, показує видатну авторку, що ставить естетику вище за етику.
Мабуть, на думку Вайеля, найбільш виразна риса Ріфеншталь, навіть стрижень її особистості, — це гординя. Здається, що саме невгамовне марнославство і патологічна переконаність у власній правоті є рушійною силою її вчинків — від співпраці з Гітлером (вона видається щирою, стверджуючи, що з тим же завзяттям виконувала б замовлення Рузвельта чи Сталіна) до заперечення провини Німеччини перед Європою.