«Мейр з Істтауна» Бреда Інґелсбі одразу назвали великим серіальним романом. Від «Завдання», ще одного детектива цього шоуранера, чекають не меншого. Станіслав Тарасенко розповідає, чи вдалося повторити успіх серіалу-попередника та чому попри те, що Інґелсбі працює в жанрі кримінальної драми, кримінал його зовсім не цікавить.
Бред Інґелсбі прославився завдяки повільним, в’язким кримінальним драмам, у яких, насправді, кримінал — одна з найменш цікавих тем. Інґелсбі, як і більшість великих авторів, цікавлять одні й ті самі сюжети з твору в твір. У його випадку — це сімейні пута, якими ми душимо один одного, та прийняті похапцем необдумані рішення, за які доводиться розплачуватись усім, без винятку.
Родина в Інґелсбі перебуває на стадії розпаду: матері втікають від дітей («Терорист»), дочки зникають безвісти («Американська жінка», «Мейр з Істтауна»), батьки намагаються «відмазати» дітей від убивства («Материнська любов»). Трилерні й детективні сюжети — лише обгортка, за якою ховається вивчення атомізованих родин, близьких неблизьких людей, яких попри емоційну віддаленість все ж таки щось тримає разом. «Завдання» продовжує курсувати тією самою орбітою, що й минулі його роботи.
Сюжет такий: лідер байкерів-наркоторговців з банди «Темні серця» Джейсон Вілкс вбиває побратима по байкерському жилету Біллі Прендергаста — останній крутив роман із дружиною першого. Озброївшись двома благородними ідеями — помститися за Прендергаста й нашкодити наркобізнесу, — брат Біллі, Роббі, систематично грабує наркопритони байкерів.
Одне з пограбувань йде не за планом — три трупи, викрадений хлопчик, розслідування ФБР. Саме тут долучається головний герой серіалу — Томас Брендіс (Марк Раффало), голова опергрупи ФБР, колишній священник, батько-одинак і вдівець — як уже зрозуміло, людина з багатьма причинами для депресії.
І знову ж таки, у «Завданні» — цікавому гібриді «Клана Сопрано», «Дротів» і «Справжнього детективу» — детективна лінія «чи-поплатяться-злочинці-за-свої-діяння» й те, наскільки вправно Брендіс керуватиме розслідуванням — другорядні. Інґелсбі насамперед копирсається у темних водах людської душі, сповненої тягою до насильства та каяття одночасно. Усі без винятку герої мучаться через особисті проблеми. Прийомний син Брендіса, маючи ментальний розлад, убив його дружину. Молода дівчина Мейв виховує дітей свого дядька, покинутих матір'ю, і сама подумує залишити сім'ю. Сіра зона моралі — найулюбленіша етична категорія Інґелсбі: усі його персонажі, навіть покидьки, приречені на страждання, яких вони, швидше за все, не заслуговують.
Емоційне у «Завданні» переважує детективне та кримінальне. Центральний, здавалося б, сюжет про пошуки агентами ФБР злочинців, що викрали дитину, опиняється в тіні іншого — про нескінченні сімейні печалі, сирітство, побутове насильство чи ненавмисне вбивство власної матері. Інґелсбі регулярно вдається до прийому афектації, він постійно апелює до почуттів, змушує замислюватися про те, який саме серіал ти дивишся: кривавий «Клан Сопрано» чи все ж таки мелодраматичний «Секс і місто»?
Інґелсбі — не прихильник серіалу ідей. Він вузькопрофільний автор, який досліджує дві-три проблеми, не більше. Весь серіал побудований на концепції страждання через зовнішні та внутрішні причини. Інґелсбі взагалі не приділяє уваги соціальному чи політичному. Мабуть, чимало глядачів пригадають філософські тиради зі «Справжнього детективу», де персонаж Метью Макконагі розмірковує про космічний песимізм, — це і є «Завдання».
Дії всіх героїв (у тому числі, коли йдеться про продаж наркотиків чи внутрішньокланові розбірки) виключно емоційні — викликані почуттям помсти або, навпаки, прихильності. Ніхто в «Завданні» не продає фентаніл заради однієї лише вигоди, ніхто не працює законником просто так — у всіх персонажів присутня конкретна емоційно-психологічна мотивація. Власне, саме так працював і «Мейр з Істтауна» — «magnum opus» шоуранера. «Завдання» — його дуже якісний дублікат.
Мабуть, ключ до серіалу — у двох сценах. Перша: чуттєвий монолог Брендіса у суді, адресований прийомному синові, де він пробачає його за вбивство. Друга: герой Тома Пелфрі тримає героя Марка Раффало на мушці, а той називає його «пташкою, що загубилась, забувши дорогу додому». Тут — уся суть «Завдання».