У прокаті стартували «Сірі бджоли» — українська камерна драма Дмитра Мойсеєва про двох останніх мешканців села у «сірій зоні» Донецької області. Станіслав Тарасенко розповідає, чому життя в цій нічийній мікроскопічній країні на двох — це постапокаліптика.
Лімб, Донецька область, січень 2022 року. Суворий і мовчазний пасічник Сергійович (Віктор Жданов) живе в часовій петлі: щодня споглядає за вуликом, заварює чай, запалює піч, прислухається до вибухів вдалині, щоб знову зустріти світанок і почати все наново. Єдиний сусід Сергійовича — його повна протилежність: балакучий зломщик Павло (Володимир Ямненко), який вламується у будинки односельців, що виїхали «туди, де тихіше».
Сергійович живе за непорушними моральними правилами, Павло — вважає етику непристосовною до місця, де вони живуть. Два пенсіонери віддалено нагадують героїв Беккета чи Кафки — попри те, що залишилися абсолютно одні в цьому напівфантасмагорічному селі на богом забутій землі, вони не можуть знайти спільну мову. Знайомі ще зі школи, вони розходяться буквально в усіх пунктах: від політичної приналежності до релігійних міркувань.
У селі немає води, електрики, спокою, але навіть тут, у цій мікроскопічній країні на двох, вони знаходять крихкий баланс. Побут змінює поява трупа — і саме в цій точці «Сірі бджоли» перетворюються на детектив. Хитка рівновага, досягнута за останні роки, руйнується: у селі знаходять убитого ворожим снайпером солдата, і до Сергійовича навідуються українські військові, щоб розібратися, що до чого. І вперше за багато років перед селянами постає питання: на чиєму вони боці?
Світ селян — щось на кшталт чистилища: химерний, підвішений простір, який перебуває на межі двох держав, при цьому не будучи частиною жодної з них. «Сіра зона» АТО не обмежується лише територіальними кордонами — «сірими» є й самі місцеві, чиє життя протікає в умовах дивної політико-культурної індиферентності. «Отак прийшли чужі, прикинулись своїми, зробили своїх чужими і тепер чужі чужим теж чужі», — зауважує Павло за чаркою.
Фільм Мойсеєва не є чорно-білим, хоча режисер і зводить скупу кольорову гаму до кількох відтінків, і головним із них, як не складно здогадатися, є сірий. Покинуті будівлі, ландшафти, небо, Сергійович, Павло — усе в кадрі немов притрушено шаром попелу. Сірість у фільмі це щось на кшталт статусу людей, які живуть у «сірій зоні», мають вигадувати наново закони та підтримувати свій нічийний камерний мікрокосм. У певному сенсі «Сірі бджоли» — постапокаліптичне кіно. Строго кажучи, постапокаліптика — це далеко не завжди про пустелі і канібалів; це сюжет про те, що минулі моделі світу більше не працюють. І саме в цьому непрацюючому всесвіті на кілька вулиць живуть два пенсіонери.
Дотримання балансу — ще одна стрижнева ідея фільму. Існування Сергійовича і Павла буквально залежить від того, наскільки довго пенсіонерам вдасться балансувати між двома протилежностями: між українським і російським; тим, щоб опалювати хату вдень і тим, щоб опалювати хату вночі; тим, щоб заварювати чайний пакетик один раз і тим, щоб розтягувати його на кілька чашок; тим, щоб зателефонувати родичам і тим, щоб продовжувати відмовчуватись; тим, щоб висмикнути чеку з гранати і тим, щоб цього не робити.
Трагедія «Сірих бджіл» полягає у виборі. Як тільки селяни визначаться зі своєю позицією, наприклад, перефарбують паркан у синьо-жовті кольори — тієї самої миті стануть цілями для тих, хто раніше не бачив у них загрози. Фільм не просто так розпочинається сценою, де виделка балансує на ручці праски — від ударної хвилі снаряда, що розривається неподалік, її похитує туди-сюди. Від того, на яку сторону вона впаде, залежить, чи буде існувати їхній неідеальний нічийний світ.
Зображення: FILM.UA