«Супкультура» — це український бренд вуличної їжі, який продає супи в їстівних стаканчиках. Зовсім нещодавно вони відкрили точку в Білорусі. Перед тим — у Словаччині та Польщі.
Ми поспілкувалися зі співзасновником «Супкультури» і колишнім фінансовим аналітиком Олегом Герасимовим про те, як народилася ідея цього бізнесу і як вдалося її вивести на міжнародний рівень.
Ідея народилася з простого бажання мати можливість поїсти суп на вулиці. Більшість сказала б, що це «незручно», але вихід знайшовся — їстівний стакан. Крім того, що він безвідходний, він ще й прекрасно поєднується з крем-супом за смаком.
Перш ніж все вийшло, було безліч невдач. Самостійно спекти стакан за допомогою форм не виходило, а розробка спеціальних прес-печей для випікання стаканчиків зайняла близько півроку. Потім довелося умовляти один зі столичних заводів прийняти перше дрібне замовлення на виготовлення печей. Оформлення патенту та розробка фірмового стилю теж зайняли час.
До того, як у «Супкультури» з'явилася власна точка, ми брали участь у безлічі фестивалів вуличної їжі й усюди продукт зустрічали на ура. Спочатку доводилося вручну замішувати тісто, варити супи в невеликих каструлях і збивати їх домашнім блендером.
Пізніше вдалося залучити до $10 тис. для відкриття першої точки у 2016-му. А вже в 2017-му ми уклали 10 франчайзингових договорів в Україні та за кордоном.
Ми не робили ніяких спроб цілеспрямовано продати франшизу за кордон. Просто в Польщі жив брат одного з партнерів, він відкрив там точку і вкладає багато сил у розвиток бренду, оскільки заражений ідеєю.
Решта франчайзі дізнавалися про нас в основному з преси, або бували у нас особисто. Через те, що аналогів продукту на ринку вуличної їжі немає не тільки в Україні, а й, наскільки можна судити, у всьому світі, ми отримуємо пропозиції для відкриття «Супкультури» за кордоном.
Вже були заявки з Туреччини, ОАЕ, Іспанії, Великобританії, Індії.
З кимось ми ведемо діалог досі, хтось зіткнувся з перешкодами у вигляді пошуку приміщення, залучення інвестицій. Польща і Словаччина опинилися найоперативнішими. А днями «Супкультура» відкрилася в Мінську, наступного року відкриваються точки в Празі та в одному з університетів Австрії.
У більшості випадків від першого контакту до відкриття точки проходить не менше півроку.
Критерії відбору партнерів досить суб'єктивні: нам важливий не досвід, а розуміння людиною труднощів, з якими їй доведеться справлятися. Також ми вирішили відмовляти тим, хто пропонує щось на зразок: «Ось вам гроші, зробіть все мені самі».
Намагаємося укладати договори лише з тими, хто дійсно захоплений ідеєю. Такі люди вкладаються максимально і не допускають поганої якості. Але якщо щось піде не так, то умови договору дають нам можливість припинити діяльність недобросовісного франчайзі.
Ми не оформляємо бізнес за кордоном, а підписуємо міжнародні договори про співпрацю з нерезидентами — було б дуже невигідно власноруч займатися відкриттям бізнесу в кожній країні. Радує, що в Україні з недавніх пір стало простіше працювати з зовнішньоекономічними договорами: їх більше не потрібно реєструвати в спеціальному органі, досить віднести копію договору в банк, щоб отримати платіж.
Громадське харчування — така сфера, де у кожної країни (або навіть регіону або міста) можуть бути свої особливості щодо санітарних вимог, умов зберігання та праці, розміщення вивісок і так далі. В Україні для нас все відносно просто.
Оскільки ми не використовуємо в супах м'ясо і яйця, нам взагалі не потрібно отримувати будь-які спеціальні дозволи.
Достатньо лише повідомити СЕС про розміщення об'єкта. Поки що, за словами партнерів, найсуворіші правила у Словаччині.
Не можемо назвати точну ціну паушального платежу, бо ціна може змінитися. Але, наприклад, для успішного старту в Україні знадобиться до €20-25 тис. інвестицій. Вихід на самоокупність протягом 3-х місяців.
Крім паушального внеску ми щомісяця стягуємо з партнерів роялті — 5-7% від доходу, але на нього є пільги (перші три місяці роялті не сплачується). За кордоном окупність інвестицій від одного до півтора року.
Це досить складний момент, оскільки ми присутні на місці тільки для навчання персоналу, це займає до одного тижня. А перед запуском проводимо атестацію: перевіряємо, чи відповідає дизайн затвердженому макету, чи знайомі співробітники зі складом супів і так далі — для цього існує окремий чек-лист.
Наш договір передбачає використання «таємних покупців».
Крім того, ми активно використовуємо соцмережі, і будь-яке невдоволення клієнта не залишиться непоміченим.
Наші партнери не зобов'язані підв'язувати своє меню під українські точки. Ми спочатку вирішили, що будемо пристосовуватися під місцеві та сезонні продукти. Готування — це завжди мистецтво і потрібно давати людям можливість самовиражатися.
Ми відкриті для будь-яких ідей з однією лише вимогою: попереднє узгодження з нами. У нас немає можливості приготувати суп з місцевих інгредієнтів, але завдяки досвіду достатньо вже одного погляду на рецепт, щоб зрозуміти, чи стане цей суп хітом.
У нас досить багато своїх рецептів, тож в Україні ми не використовуємо рецепти з-за кордону. Вони наші використовують.
Але в Польщі та Словаччині вже є кілька власних супів, наприклад гарбузовий Хоккайдо. Ще у Польщі добре йде буряковий суп, а ось у нас його не надто полюбили.
Фото: Супкультура