Панельне будівництво у СРСР, що забезпечило 170 мільйонів людей житлом, сформувало вигляд десятків тисяч міст — за що не дуже вдячні нащадки: одноманітні забудови прозвали «сірими коробками», «мурашниками» і «шпаківнями».
Парадоксально, але Ташкент — місто, яке буквально зібрали наново виключно з панельок після землетрусу 1966 року, — стало винятком із правила. Однотипну індустріальну забудову міста прикрашають 503 мозаїки — це робить Ташкент рекордсменом із найбільшою кількістю монументального мистецтва в світі, а саме місто — архітектурною Меккою.
Три парадокси Ташкента
26 квітня 1966 року — у той самий день за двадцять років до аварії на ЧАЕС — через сильний землетрус понад 200 тисяч мешканців Ташкента залишилися без житла: було знищено 2 мільйони квадратних метрів забудови, у тому числі понад 35 тисяч будинків в історичному центрі.
Місто треба було будувати наново — швидко, одноманітно і за відносно невеликі кошти. Зруйнований Ташкент став майданчиком для реалізації модерністських проєктів — серійних будівель, що складалися б із стандартизованих елементів, які можна швидко монтувати. Тоді радянські інженери спиралися на технологію Франції — піонера серійного методу будівництва, яка випробувала методику ще наприкінці 1940-х.
Так, після землетрусу в Ташкенті було збудовано близько 70 мікрорайонів, а територія міста збільшилася на 6 тисяч гектарів. Але при проєктуванні залишалося невирішеним одне питання — як зробити місто, повністю збудоване з панельок, різноманітним?
Парадокс №1
Ташкент став містом-рекордсменом за кількістю мозаїк завдяки братам Жарським — Петру, Миколі й Олександру.
Через введену Хрущовим систему контролю витрат, яка заборонила архітектурні надмірності, Жарським довелося шукати вихід. Перед ними постало питання — як дешево оздоблювати будівлі декором?
У 1969 році вони запропонували нову технологію — робити мозаїки прямо на панелях під час їх відливання, які потім, ніби пазли, монтували як суцільну стіну у відведеному порядку. Зазвичай мозаїки викладають уже на готових будівлях, але Жарські вчинили інакше. Вони попросили мозаїстів викладати матеріал лицем униз і ставили форму під панель, її заливали бетоном, а потім пронумеровані плити везли на місце будівництва і збирали в будинок.
Метод Жарських економив час (панно для одного будинку викладали за 20 днів лише троє людей) і гроші — використовували биту плитку з керамічних заводів, яку мали утилізувати.
Так вони зробили з Ташкента місто-парадокс. Одні з найпривабливіших районів колишнього СРСР були найдешевшими у виробництві, а будинки, що копіювалися як під копірку, — відмінними один від одного.
Парадокс №2
Значної частини мозаїк Ташкента могло б і не бути. Худрада стежила за тим, щоб у мозаїках не було абстрактних і національних мотивів — але саме такі твори й прикрашають місто.
Друге протиріччя полягало саме в цьому: місто-візитівка, яке в СРСР вважали результатом одного з найуспішніших будівельних проєктів, частково ігнорувало партійну ідеологію. Чому ескізи подібних проєктів взагалі затвердили, достеменно невідомо. Ймовірно, за далеким від Москви Ташкентом не так стежили, як за іншими столицями республік.
Монументальне мистецтво Ташкента містило мотиви, притаманні ісламській культурі, — монохромні візерунки, рослинні та зооморфні орнаменти, зображення зикуратів. Обов’язкові для СРСР реалістичність і фігуративність інколи підміняли абстракціями, а радянська символіка перепліталася з національними сюжетами так тісно, що соцреалістичний пафос нівелювався.
Першою будівлею, оздобленою такою мозаїкою, стала дев’ятиповерхівка №22 в районі Чиланзар. У 1969 році її створив старший із братів — Петро Жарський. Він звернувся до мотивів доісламської культури Центральної Азії VII століття — наприклад, до зображення зикурату, сакрального храму. Усе це в антирелігійному СРСР.
Мозаїки мікрорайонів мали різну міську міфологію. Наприклад, масив Водник, розташований біля водопостачального каналу, присвячений темі зрошення. На одній із будівель наймолодший з Жарських, Олександр, зобразив жінку — уособлення води: у синій традиційній сукні, в одній руці вона тримає паросток, над іншою — зображення водної станції. Контрабандою Жарський протягнув у мозаїку національний мотив — тюбетейку на голові жінки.
На іншому будинку масиву можна побачити один із характерних прикладів ташкентської декомунізації: серп і молот — але не традиційного червоного кольору, а синього. Місцеві дослідники монументального мистецтва припускають, що ця гра з кольорами — маленький, але сміливий жест опору.
Ще один масив, Авіасозлар, присвячений авіації. Авіаційні виробництва з’явилися в місті на початку Другої світової війни після їх евакуації із прифронтових регіонів. На дев’ятиповерхівках масиву Олександр Жарський створив серію мозаїк — хронологію авіаційної думки, реалізованої в чотирьох літаках: Лі-2, Ан-8, Ан-22 «Антей» та Іл-76.
У цей суто індустріальний сюжет Жарський привніс традиційний — зображення вітру, язиків полум’я та хмар, виконані за національною орнаментикою.
Те саме зробив і середній з братів Жарських, Микола, коли працював над будівлями Шайхантахурського району. У триптиху «Працівники авіабудівельного заводу» на трьох дев’ятиповерхівках зображені класичні для СРСР літаки та космонавти — але знову з візерунками зі скручених елементів рослинного орнаменту. Взагалі Жарські наслідували візуальним рішенням каші-карі — облицюванню будівель керамічною пліткою, популярною до XVII століття у Центральній Азії.
Загалом Жарські створили 242 мозаїки. Вони працювали над декорацією Ташкента майже тридцять років — до 1990-х. Із часом вони ставали дедалі сміливішими: перші мозаїки були фігуративними, подальші — більш абстрактними.
Парадокс №3
Німецький філософ Вальтер Беньямін зауважив, що найбільш пістряві елементи міста часто помітні лише туристам, тоді як мешканці не звертають на них уваги.
Те саме відбулося з Ташкентом. Першим, хто вказав на унікальність узбецьких мозаїк і розповів про них не лише академічному колу і архітектурним ентузіастам, а й самим містянам, був іноземець — німецький архітектор Філіп Мойзер, який присвятив місту книгу. Він же одним із перших вказав на необхідність їх збереження.
Коли в Україні зросла увага до мозаїк та їхнього збереження, в Узбекистані теж з’явилися дослідники, завдяки яким місцеві жителі вперше дізналися про особливості своєї модерністської спадщини. Лише три роки тому Міністерство культурної спадщини Узбекистану надало 150 мозаїкам статус пам’яток і заявило про необхідність їх реставрації.
Останні три роки Ташкент став центром тяжіння для дослідників. Про нього пишуть книги, журнальні й академічні статті, знімають документальні фільми та присвячують лекції. На мозаїки почали звертати більше уваги самі містяни. Контрінтуїтивно, але інколи, аби почати бачити красу рідного місця, необхідна людина зі сторони, яка бачить її вперше.