Королівський театр «Так’є Доулат» у Тегерані побудували 1868 року за наказом шаха Каджара. Театр, де проводилися релігійні служби, був одним із символів династії Каджарів, які правили Іраном з XVIII до XX століття. Будівля, що ототожнювалася з каджарським урядом, стала місцем його символічного похорону: саме тут 1925 року новий шах Реза Пехлеві оголосив про повалення династії Каджарів і перехід Ірану до іншого типу держави — світської.
Згодом Пехлеві накаже знести будівлю як нагадування про минуле країни. «Так’є Доулат» став лише однією з багатьох споруд, які потерпали від зміни іранських режимів. Протягом кількох століть архітектура була полем битви різних політичних курсів, які радикально заперечували один одного — що не могло не відбитися на міському просторі.
За часів правління династії Каджарів Тегеран повільно перетворювався на місто — оммаж архітектурному класицизмові — з його симетрією, чіткими пропорціями та декором, що відсилав до давньої перської традиції. Опісля, вже з утвердженням світської влади шахів, столиця країни стала майданчиком для модерністських проєктів. Після Ісламської революції, за часів правління ісламістів, місто буквально захлеснули масова дешева забудова та разюче відмінні від неї постмодерністські будівлі.
Постійна зміна стилів у випадку Ірану не була типовою еволюцією архітектури. Радше, спробою кожного уряду знести старі будівлі й ліквідувати нагадування про минуле — аби побудувати на його місці щось радикально нове. Тегеран та інші великі міста країни стали палімпсестами — рукописами, на яких стирали старий текст, щоб нанести на його місці новий.
Вестернізація Ірану простежується ще з ХІХ століття, від правління династії Каджарів. Під час російсько-перських воєн країна шукала політичного та військового сприяння у Великої Британії. Підтримка контактів з Європою поступово сформували моду на західну культуру.
Вплив проступав і в міському просторі: архітектурний класицизм став привілеєм аристократії, в той час як бідні верстви населення й далі мешкали в традиційних домівках із глини та каменю.
У 1925 році Реза Пехлеві, дід нинішнього наслідного принца та прем’єр-міністр Ірану, демонтував каджарський режим і проголосив себе шахом. Пехлеві просував радикальну реформу з відкидання старих релігійних і соціальних норм. Політичним клеєм, який би з’єднував суспільство, став націоналізм — ідея світської нації.
У пошуках ідейних опор Реза-шах звернувся до витісненої доісламської культури Ірану середини VII століття. Саме з неї, в поєднанні із західним досвідом містобудування, мала постати нова архітектура. У 1930-х роках почалася перебудова міст, подекуди радикальна. Держава намагалася не лишити й сліду від попередньої династії: в Тегерані демонтували 12 міських воріт, які формували кордони міста; руйнували традиційне житло махалля задля розширення вулиць, прибирали пам’ятники й мавзолеї, стирали будь-які згадки про Каджарів з фасадів урядових і громадських споруд. На місці старих історичних вулиць поставали широкі бульвари та площі — за зразком європейських столиць.
До проєктування нових будівель залучали архітекторів з європейською освітою — випускників Парижа, Брюсселя, Відня. Карім Біхзад, Мохсен Форугі, Вартан Аванесян, Алі Садег, Поль Абкар та Габріель Геврекян працювали в неокласичному й модерністському стилях, що панували в Європі, але наповнювали їх перськими мотивами. Саме з цього поєднання й сформувалася нова архітектура — європейська за формою, перська за ідеологією.
Показовий приклад — неокласичне Міністерство закордонних справ. Його капітелі прикрашає $i">мотив «летючого галопу» — класичний для Персії образ коня у стрибку. А Міністерство юстиції та Будинок офіцерів, стилістично близькі до монументалізму Третього Рейху, доповнили обрамленнями з традиційним орнаментом.
1941 року на престол зійшов син Реза Пехлеві — Мохаммед. Продовжуючи курс батька, він вів Іран до більшої автономності, націоналізувавши нафтову промисловість, яка раніше перебувала під контролем британців. Доходи вперше залишалися в країні — їх спрямовували на розвиток міської інфраструктури.
В архітектурі почав прозирати модернізм, який, утім, не стер перських мотивів. В Європі, США та СРСР модернізм на початку був універсальною мовою бетону і скла, майже позбавленою локальних ознак. В Ірані ж ці два шари — модерний і традиційний — перепліталися.
Проєкти урядових і комерційних будівель цього періоду справляють сильне враження. Серед них — Сенат, створений архітектором Гейдаром Гіаї, — зі стилізованою сонцезахисною решіткою-панжарою та кубічними скульптурами, що прорізають дах. Або стадіон «Тахті» — масивна брутальна споруда, присвячена дружині шаха Фарах Пехлеві. Її автор, ірано-італійський архітектор Джахангір Дарвіш, надав будівлі форму діадеми Фарах, яка кільцем охоплює футбольне поле.
У той же період Сардар Афхамі Амір-Алі спроєктував тегеранський міський театр у формі шайби, характерній для архітектури 1960-х. Водночас його дах тримають запозичені із сакрального зодчества підкупольні нервюри — конструктивні основи хрестового склепіння, як у готичних спорудах.
А зведений за підтримки Фонду американського модерніста Френка Ллойда Райта музей Дафіне прикрасили амулетами під назвою назар — камінцями у формі ока, що мають захищати від пристріту. Сьогодні вони відомі як курортний сувенір, але їхнє походження $i">сягає перського фольклору.
Модернізація подарувала країні низку визначних проєктів, однак, намагаючись зробити Тегеран сучасним, уряд припустився помилки. Державні кошти спрямовували на розширення міст, розвиток елітних районів на півночі столиці та зведення великих споруд — але не на масове житло.
З 1967 по 1977 рік 42% міського житлового фонду вважалися непридатними для життя. Нерівність посилила соціальне напруження, яким згодом скористалися ісламісти під час революції 1979 року.
Пехлеві методично стирали спадщину Каджарів, тож після встановлення теократії під ніж пішло вже їхнє архітектурне надбання. Найпершими у 1979 році знесли місця паломництва бахаїтів. Бахаї — це релігія, яка виникла в Ірані у XIX ст. Вона з’явилася у руслі шиїтського ісламу, але її адепти визнають усіх богів монотеїстичних релігій як втілення одного непізнаного Бога. Другою і показовою жертвою став мавзолей Реза-шаха: його демонтували 1980 року за наказом аятолли Садега Халхалі.
Ісламські фундаменталісти розгорнули масштабне будівництво соціального житла — одного з ключових інструментів легітимації та зміцнення нової влади.
Теократична держава радикально змінила систему пріоритетів, поставивши в центр ісламську культуру. Попри консерватизм політичного режиму він не цурався сучасної архітектури. У 1980-х, як і в усьому світі, до Ірану прийшов постмодернізм, але «говорив» він іншими матеріалами — цеглою, черепицею та ліпниною, характерними для ісламського періоду. Цей підхід добре прочитується в будівлях іранського парламенту, Університету Єзд та спортивного комплексу в Рафсанджані.
Будівлі мали передавати ісламський дух, але не відтворювати історичні форми буквально. Так, для робітників «Полярної фабрики» в місті Ісфахан звели деконструктивістську мечеть, а будівлю ткацької фабрики «Єхсан Пуд» у місті Кум створили у вигляді ткацького верстата, звернувшись до стилю хай-тек.
За ісламістів в Ірані з’явилися приголомшливі житлові масиви, в яких найпоширеніший матеріал — цегла — використана й як декор. У мистецтві цегляної кладки іранські архітектори досягли виняткового рівня: вони використовують принципово нові типи кладки, органічні для модерністських і постмодерністських форм. Майстри роблять цегляні виступи, які утворюють шорсткі текстури й модерністські візерунки на фасаді. Можуть, навпаки, вкладати з відступами, залишаючи отвори — така кладка захищає від спекотного сонця і пропускає свіже повітря, як традиційна панжара. Її викладають хвилями, півкругами, смужкою, трикутниками — створюючи великі площі складної форми. Така кладка потребує великої майстерності — набагато простіше було б робити всі ці форми з бетону. Але іранці бережуть тисячолітню традицію — і вона ніби говорить сучасною мовою.
Політична закритість і міжнародна ізоляція не відірвали Іран від архітектурного поступу. Радше навпаки — створили простір для розвитку локального стилю. Утім, закритість Ірану доволі умовна, адже 2026 року в Тегерані має з’явитися найвищий хмарочос у країні «Ферештех Пасаград» за проєктом Захи Хадід.
Поки в Тегерані зводять футуристичний «Пасаград», майбутнє країни, так само, як і її архітектури, лишається невідомим. Оптимістично налаштовані політологи вважають, що крах ісламістського режиму слід очікувати найближчими роками. Якщо вони праві, можливо, Тегеран знову стане містом-палімпсестом, з якого зітруть зведені колишнім керівництвом споруди, щоби поставити на тому місці свої. Адже ніщо так зримо не нагадує про політичне минуле, як будівлі.