Перші Зимові Олімпійські ігри відбулися 1924 року у французькому місті Шамоні серед альпійських гір. Місце проведення турніру змінювалося: його щоразу визначали за синоптичним прогнозом, і організатори мали готувати резервні арени на випадок негоди. До кінця Другої світової війни проведення зимових Ігор підлягало цій логіці: все залежало від клімату, а не від інженерії.
Це змінилося 1952 року, коли для Олімпіади збудували першу арену — «Йордаль Амфі» в Осло. Спроєктована Фроде Ріннаном і Олавом Тветеном, вона стала першою в Скандинавії ковзанкою зі штучним льодом. Уперше Міжнародному олімпійському комітету не довелося готувати запасний майданчик — арена більше не залежала від погоди.
Щоправда, жодна з ранніх олімпійських арен у первісному вигляді не збереглася: їх модернізували, перебудували або демонтували. Старий «Йордаль Амфі» також знесли — у 2020 році на його місці з’явилася оновлена споруда.
Найстаріша діюча арена — стадіон «Олімпіко дель Гьяччо» у Кортіні-д’Ампеццо в Італії. Його збудували для Олімпіади 1956 року, й нині, 70 років по тому, він знову приймає Ігри.
Архітектори Маріо Гедіна, Франческо Урас і Рікардо Наллі спроєктували U-подібну залізобетонну конструкцію, що оточує ковзанку та підняті на 14 метрів трибуни з трьох боків. Споруду поставили на 600 міцних паль через особливості гірського ґрунту.
З «Олімпіко дель Гьяччо» відкривалася панорама Альп, тому архітектори оздобили фасад і трибуни деревʼяними рейками, які підкреслюють терасовану структуру і естетично перекликаються з ялинками навколо. Оригінальний дизайн зберігся навіть після реконструкції: у 2007–2009 роках ковзанку накрили дахом і засклили. Таким чином тренування і змагання взимку стали комфортнішими.
Зимові Олімпійські ігри 1960 року приймали США. Найбільш впізнаваною спорудою тих Ігор стала «Арена Блайт» у Скво-Веллі, штат Каліфорнія. Проєкт розробили дві архітектурні фірми — Corlett & Speckman та Kitchen & Hunt.
Архітектори використали вантові перекриття — популярну в той час технологію, коли сталеві троси натягують між балками, формуючи потрібний силует. Силуету «Арени Блайт» надали контури гірського шале. Попри візуальну легкість конструкції дах був достатньо міцним — його тримала сила натягу.
Історикиня гірськолижного спорту Едді Старр Ансінас писала, що арена мала продуману систему скидання снігу з даху: тепло від обладнання для охолодження льоду підіймалося до стелі, підплавлювало нижній шар снігу, і той зісковзував вниз. У 1982 році Міністерство сільського господарства США, на балансі якого перебувала арена, вирішило підвищити енергоефективність: перекриття вкрили смолою та утеплювачем. Система самоочищення перестала працювати — сніг більше не танув і не сходив.
У березні 1983 року дах не витримав ваги снігу й обвалився разом зі скляними фасадами. Арену знесли, на її місці зараз паркінг.
Палац спорту П’єра Мендеса-Франса, збудуваний до Ігор 1968 року у французькому Греноблі, охороняється як архітектурна пам’ятка. Споруда нагадує квітку з чотирма пелюстками — їх утворюють гіперболічні параболоїди, які нагадують форму чипсів «Прінглз», — а фасади зібрали з дерев’яних складчастих секцій — наче стебло, що тримає всю конструкцію.
Так архітектори Робер Демартіні та П’єр Жунільйон утілювали принципи архітектурної біоніки — вони шукали в природі приклади ідеальної форми. Над інженерною частиною проєкту працював Ніколя Ескільян — французький конструктор, який ще у 1930-х роках спроєктував один із найбільших мостів Європи в Ла-Рош-Гійоні. Дах зробили легким на вигляд, але витривалим.
За понад пів століття після Олімпіади будівлю не реконструювали — її зберегли в первісному вигляді. Архітектор і дослідник Седрік Авен’є, професор Гренобльської школи архітектури, називає Палац спорту шедевром рівня паризького Центру нових галузей і технологій 1958 року. А тенісист Жан Ловера, який ніс олімпійський смолоскип на Іграх у Греноблі, згадує: людям 1960-х ця споруда видавалася зухвало сучасною.
Олімпійську залу «Зетра» в Сараєві звели спеціально до Олімпіади 1984 року — перших Зимових ігор у комуністичній державі. Журнал Sports Illustrated описував проєкт, створений Лідумілом Алікальфічем та Душаною Джапияк, як «ультрасучасну вугласту будівлю, облицьовану міддю, що тепло сяє на сонці». Але запам’яталася арена не архітектурою.
Наприкінці 1980-х на тлі розпаду Югославії сербські політики та медіа ширили направлений проти боснійських мусульман міф про так звану зелену трансверзалу — ісламський коридор через Балкани, який нібито мав принести «чужу цивілізацію». Навіть назву «Зетра» почали тлумачити як абревіатуру zelena transverzala.
У травні 1992-го, з початком облоги Сараєва Югославською народною армією, арену обстріляли, а за кілька місяців її перетворили на морг. Фотокореспондент Марк Мілстейн у матеріалі для The Seattle Times описував, як місцеві розбирали дерев’яні сидіння «Зетри», щоб збивати з них труни для загиблих.
Наприкінці 1995 року боснійська війна завершилася. Попри серйозні руйнування будівлю не знесли — її вирішили відновити. І хоча креслення не збереглися, «Зетру» змогли реконструювати в оригінальному вигляді, вона продовжує слугувати спортивним майданчиком.
Арена «Скоушабенк-Седдлдоум» у канадському місті Калґарі потрапила на обкладинку Time як символ зимових Олімпійських ігор 1988 року. Архітектори Ґрем Едмундс та Баррі Ґрем накрили 44-метрову споруду гіперболічним параболоїдом на вантових тросах. Рішення було не стільки декоративним, скільки інженерним: на відміну від даху плаского, такому внутрішні опори не потрібні.
Назву арени запропонували придумати містянам. Асоціація у всіх була одна — сідло. Тож арену й назвали Saddledome — «сідлоподібний купол». Хоча подібні конструкції у світі зводили вже не перше десятиліття, для Канади це була архітектурна подія. Проєкт відзначили професійними нагородами — зокрема від Інституту попередньо напруженого бетону та Американського інституту бетону, адже саме із цього матеріалу зробили дах.
Арена пройшла перевірку часом і стихією. У масштабній повені 2013 року, коли річки Елбоу та Боу вийшли з берегів і затопили значну частину міста, «Седдлдоум» вистояв.
Архітектори Нільс Торп та бюро «Біонг і Біонг», які працювали над ареною для Ігор 1994 року у норвезькій комуні Гамар, звернулися до славної нордичної традиції — і спроєктували «Вікінгскіпет» як перевернутий корабель вікінгів.
Ігри 1994 року стали першими, на яких екологічні практики задекларували як принцип, зокрема заохочуючи будівництво з деревини. Якщо раніше арени, особливо їхні дахи, зводили переважно із залізобетону, то цього разу звернули увагу на клеєні бруси. Саме з них компанія Moelven Limtre зібрала вражаючий дах-«корабель».
Організатори Ігор свідомо відмовилися від гігантських відеоекранів і масивних металевих стендів. У результаті вони органічно вписалися в зимовий ландшафт і не відволікали увагу від спортивного комплексу.
«Палаццо а Вела» проєктували для виставки Expo 61 у Турині. Над павільйоном працювали архітектори Аннібале та Джорджо Ріґотті разом з інженером Франко Леві. Вони створили залізобетонний купол діаметром 130 метрів, що має лише три опори, — на початку 1960-х це вважалося інженерною авантюрою.
У 1981 році для змагань Sportuomo в павільйоні встановили штучний скеледром — тоді в ньому вперше побачили потенціал спортивної арени. Коли Італія отримала право приймати Зимові Олімпійські ігри 2006 року, реконструкцію палаццо під льодову арену доручили Гає Ауленті. Вона зберегла залізобетонний купол, але демонтувала скляні фасади й звела під ним нову арену у формі паралелепіпеда.
Рішення викликало хвилю критики: саме через оригінальний вигляд палаццо й обирали для Олімпіади, але первісний образ будівлі сильно змінився.
2011 року в промисловому районі Пекіна зупинили сталеливарний завод Shougang Group. На території лишилися гігантські градирні та закинута промзона. Споруди могли знести, але попереду були Зимові Олімпійські ігри 2022 року — і від цієї ідеї відмовилися. Натомість колишню насосну станцію перетворили на вхідну групу й адміністративний блок, а на дахах цехів поряд із градирнями побудували лижний трамплін — найвпізнаваніший об’єкт Олімпіади.
При його проєктуванні звернулися до міфології апсар — жіночих напівбожеств у буддистській та індійській традиціях, яких проєктувальники зобразили як істот зі стрічками в руках. Трамплін і став її уособленням.
Перевтілення індустріального гіганта у спортивний майданчик стало важливим прецедентом — особливо з огляду на вимоги Міжнародного олімпійського комітету щодо екологічної стійкості Олімпійських ігор, запроваджені 2018 року.
На сьогодні це останній помітний об’єкт, побудований до Зимової Олімпіади. Протягом десятиліть трансформувався принцип створення великих спортивних майданчиків: від монументального будівництва до переосмислення індустріальних руїн. Саме зміна логіки підходів ілюструє, як подібні великі події можуть не лише бути тимчасовим святом, а й змінювати міста.