13 років тому ми з Романом Сахом заснували платформу «Острів» на Чоколівці — і це стало найдовшим проєктом нашого життя. Ми вчилися в Київському національному університеті будівництва і архітектури та на останніх курсах почали проводити різні активності для студентів і самих себе. Але нам не вистачало приміщення для заходів.
У нашому гуртожитку був підвал на 500 кв. м, де проходили посвяти першокурсників і студентські тусовки. Вирішили спробувати там: скинулися по 2,5 тисячі гривень і відремонтували першу кімнату. Паралельно вчилися дизайну — на практиці. Долучали друзів і знайомих, щоб вони реалізовували тут свої ідеї.
За ці роки, починаючи з 2013-го, ми облаштували багатофункціональний простір: подієвий майданчик, коворкінг, студію звукозапису і майстерню FABLAB з різноманітними верстатами для роботи з деревом, металом, керамікою та іншими матеріалами. «Острів» став культурним центром, який об’єднує і студентство, і киян — ми приймали тут найрізноманітніші заходи.
І, звісно, наша робота залишає свій слід на самій Чоколівці, яка стала для мене рідною.
Я з Вінниці й багато років тому приїхав навчатися сюди. Не одразу зрозумів, якою є ця місцевість. Довгий час «Острів» забирав весь час та увагу. Але поступово з’являвся інтерес: я багато гуляв, влаштовував фотопленери.
У Вінниці я жив у подібному районі — у них співмірний масштаб. Чоколівка сильно відрізняється від загального образу Києва. Вона повільніша, насичена соціальною інфраструктурою, інститутами. Від Відрадного її відділяє лише залізнична колія, але ці райони дуже різні: Відрадний — це однорідний панельний спальник, а Чоколівка — радше сукупність кластерів із різних епох київської історії. Коли ще була можливість, ми знімали Чоколівку з квадрокоптера — і на фото вона схожа на якесь іграшкове місто.
Чоколівка виникла у 1905 році як селище для робітників заводу Гретера і Криваненка (згодом — «Більшовик») та майстерень Південно-Західної залізниці. Формувати його допомагав київський підприємець та депутат Микола Чоколов — звідси й назва. Спочатку тут були переважно приватні будинки, а по-справжньому район розрісся вже після Другої світової війни.
Саме тоді виник Першотравневий масив — перший житловий масив Києва, який повністю складається з хрущівок. При розробці проєкту його називали Чоколівським масивом. Його головним архітектором став Олексій Заваров, один з авторів повоєнної забудови Хрещатика. Будувати почали вже після хрущівської “Постанови про боротьбу з надмірностями в архітектурі”, але перші будинки все одно зберегли риси попередньої епохи: в них більші площі квартир, високі стелі, великі вікна і деінде декор на фасадах. З кінця 50-х тут вже будували класичні хрущівки — прості та невисокі. Але всі ці будинки разом склали дуже затишний ансамбль, тихий і зелений.
На початку район будували так, щоб мешканці отримали зручні напівзакриті двори — своєрідні «скобки», — за якими вони могли доглядати. Пізніші будинки розставлені більш ритмічно й механічно, а двори менше визначені. Через це простір втрачає цілісність, стає ніби нічийним.
У результаті Першотравневий масив вийшов досить фрагментарним: по ньому можна побачити, як ранній, більш людиноцентричний модернізм рухався до пізнішої, спрощеної і менш чутливої до контексту забудови.
Ці повоєнні будиночки, вкриті помаранчевою штукатуркою, — гуртожитки «селища ГВФ» (від рос. «Гражданский воздушный флот»). Його мешканці обслуговували аеропорт Жуляни, який межує з Чоколівкою.
Будинки вже сприймаються як історичні об’єкти й мають цікаву неокласичну архітектуру, тож їх варто було б зберегти. Вони є складовою колориту Чоколівки — її красивої колажності зі сталінок, ранніх і пізніх хрущовок, брежнєвських дев’ятиповерхівок, нових скляних конструкцій 2000-х та інших будівель.
Це одна з моїх найулюбленіших будівель. Усе намагаюся туди потрапити, але через війну в них складна система допуску. Його спроєктував Георгій Хорхот — заслужений архітектор УРСР, автор геліоцентру в Алушті та недобудованого готелю «Вікторія» у Славутичі. Ще з навчання в КНУБА пам’ятаю його зі стенду «Ми пишаємося своїм випускником».
Він створював по-справжньому неймовірні проєкти — експериментальні й складні. Зокрема і цей Ветеринарний інститут, відкритий у 1990 році. Він дуже нагадує лабораторії Річардса, створені Луїсом Каном у Філадельфії: такі самі вертикальні вежі з повітрозабірниками зверху і ритмічні засклені поверхи. Тут незвична вхідна група — невеликі сходи, що проходять над рівчаком унизу.
Хорхот створив цілий комплекс споруд, зокрема шестикутний блок актової зали. Його, щоправда, сильно перебудували. Але тішить, що зовнішній вигляд головної будівлі не зіпсували, і її можна побачити у всій красі: з коричневою глазурованою плиткою, елегантними алюмінієвими вікнами і якісним заскленням, яке так легко зіпсувати під час сучасних реконструкцій.
На Чоколівці було три кінотеатри: «Єреван» неподалік платформи «Острів», «Супутник», який досі працює, і дитячий кінотеатр «Орлятко», облаштований у корпусі літака Ан-10. На жаль, від останнього нічого не лишилося.
«Єреван» знаходиться на першому поверсі будинку №13 на Чоколівському бульварі. Це був муніципальний кінотеатр, який закрили у 2005 році. Зараз там місцями немає вікон — лише фанера. І тільки ґрати у вигляді кінокамер і плівок нагадують, що колись тут крутили кіно. Колись Мала академія наук хотіла провести повну ревіталізацію кінотеатру та сусідніх приміщень, і ми їм із цим допомагали. Планували відновити кінотеатр і створити коворкінг із майстернями. Майстерні зробили, а за кінотеатр так і не взялися, бо там потрібен серйозний ремонт.
«Супутнику» пощастило більше — у 2005 році він перейшов у приватну власність. Звісно, нове керівництво повністю змінило його вигляд: цегляний фасад із художньою кладкою у вигляді кінокамери й стрічок кіноплівки обшили сірою вагонкою і додали дзеркальне засклення — усе в дусі 2000-х.
Але мені подобається, що він узагалі функціонує. Там навіть є секція артхаусного кіно: показують фільми від «Артхаус Трафік». Я ходив туди дивитися Віма Вендерса і Джима Джармуша.
Це великий парк із «дикою» частиною та більш облаштованими ділянками. Уся територія лежить на схилі, що спускається до залізниці. Близькість до поїздів, схоже, і рятує його від забудови. Єдине серйозне втручання — зведення церкви. Втім, навіть попри це будівництво, простір залишається доволі відкритим.
Через парк протікає невелика річка — притока Либеді, Вершинка. Тут є майданчик для вигулу собак, а також кілька місць, де люди зазвичай розводять вогнища — не знаю навіть, чи це дозволено. Саме тут залізниця розділяє Чоколівку від Відрадного і Караваєвих Дач. Вона наповнює його приємним звуком поїздів, а взимку — ще й запахом вугілля.
Я читав, що в цьому парку свого часу планували створити щось на кшталт алеї Леніна. Реалізували її лише частково — як пряму стежку, що завершується білою ротондою. Місцеві іноді називають її «Білою вежею». Попри назву, це не вежа в класичному розумінні: її форма скоріше нагадує космічний супутник з опорами-«ніжками».
Ще п’ять-шість років тому ця частина парку була занедбаною. Простір на вигляд був майже як імпровізований язичницький Стоунгендж: розбитий, потемнілий, зі слідами вогню. Згодом ротонду відремонтували. Це супроводжувалося типовими для міських проєктів суперечками щодо бюджету та рішень. Зокрема, планували повністю перекласти покриття алеї, хоча воно й без того було гарним: це композиція з каштанами, зроблена з квадратної плитки з протиковзкими вставками. У підсумку плитку, на щастя, не чіпали. Обмежилися мінімальними втручаннями: встановили кілька лавок і ліхтарів та оновили поверхні самої ротонди.
Судячи з ранніх ескізів, ротонда планувалася як оглядова точка: звідси відкривалася панорама на місто, було видно залізницю і навіть корпуси КПІ. Але з часом дерева виросли і майже повністю перекрили вид.
Ротонду ми почали використовувати як майданчик для подій і концертів. Як мені відомо, раніше нічого такого тут не відбувалося, а дарма. Завдяки щільній зелені влітку простір відчувається ізольованим від міста, майже камерним.
Цієї зими на пілонах ротонди з’явилися портрети й цитати шістдесятників. Це, з одного боку, відчувається як діалог у публічному просторі, адже ми теж працюємо з цією темою і хтось інший долучився. А з іншого, є питання: простір став промаркованим шістдесятниками, зникла абстрактність білої геометрії. Думаю, що попереду ще діалог щодо цього, я б швидше бачив такі інтервенції як тимчасові.
Ще одне моє улюблене місце. У більшості урбаністичних досліджень радіоринок зазвичай позначають як проблемну територію: небезпечну, хаотичну. Але мій досвід прямо протилежний. Його привабливість якраз у цій грубій, майже інтуїтивній DIY-естетиці.
З архітектурної точки зору тут відбувається те, що рідко можна побачити у «відрегульованому» місті: самовільні надбудови, приварені конструкції, балки, що підтримують фрагменти балконів. Це середовище постійних імпровізацій і водночас жива демонстрація того, як простір адаптується під потреби користувачів.
Ринок поступово змінюється. Його намагаються впорядкувати, перетворити на більш стандартний комерційний об’єкт із типовими рядами й кіосками. Перші лінії вже оновили, але в глибині все ще зберігається цей первинний, неформальний шар.
Попри те, що більшість речей сьогодні можна замовити через інтернет, радіоринок зберігає свою унікальну цінність — швидкість та доступність. Коли щось потрібно «на зараз», це місце дає змогу знайти необхідне за лічені хвилини. І саме ця негайність робить його незамінним і особливо важливим для військових.
Квартира українських дисидентів, діячів руху шістдесятників, Івана та Леоніди Світличних була не просто домом, а місцем зустрічі шістдесятників. Світличний був людиною «мережевою» — тим, хто зводить людей між собою, підтримує зв’язки, формує середовище. І саме такі простори виконували роль «третіх місць», яких у радянському місті фактично не існувало. Публічні дискусії були обмежені й ризиковані, тому значна частина інтелектуального життя переміщувалася в приватні квартири.
У Світличних бували Василь Стус, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Алла Горська, Галина Севрук та багато інших. Це було середовище, де перетиналися література, мистецтво, політична думка — жива, неформальна «тусовка», яка формувала культурний ландшафт епохи.
Ми так і не змогли потрапити в квартиру, всі рази там було зачинено. Але в моєї знайомої квартира прямо під Світличними, тож я зміг хоча б побачити планування і види. Вікна виходять на парк і в бік залізниці. Будинок стоїть на підвищенні, звідси відкривається вид на значну частину Києва. Тож це було майже «люксове» житло у радянських умовах.
Звісно, квартира також була об’єктом постійної уваги спецслужб — тут проводили обшуки, поки Світличного зрештою не арештували. Після ув’язнення і таборів він повернувся тяжко хворим. Деякий час він іще жив у цій квартирі на п’ятому поверсі — що було випробуванням з огляду на стан його здоров'я. Згодом родина переїхала в інше житло, також у цьому районі, але вже на нижчий поверх. Там і минули останні роки життя Світличного.
На пам’ять про Світличного і рух шістдесятників ми з ініціативи Світлани Довгань робили «світличники» — спонтанні події просто біля будинку Світличних. Навіть не проходили жодних формальних погоджень: винесли під будинок стільці, розстелили килим, увімкнули музику, організували книжковий своп. Це був 2020 рік. Ми запросили людей через фейсбук, покликали сусідів. У підсумку зібралося десь зо два десятки людей: частково «острівська» спільнота, частково місцеві, які вже знали цю історію, і трохи випадкових відвідувачів. Вийшла мікротусовка — дуже локальна, але жива.
Пізніше ми перемістили активність в «Острів» — почали робити там поетичні читання. Уже після повномасштабного вторгнення знову повернулися до цієї теми: започаткували регулярні події на «Острові», а також аудіопрогулянку, що з’єднує його з квартирою Світличних — як своєрідний маршрут пам’яті.
Паралельно почалася історія з фізичним освоєнням простору. Разом з ініціативою «Стріткод» ми встановили інформаційну табличку про Івана Світличного і саме тоді уважніше придивилися до території довкола. Під будинком стояли занедбані гаражі, і без втручання цей простір так і залишався б «діркою» в міському середовищі. Ми захотіли перетворити його на щось більше.
Тож ми організували публічне обговорення, зібрали різних учасників — від бібліотек до локальних ініціатив. Пропозиції звучали різні: книгарня, кав’ярня, комеморативний простір, який би водночас працював і під фестивалі, і як місце для щоденного користування. Важливо було знайти баланс — зробити щось між музеєм і живим простором, де є історія, але який не перетворюється на «законсервовану» експозицію.
Далі почалася довга і виснажлива історія з дозволами. Проблема полягала в тому, що гаражі юридично «висіли в повітрі» — місто мало взяти їх на баланс, але довго цього не робило. Лише приблизно за рік це рішення таки ухвалили, після чого відбувся тендер, і ми змогли отримати їх в оренду.
Поки що ми тестуємо формат через тимчасові події. Наприклад, робили одноденну поп-ап-виставку після резиденції: натягнули великий тент, частково перекривши тротуар, організували невеликий захід із виставкою та презентаціями. Ми сильно не шумимо, тож конфліктів з мешканцями ніколи не було.
Ми також почали збирати керамічну плитку, яка відпадає з фасадів поруч: іноді її просто висипають у ями на асфальті. Є ідея зробити відкритий збір, щоб мешканці долучалися і приносили ці фрагменти. З них можна створювати нові мозаїки і, можливо, з часом трансформувати сам вигляд простору.
Головний виклик — розвивати простір так, щоб він об’єднував.
Межі Чоколівки умовні. Наприклад, Інститут імені Стражеска формально не відносять до цієї місцевості — він радше прилеглий до неї. Але якщо дивитися ширше — як на розширену, «агломераційну» територію, то він цілком у неї вписується.
Є умовне «ядро» району — більш компактна, щільно освоєна частина. А є ширший пояс, який включає і такі складні об’єкти, як Севастопольська площа, і прилеглі території, що поступово втягуються в орбіту району. Це стосується і комплексу Станції юних техніків та Палацу дитячої та юнацької творчості. Навіть якщо вони відчуваються трохи віддаленими, їх цілком можна включати до мапи Чоколівки.
Комплекс Станції юних техніків і Палацу творчості — один із найцікавіших модерністських вузлів району. Тут важлива не лише кожна будівля окремо, а й їхня взаємодія: шпиль, відкриті площини, декоративні елементи, мозаїки формують цілісне середовище. Особливої уваги заслуговує мозаїка Олександра Дубовика на Станції юних техніків — це той випадок, коли мистецтво не просто доповнює архітектуру, а визначає її сприйняття.
Водночас цей ансамбль вразливий. Наприклад, Палац творчості після утеплення втратив частину своєї автентичності — став яскраво-помаранчевим, хоча мозаїки вдалося зберегти. Це типовий компроміс між технічною модернізацією і збереженням спадщини.
Архітектурно це очевидно модерністський комплекс: виразні об’єми, характерні сходові клітки з тонкими вертикальними вікнами, мозаїки. Тут відчувається цілісність ансамблю, простір ніби існує сам по собі. Але його потенціал не реалізується повною мірою — бракує тих, хто готовий працювати з цим середовищем.
Минулого літа в рамках архітектурної школи Chocolocal Dojo, яку ми організували для студентів-архітекторів, одна з груп власноруч очистила простір інституту і розробила власний проєкт рекреаційної зони. Можливо, колись інститут захоче його реалізувати.
Ще один елемент цієї ширшої Чоколівки і складний інфраструктурний вузол, який сьогодні майже повністю підпорядкований автомобільному руху. Колись це була озеленена площа з місцями відпочинку, а тепер тут лише паркінг, заправка і McDonald’s. Єдиний елемент, який досі зберігає певну архітектурну виразність, — підземний перехід зі скляним куполом. У ньому є щось від модерністської утопії — мінімалістичної, майже футуристичної.
Загалом площа схожа на втрачений публічний простір. І питання навіть не в тому, чи можна його повернути, а в тому, чи має це сенс у середовищі, настільки перевантаженому транспортом.
Якщо дивитися ширше — на Чоколівку як міський район, — картина неоднорідна. З одного боку, це дуже зелений район. Але зелень здебільшого розподілена між дворами і вздовж доріг. Є винятки, але загалом тут бракує великих зелених просторів для відпочинку.
Багато будинків тут потребують модернізації. Це відчувається навіть на побутовому рівні: постійні проблеми з мережами, підтоплення, загальна зношеність інфраструктури. Окрема тема — транспорт і зв’язність. Формально дістатися з Чоколівки можна майже куди завгодно, але час у дорозі складно планувати — рух транспорту непередбачуваний. Через це район відчувається ізольованим.
Цю ізольованість частково компенсує локальна активність, але її поки що недостатньо. Водночас у Чоколівки є потужний потенціал. По-перше, освітній: поруч Національний авіаційний університет, Київський політехнічний інститут, корпуси КНУБА. Велика концентрація студентів теоретично може генерувати нові ініціативи. По-друге, просторовий: значна частина району — це промзони. Сьогодні вони здебільшого занепадають, але їх можна трансформувати. Ангари, склади, оптові бази — все це може стати основою для нових сценаріїв, якщо виникнуть умови і запит.