Помірятися хмарочосами: навіщо Саудівська Аравія зводить кілометрову будівлю і планує спорудити вдвічі більшу?

«Джида Тауер» — хмарочос висотою 1,08 кілометра. Авансом, ще до завершення конструкції, його прозвали «вбивцею “Бурдж Халіфи”» — дубайського гіганта, найвищої (поки що) будівлі світу: 828 метрів, 163 поверхи. У кінці квітня 2026 року «Джида Тауер» досягла ювілейної позначки у 100 поверхів — щоб зробити її рекордсменом, залишилося побудувати ще третину.

Процес втілення цих двох проєктів нагадує перегони — і, по суті, так воно і є. За обома хмарочосами стоїть чиказьке бюро архітекторів Адріана Сміта і Гордона Гілла. Здається, раз на десятиліття вони змагаються із самими собою: спочатку реалізували проєкт «Централ Парк Тауер» у Нью-Йорку (472-метровий шпиль, найвища будівля на момент завершення конструкції), потім побили власний рекорд спорудженням «Бурдж Халіфи» і хочуть зробити це знову — тепер у Саудівській Аравії. Утім, американські зодчі не планують зупинятися на досягнутому. «Ми дивимося в напрямі двох кілометрів», — каже в інтерв’ю Гордон Гілл, натякаючи на «Райз Тауер», який вони з колегою мають звести в Ер-Ріяді.

«Централ Парк Тауер», «Бурдж Халіфа», «Джида Тауер» — вражаючі естетичні будівлі. Вони приголомшують й іншим: завдяки використанню сучасних технологій, надміцних матеріалів, аеродинамічних форм конструкції, цифрового моделювання впливу вітру і сейсмічної активності споруди мають встояти перед природними негараздами. Проте чи вкладали в них архітектори щось більше, ніж жагу поставити найвищу будівлю світу й капіталістичну фіксацію на «Більше, вище, найдорожче»?

«Джида Тауер» — новий претендент на чемпіонський пояс — має перевершити свого дубайського попередника на 173,8 метра. Утім, розміщені на цьому додатковому метражі поверхи будуть порожніми й не призначеними для використання — по суті, вони є фальш-поверхами. Дослідники архітектури назвали цей феномен vanity height, «марнославною висотою», коли найвища частина будівлі залишається пустою, але додає висоти: те, що треба, аби потрапити до дивізіону хмарочосів-важковаговиків.

Марнославна висота «Джиди Тауер» оцінюється в 370 метрів — 37% усієї будівлі. У «Бурдж Халіфі» цей показник сягає 224 метрів із загальних 828 (29% висоти споруди), в будівлі «Банку Америки» в Нью-Йорку — 36%, а в дубайському «Бурдж-аль-Араб» — 39%. За підрахунками Ради з питань високих будівель та міського житла, цим грішить майже 60% надвисоких будівель.

Прагнення архітекторів-гігантоманів будувати якомога вище — явище не нове. Але системний тренд архітектурних бюро мірятися висотою — феномен, якого не існувало ще 25-30 років тому. Побудований 1931 року, «Емпайр Стейт Білдінг» утримував статус найвищого хмарочосу понад чотири десятиліття, допоки той не перейшов до нью-йоркського Всесвітнього торгового центру в 1973 році. З 2000-х він переходить від однієї будівлі до іншої ледь не щороку, досягнувши піку в 2020-х, коли на всіх континентах розпочали зведення чи планування 16 тисяч надвисоких хмарочосів.

У світі, де кількість людей зросла в чотири рази за останнє століття, будувати хмарочоси насамперед хотіли, щоби подолати нестачу житла та робочого простору, при цьому використовуючи мінімум земельної площі. У цьому світлі марнославна висота видається банкетом під час кризи. Те, наскільки непрактично сучасні архітектори використовують простір, видно по тому, наскільки інакше будували їх попередники. Той самий «Емпайр Стейт Білдінг» мав лише 1% невикористаного простору, тоді як сучасні проєкти — 20%, а інколи й майже 40%. Нинішнє хмарочособудування звелося до спекуляції повітрям, склом і шпилями.

У 2010-х роках надвисокі будівлі були символом глобального економічного зростання й оптимізму. Контекст змінився: інфляція, збільшення кількості збройних конфліктів і нестача ресурсів кидає тінь на майбутнє. Світова економіка перебуває в зоні турбулентності, але Близький Схід і США продовжують інвестувати мільярди в будівлі, які мають суто символічне значення. Питання не в тому, чи можна побудувати будівлю заввишки два кілометри — схоже, що можна. Питання в іншому — навіщо?

Тоді як урбаністи та дослідники архітектури висміюють гігантоманію деволоперів і архітекторів, економісти Джейсон Барр і Габріель Альфельдт кажуть, що тут є раціональне зерно. На їхню думку, втілення зухвалих проєктів пояснюється не амбіцією як такою, а економічними умовами мегаполісів. Висота зростає там, де зростає вартість землі. Девелопери керуються логікою максимального прибутку: чим дорожча ділянка, тим інтенсивніше її треба використовувати. Але досвід «Бурдж Халіфи» показує, що питання повної окупності залишається відкритим, оскільки значна частина проєкту фінансується через складні боргові механізми. Її будівництво, яке коштувало понад $1,5 мільярда, поки що не окупилося.

У той час як економісти пояснюють логіку девелопера, урбаністи справедливо стверджують, що новітні хмарочоси не впливають на повсякденне життя більшості містян. Не вирішують житлову проблему й не роблять середовище зручнішим. Натомість це дорогі простори для бізнесу, туристів і вищого класу, які існують в напівзакритій від міста екосистемі. Елітні хмарочоси не будуються, щоби стати частиною міста, вони будуються, щоб бути видимими з кожної його точки.

«Джида Тауер», яку зводять з 2013 року, замислювалася як споруда майбутнього. Але за роки затримок вона почала виглядати як недоречний у сучасних реаліях проєкт з минулого — епохи, коли прогрес вимірювали висотою. «Райз Тауер», майбутній проєкт Адріана Сміта і Гордона Гілла, якщо його реалізують, продовжить цю логіку і вкотре доведе, що інженерний прогрес вимірюється не покращенням середовища, а рекордами, якими девелопери міряються між собою: в кого більше.