— Я провів на Троєщині весь свій підлітковий вік. Тут я сформувався як людина і (можливо, це здасться дивним) як художник. За районом тягнеться шлейф кримінальних 90-х і початку нульових, його досі люблять уявляти місцем панельного хаосу, районом гопників і безнадії. І мене це завжди страшенно дратувало.
Та Троєщина, яку знаю я, виглядає зовсім інакше. Це район, де вечорами спокійно гуляють мами з візочками, де між будинками ховаються сквери, де діти після школи розходяться по музичних і художніх гуртках. Я довго гадав, із чим можна порівняти Троєщину. Спала на думку дивна аналогія: Троєщина схожа на загублені Помпеї. Тільки замість вулканічного попелу тут — шари стереотипів. Вони роками осідали на репутації району й зрештою майже повністю приховали те, що під ними є.
Коли Троєщину тільки починали будувати, це був дуже амбітний і навіть дещо футуристичний проєкт. Архітектори враховували помилки, яких припустилися на Березняках, Русанівці, Оболоні. А саме — щодо добору серій панелей і замалої кількості рекреаційних зон. Тому на Троєщині намагалися створити ідеальний житловий масив. Не тільки в сенсі побуту — щоб дитсадок і магазин були поруч, — а й у сенсі відчуття простору. Вони думали про те, як людина почуватиметься тут психологічно. Як вона гулятиме, що бачитиме з вікна, чи не тиснутимуть на неї одноманітні панельні стіни.
Моя бабуся колись розповідала, як у 1982 році обирала між Оболонню і Троєщиною. Обрала Троєщину: обіцяли ось-ось провести метро, а навколо району навіть планували прокласти монорейкову залізницю. Сьогодні це звучить майже фантастично, але показує, якою бачили Троєщину архітектори «Київпроекту» — не околицею, а чимось футуристичним.
Водний канал і будинки з суперграфікою на вул. Миколи Закревського 5—19
Починати розмову про Троєщину треба з місця, де вона починається сама, — з каналу й будинків із суперграфікою вздовж води. Думаю, майже кожен, хто виріс на Троєщині чи на Воскресенці по інший бік каналу, має про це місце свій спогад. Узимку тут каталися на санчатах, улітку — смажили шашлики. Для дітей схили ставали горами, містки — фортецями, а сам канал здавався чимось більшим за водойму.
Канал завершили у 1981 році, коли намивали ґрунти для нових мікрорайонів. Після робіт залишилася велика яма, яка згодом наповнилася ґрунтовими водами. Так із технічної особливості народилося одне з найприємніших місць району: з прогулянковими доріжками, містком і красивими краєвидами. Особливо ввечері, коли в променях призахідного сонця у воді починають віддзеркалюватися будинки із суперграфікою.
Ці будинки першого мікрорайону — обличчя Троєщини. У 1984–1986 роках їх проєктували архітектори Валентин Єжов, Володимир Коломієць, Вадим Гопкало та Георгій Гурєнков. Вони стоять напівколами й каскадами спускаються до води. Фарба нібито проходить крізь їхні фасади, утворюючи візерунки-абстракції на торцях. Якщо не вдивлятися, здається, ніби суперграфіка — це просто набір дивних плям і випадкових геометричних фігур. Але вона мала дуже практичне завдання.
До Троєщини вже існував досвід будівництва величезних панельних районів. Ті самі хрущовки часто відрізнялися одна від одної хіба що номером на табличці. Тут художники спробували зробити інакше. Вони перетворили масив на полотно, по якому пройшлися широкими мазками фарби.
Суперграфіку створили художники-монументалісти Володимир Прядка і Володимир Пасивенко. Вони використали кольори, характерні для традиційного оздоблення Київщини: теракотово-червоний, вохристо-жовтий, білий. По суті, це абстрактні композиції з кольорових плит і фарб. Але вони вирішували одразу кілька проблем. Допомагали не губитися серед однакових будинків. Додавали кольору нескінченним сіро-бежевим панелям. Через це Троєщина на архівних фото видається зовсім не такою похмурою, як можна було очікувати від радянського масиву.
Щоправда, самі мешканці до вибору назв ставилися куди менш урочисто. Теракотові будинки в народі прозвали «пітушатнями», а блакитні — «голуб’ятнями».
«Голуб’ятні» на проспекті Червоної Калини
Проспект Червоної Калини веде до третього мікрорайону — майже повністю пофарбованого у блакить. У 1984–1985 роках його проєктував архітектор Вадим Гречина. Тут розселяли працівників підприємств, і це досі зчитується по назвах кооперативів: «Автотранспортник-4», «Арсеналець-25», «Будматеріали-2», «Суднобудівник-16», «Хімік-14».
Будинки різних серій тут укриті абстрактними візерунками з блакитної та білої плитки. Разом вони складаються у дивний ансамбль — ніби шматок неба випадково опустили посеред панельного району. Щоправда, побачити його сьогодні можна вже не всюди. Деінде плитка зникла під шарами утеплення. Іноді мені здається, що це дуже схоже на історію самої Троєщини: цікаве й несподіване приховано під новими нашаруваннями.
Дитсадки
Дитячі садки на Троєщині — а їх тут близько п’ятдесяти — теж намагалися зробити не просто закладами, куди дітей приводять зранку і забирають увечері. Будівлі прикрашали кольоровими абстракціями, орнаментами у вигляді дерев, птахів і чудернацьких звірів. Це важлива річ: діти бачили навколо себе не лише бетон.
Мені здається, такі речі впливають на малюків значно більше, ніж ми звикли думати. Дитина не аналізує мистецтво. Вона не думає про композицію, не розбирає колірні поєднання. Але очі постійно це бачать, а в мозку все відкладається. Так поступово формується внутрішня карта образів, кольорів і відчуттів. Особливо коли роботи створювали професійні художники.
У тій самій суперграфіці немає серпів, молотів чи іншої радянської символіки. Вона дивовижно нейтральна. Це був дуже вдалий компроміс між жорсткими рамками системи й простим людським бажанням зробити простір красивішим. І мені здається, що в цілого покоління ці роботи — можливо, навіть непомітно для нього самого — сформували певне відчуття смаку.
Школа № 251 імені Хо Ші Міна і школа № 119
Ці дві типові школи стоять поруч, але кожна має архітектурне обличчя. Вони прикрашені мозаїками Володимира Прядки, Олени Володимирової і Володимира Пасивенка, створеними у 1986 році.
Панно на школі № 251 називається «В життя». Люди різних професій ніби рухаються вперед, тягнуться до символів утопічного майбутнього: «мир», «космос», «знання», «творчість», «праця». Усе летить, рухається.
На школі № 119 — панно «До знань». Учителька разом з дітьми. Перед ними — книги з літерами, цифрами, формулами, з-поміж яких проростає листя. Ніби знання оживають.
Обидві мозаїки зачаровують кольорами. Насичений червоний, глибокий смарагдовий, жовтий, який на сонці буквально починає світитися золотом. Там усе зроблено дуже якісно: і сама техніка, і кладка, і композиція. Такі речі одразу відчуваються, навіть якщо не можеш пояснити чому.
Мені дуже подобається, як ці школи поставилися до декомунізації. На одній мозаїці на шоломі космонавта колись був напис «СССР», на іншій — серп і молот над головою школяра. Для когось така символіка стала б аргументом знищити все цілком. Але тут обрали значно розумніший шлях: символи просто акуратно зафарбували.
Школа № 263 імені Євгена Коновальця
У 2000-х традиція монументального оздоблення поступово зникла. Професійних художників перестали наймати, економили кошти. А прагнення естетики нікуди не ділося.
2009 року Деснянська районна рада започаткувала проєкт «Подарунок Києву» й запропонувала школярам прикрасити мозаїкою вхідні групи будинків. Протягом п’яти років 120 дітей викладали різні сюжети — наївні, місцями незграбні, але дуже милі.
У цьому є щось дуже зворушливе. Мені страшенно подобається сама думка, що дітей залучили до такого складного мистецтва. Що їм дали не просто намалювати плакат чи стінгазету, а дозволили змінювати місто навколо себе.
Кінотеатр «Флоренція»
Коли наприкінці 1960-х у Києва почали з’являтися міста-побратими, майже в кожному районі будували ресторани чи кінотеатри з їхніми назвами. Такий є і на Троєщині — кінотеатр «Флоренція». Я досі пам’ятаю, як ходив сюди на «Піратів Карибського моря» і ще на безліч інших фільмів. «Флоренція» досі працює — і це майже диво, коли більшість комунальних кінотеатрів Києва давно закрилися.
Італійська Флоренція стала містом-побратимом Києва у 1967 році. Архітектор Євсій Перченков прорізав брутальний об’єм будівлі смугастою кам’яною кладкою — відсилання до базиліки Санта-Марія-Новелла у Флоренції. А плаский фасад раптом розривається ступінчастим заскленням входу, яке завершує скляний купол — художнє відлуння купола собору Санта-Марія-дель-Фйоре. Такий собі шматочок Італії серед панельного району.
Усередині «Флоренція» теж була особливою. Художниця-монументалістка Ірина Перова прикрасила інтер’єри керамікою. На першому поверсі стояв великий керамічний фонтан із рослинними мотивами. Він зник через кілька років після відкриття кінотеатру 1989 року. Другий поверх вона оздобила серією круглих керамічних панно із краєвидами та архітектурою Києва і Флоренції. Їх, на щастя, досі бережуть, хоч іноді й ховають за афішами. Сумно це бачити, бо для афіш там знайдеться ще багато місця, а такі роботи — рідкість.
«15-хвилинне місто» на Троєщині
Троєщина задумувалася за концепцією, яку сьогодні називають «15-хвилинне місто». Її популяризував французький урбаніст Карлос Морено у 2021 році, вона вже визнана новою модою європейського містобудування. Насправді її витоки значно старші — вона була закладена в саму ідею модерністських житлових районів.
Кожен мікрорайон Троєщини, відокремлений широкими магістралями, проєктувався як самодостатній світ. Тут одразу передбачали школи й дитячі садки — кілька в межах одного кварталу. Дитина могла дійти до них за п’ять–десять хвилин пішки, не перетинаючи небезпечних транспортних розв’язок.
Поруч із цим у кожному пішому 15-хвилинному радіусі планували громадські центри — двоповерхові будівлі з гастрономами, аптеками, кафе, майстернями з ремонту взуття й годинників.
Скульптури Ернеста Коткова
Перед кожним громадським центром обов’язково передбачали фонтан. Вода мала «оживити» простір: охолоджувала повітря, створювала рух і звук, розбивала бетонну статичність.
Саме ці фонтани й стали полотном для художника-монументаліста Ернеста Коткова. Його роботи на Троєщині — це окрема історія взаємодії з бетоном, простором і функцією. Тут у 1986 році він створив чотири об’ємно-просторові композиції: «Водограй» на Миколи Закревського, 29, «Шпаківні» на Миколи Закревського, 37, «Букет» на Сержа Лифаря, 3 і «Квіт папороті» на Рональда Рейгана, 4.
Це не прикраси в класичному сенсі. Це спроби зробити з утилітарного простору емоційний — місце, де можна зупинитися, а не минути його. Тут бетон раптом набирався художньої пластики.
У 2000-х фонтани перестали працювати, вода зникла, люди перетворили їх на смітники. Виходячи із супермаркетів, які постали на місці гастрономів, тутешні мешканці облаштовувались одразу на фонтані з пляшками, цигарками чи морозивом — і потім усе це в нього викидали. «Квіт папороті», що прикрашав площу біля «Макдональдса», взагалі розбили і зрівняли з землею, аби побудувати паркінг.
Мені як художнику боляче це спостерігати. Люди не вбачають цінності в тому, що є поруч. Якби вони опинилися у Римі чи Мілані, навряд чи хтось кинув би сміття у фонтан. Своє чомусь завжди менш цінне, особливо якщо воно роками стоїть без догляду.
Із усіх робіт, мабуть, найкраще збереглася «Шпаківня». Вона розташована трохи окремо від фонтану, тому її менше зачепив час. У дитинстві я взагалі не розумів, що вона означає. Навіть здавалося, що це жартівлива відсилка до «шпаківень» — так у народі іноді називали багатоповерхівки. А потім я дізнався її справжню історію.
Котков працював над цими роботами саме тоді, коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Частину кварталів Троєщини віддали переселенцям із Прип’яті. «Шпаківня» стала присвятою їм. Мовляв, усі ми перелітні птахи. Іноді життя змушує летіти в інше місце й шукати новий дім. І коли я вперше почув це пояснення, мене зачепило. У скульптури є крила. На старих фотографіях здається, що вони були чорними — ніби обгорілими. Можливо, це лише інтерпретація, але вона звучить правдоподібно.
Минулого року ми з групою волонтерів вирішили почистити скульптури й поприбирати у фонтанах. Спочатку робили все власними руками, а потім до нас долучилася компанія Kärcher — вони приїхали з великою миючою установкою і почистили «Водограй». Уперше за десятки років він посвітлішав. Добре пам’ятаю момент, коли вода почала розбризкуватися, фонтан наче огорнула волога хмара — на мить з’явилася ілюзія, що він після років забуття знов запрацював, як 40 років тому. Люди підходили і дякували, згадували, як було гарно, коли він діяв.
Іноді чую думку про те, що сірі бетонні скульптури варто пофарбувати у «веселі» кольори. Людям здається, що це вдала альтернатива регулярному догляду. Але, навпаки, ці роботи не потребують прикрашання, бо художник такими їх не задумував.
Ми можемо подивитися на картини епохи Відродження. Їхня палітра в силу обмеженості набору доступних пігментів тьмяніша, не така яскрава, як зараз. Але нам не спадає на думку додати барв «Мона Лізі». Вона не яскрава, але вона прекрасна такою, якою є.
Троєщинські «Пентагон» і «Стоунхендж»
Величезні ансамблі панельних будинків утворюють різноманітні візерунки. Є й експериментальні — в народі їх прозвали «Троєщинський Пентагон» і «Троєщинський Стоунхендж».
«Пентагоном» називають будинки на вулиці Вікентія Беретті 6—10. Вони з’явилися тут ще у 1984 році. П’ять будинків серії КТ-16 вишикували у форму підкови, створивши закритий двір усередині. Але форма все ж більше нагадує п’ятикутник Пентагона і серед мешканців прижилася саме така назва.
Північніше розташовано величезне коло із восьми будинків — «Троєщинський Стоунхендж». Він з’явився 1993 року. Будинки утворюють коло діаметром 330 метрів, а в центрі стоять одразу дві школи — № 308 і № 313 для учнів із цих будинків.
Дитяча лікарня на проспекті Червоної Калини, 18-A і знищена «Дюймовочка»
Ще один приклад того, як дуже просту й типову будівлю перетворили на мистецький об’єкт — це дитяча лікарня. Її фасад прикращає величезна мозаїка «Збережемо нашу землю» авторства Олени Володимирової.
На відміну від шкільних мозаїк, вона більш графічна. У центрі — дерево, яке ніби розділяє два світи. З одного боку — природа: зелене листя, органічні форми. З іншого — механізми, шестерні, металеві конструкції. Мені здається, це історія про зіткнення природи й прогресу.
Аби зробити простір більш казковим для дітей, поруч установили керамічну скультуру «Дюймовочка» невідомого автора. Це був ніжний образ дівчинки у великій сукні-квітці. Та казковість була змінена жорстокою реальністю. Спочатку «Дюймовочці» відбили голову, потім комунальники, намагаючись виправити ситуацію, прикріпили їй голову манекена. Виглядало моторошно.
Реставрація керамічних скульптур — дуже складна, тому у 2023 році замість відновлення голови скульптуру почали розбивати і викорінювати із землі. Місцеві побачили це, забили на сполох і роботи зупинили. Утім, від скульптури залишилися тільки уламки.
Лікарня-замок
На Троєщині є ще одна помітна медична будівля — Центральна дитяча поліклініка у формі замку з майоліковими панно. Її відкрили у 1998 році на Вигурівському бульварі, 4. Це вже пізній, майже фінальний етап існування монументального мистецтва як системної практики. Можна сказати, що це його завершальні прояви.
Вони не виглядають як декоративне доповнення, вони працюють разом із будівлею в синтезі, підтримують її казковий образ і органічно вписані в архітектуру. І що особливо приємно — вони досі збереглися в хорошому стані. Для Троєщини це, чесно кажучи, вже майже окремий привід для радості.
У дитинстві я взагалі не сприймав це місце як щось особливе. Поліклініка — і поліклініка. Потім, будучи вже дорослим, зрозумів: така незвичайна архітектура і такі гарні роботи — привід для гордості мешканців району.
Універсам на проспекті Червоної Калини, 75
Вигурівський бульвар, 4 закінчується великим комплексом універсаму, який троєщинці називають просто — «яма». Жартівлива назва виникла через рельєф — там усе ніби трохи провалюється вниз: підземний перехід, перепади висот, відчуття заглибленого простору. Можливо, колись там справді був котлован.
Універсам проєктували архітектори «Київпроєкту» — Михайло Буділовський, Ірина Веримовська та інженери Олексій Печенов і Володимир Дрізо. Вони створили комплекс для різних торговельних установ і закладів харчування і прикрасили фірмовою для київських універсамів буквою У.
Автентичний вигляд самого універсаму, звісно, не зберігся. З’явилися утеплення, МАФи, нескінченні прибудови — типова доля таких споруд.
Алмазне озеро і монетний двір
Алмазне озеро — ще одна річ, яка не вкладається в уявлення про Троєщину. Коли говорять про район, зазвичай згадують транспорт, панельки чи стереотипи. Але точно не пляжі й сосновий ліс.
Алмазне озеро — найбільше в Києві, воно, як і канал, з’явилося в результаті намиву ґрунтів для будівництва масиву. Воно наповнилося водою, туди запустили риб і раків. Тепер це улюблений куточок природи для троєщинців.
Для мене це одна з наймальовничіших частин району. Якщо відвернутися від вулиці Закревського, від монетного двору й міського шуму, раптом відкривається зовсім інший пейзаж: великий піщаний пляж, вода, сосновий ліс. Несподівано спокійно.
2019 року Український інститут національної пам’яті отримав закинуту будівлю, яка стоїть на території монетного двору. Хотіли розмістити в ній Архів національної пам’яті. Сама концепція здавалася цікавою. Але бруталістичну й строгу будівлю хотіли реконструювати й зашити синім вентильованим фасадом із типовими сірими вставками. Тобто зробити те, що дуже часто роблять із радянською архітектурою: стерти її характер і перетворити на щось безлике. Війна призупинила проєкт, та, сподіваюся, його видозмінять і реалізують в естетичнішій формі.
Транспорт
Троєщина, попри всі переваги, ніби спеціально відрізана від решти міста. Причому парадокс у тому, що її транспортні проблеми — не наслідок того, що район погано спланували. Навпаки, Троєщину проєктували з великими планами на майбутнє. Просто майбутнє чомусь постійно відкладається.
Північний міст відкрили ще до того, як Троєщина остаточно сформувалася — у 1976 році. Його будували з ідеєю: зараз з’явиться міст, а потім виникне новий великий район. І паралельно думали про іншу грандіозну історію — Подільсько-Воскресенський міст. Його проєктував інженер Георгій Фукс, автор Північного мосту. Будівництво стартувало у 1990-х, і вся логіка розвитку Троєщини була зав’язана саме на ньому. Через міст мала пройти нова лінія метро.
Маршрут читався в самому плануванні району — він мусив пролягати через проспект Червоної Калини, головну артерію Троєщини. Якщо подивитися на його структуру, навіть сьогодні можна помітити кільця, в яких мали з’явитися станції по типу «Героїв Дніпра» на Оболоні. Але потім почалися 90-ті.
Криза, нестача грошей, постійне перенесення термінів. Далі — нескінченні затримки. Потім історія з легендарним плавучим краном «Захарій LK-600», який використовували на будівництві Подільсько-Воскресенського мосту. Саме він піднімав величезні конструкції арок. А 2011 року кран упав і завершення мосту відклали на 12 років.
Подільсько-Воскресенський міст зрештою відкрили. Частинами, поступово, з помпою. Але метро як не було, так і немає. На Русанівці навіть з’явилися тунелі, щось повільно будується, але, якщо чесно, у перспективу найближчих п’яти років я не вірю. Десять — можливо. Двадцять — ще реалістичніше.
Найсумніше — відкриття мосту не змінило ситуацію. Так, пустили автобус № 110, яким можна без пересадок доїхати від Милославської до площі Українських Героїв. Звучить як прорив, але проблема в іншому: автомобільну частину мосту теж відкрили, і туди одразу хлинув величезний потік машин. У результаті вийшов класичний ефект пляшкового горла. Автобусна смуга широка лише на самому мосту, а під’їзди до нього — вузькі й недобудовані. Розв’язок немає, нормальних підходів немає. Новий міст ніби є, але користі від нього значно менше, ніж очікували.
Ситуація стала ще дивнішою: складається відчуття, що район почали перекривати з усіх боків одночасно. Спочатку закрили трамвайне сполучення через ремонт мосту біля метро «Чернігівська». Лишається Північний міст, але і його частково перекрили на літній ремонт. Ось тут починається справжній квест, як дістатися району.
Найбільш абсурдно те, що Троєщина — це найбільший масив Києва. Тут живуть близько 280 000 людей. Зараз дістатися звідси до Києва — так, саме до Києва, бо Троєщина ніби існує окремо — можна або через Воскресенку, або через Північний міст, або через новий міст, який теж стоїть. Це навіть не транспортна проблема. Це окремий спосіб життя.