Ташкентський сейсмічний модернізм: від катастрофи до ЮНЕСКО

26 квітня 1966 року о 5:23 ранку мешканці Ташкента прокинулися від підземних поштовхів. Будинки здригнулися, стіни захиталися, з полиць посипалися речі. У небі з’явилося помаранчеве світіння через замикання на високовольтних лініях. Сила поштовхів сягнула 8–9 балів за 12-бальною шкалою. Епіцентр землетрусу розташувався просто під центром міста, яке переважно складалося з одноповерхівок.

У результаті було зруйновано близько 35 тисяч старих будинків — понад 2000 тисяч людей втратили житло. Лише райони, зведені вже за радянських часів за будівельними нормами, витримали землетрус. Так катастрофа стала відправною точкою тотальної перебудови міста.

Всесоюзна толока

Того самого дня в Ташкент прилетів перший секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв, щоб оцінити масштаби руйнувань і публічно оголосити про реконструкцію. Він заявив: «РРФСР, Україна, Білорусь, усі сусіди й усі інші радянські республіки візьмуть на себе зобов’язання відновити не лише окремі будинки, а й цілі квартали!».

Уже в середині травня потяги різних союзних республік з будівельними бригадами, інженерами, робітниками та студентами прямували на південь — до Ташкента, де тисячі людей все ще жили в наметах. Потяги прибували один за одним, навантажені матеріалами, технікою, кранами та інструментами, й перетворилися на будівельні майданчики на колесах.

Першим будинком, зведеним новоприбулими, став будинок на проспекті Буньодкор — його спорудила бригада «Укрбуду» з Луганська. Тоді ж український архітектор Йосип Каракіс спроєктував школу № 110 за своїм експериментальним проєктом, який до цього реалізували в Києві, Луганську та Донецьку. На стіні школьного басейну житомирський художник Володимир Куткін створив масштабну мозаїку «Великий кобзар».

За схожим принципом діяли через 20 років після аварії на Чорнобильській АЕС, коли для людей з Прип’яті почали будувати місто Славутич. Туди так само вирушали ешелони й судна з різних республік, навантажені збірними панелями, будівельними матеріалами та готовими конструкціями.

Головний архітектор Славутича також працював у Ташкенті після землетрусу. Там він спроєктував 15-поверховий комплекс Будинку споживчої кооперації. Він створив характерний для раннього модернізму ансамбль із національним колоритом: проста висотна будівля, широкий плаский стилобат із традиційним орнаментом і піднятий над ним купол глядацької зали, облицьований керамічною плиткою з народною кладкою.

Але передусім Ташкенту потрібно було розселити сотні тисяч людей. Тож за перші три роки після землетрусу союзні республіки звели там понад мільйон квадратних метрів житла. Урізноманітнити одноманітну забудову вирішили за допомогою монументального мистецтва. Завдяки роботі трьох братів-художників Жарських Ташкент перетворився на місто чи не найкрасивіших панельок у світі.

Столиця показового модернізму

Оголошена Брежнєвим реконструкція мала увійти в історію всього Радянського Союзу як безпрецедентний пропагандистський проєкт. Руйнування стало важливим поштовхом для розвитку міста — це був шанс повністю замінити стару відсталу міську структуру. Те саме відбувалося одразу після закінчення Другої світової війни, коли відбудова породила справжню хвилю перепланувань у містах Європи. Схожі настрої панували й у СРСР: стару забудову критикували через санітарні, соціальні, економічні та транспортні проблеми, а перебудову розглядали як шлях до створення нового, сучасного міста.

Генеральний план Ташкента, ухвалений незадовго до землетрусу, і без того передбачав зміну історичного центру: замість звивистих вулиць мали з’явитися широкі магістралі, а в ключових точках — архітектурні акценти в стилі радянського модернізму. Перші такі об’єкти вже зводили в місті — наприклад, мінімалістичний кінотеатр імені Алішера Навої, збудований 1964 року. Тож землетрус не так започаткував перебудову Ташкента, як зробив її значно швидшою та радикальнішою. Після катастрофи реалізувати задумане можна було вже не протягом десятиріч, а за лічені роки.

Громадські будівлі мали стати вітриною нової архітектури Ташкента, а її центром — площа Леніна (сьогодні — площа Незалежності). Тут звели адміністративні будівлі, облаштували широкі пандуси й майданчики та встановили величезні фонтани, які мали охолоджувати простір в умовах спекотного клімату.

Такий масштаб відповідав новій традиції радянського містобудування. Архітектори прагнули створювати великі ансамблі з просторими, добре організованими відкритими територіями — це кардинально відрізняло соціалістичну модель міста від щільно забудованої капіталістичної.

Експериментальні зразки

Традиційне узбецьке житло мали поступово замінити багатоквартирними будинками, вузькі вулиці — широкими бульварами. Але цей процес не став насадженням чужої архітектурної традиції. Фахівці, хоч і приїздили з інших республік, вивчали місцевий контекст. Саме тому у Ташкенті з’явилися зразки модернізму, які поєднували сучасну архітектуру з узбецькими традиціями.

Однією з перших знакових споруд нового Ташкента стало кафе «Блакитні куполи», збудоване 1970 року архітектором Вілом Муратовим. Його куполи нагадують культову архітектуру Самарканда, а кафе загалом — чайхану, тобто традиційний для Середньої Азії заклад для чаювання.

Тоді ж у Ташкенті відкрили Музей Леніна — нині це Державний музей історії Узбекистану і, мабуть, найбільш фотографована будівля міста. Архітектори Євген Розанов і Всеволод Шестопалов створили білий, майже невагомий об’єм, який ніби ширяє над землею. Фасади закрили кам’яними сонцезахисними решітками — панжарами, що нагадують давній спосіб захисту будівель від палючого азійського сонця.

Існує легенда, ніби перший секретар ЦК КП України Володимир Щербицький відвідав Ташкент і був настільки вражений Музеєм Леніна, що захотів створити щось подібне в Києві. Так на Хрещатику з’явився Український дім — колишній київський Музей Леніна.

Після завершення музею місцева влада доручила команді архітекторів новий масштабний проєкт — Палац дружби народів. У місті вже були майданчики для концертів і партійних з’їздів, але в сусідньому Казахстані, в Алма-Аті, саме тоді з’явився грандіозний Палац Леніна. Ташкенту потрібно було не відставати, а краще — зробити ще масштабніше.

Архітектори знову використали традиційні сонцезахисні панелі, але ще більші. Усередині масштаб відповідав: величезні люстри, керамічні панно, дорогі породи каменю і 26 кілограмів золота в оздобленні.

Будівлю цирку також зробили нетиповою, у дусі космізму, характерного для початку 1960-х. Будівля ніби зависає над землею і має обтічні форми, як у летючих тарілок. Але цей космічний корабель отримав цілком ташкентські риси. Якщо зазвичай цирки мали суцільне скління по периметру, тут архітектори вкрили вікна сонцезахисними перфораціями. На зменшення нагрівання будівлі працюють і численні складки купола.

Більш радикально модернізм проявився в будівлі Державного музею мистецтв. Це був перший у СРСР художній музей, спроєктований у стилі модернізму — до того експозиції зазвичай розміщували в історичних будівлях. Архітектор Савелій Розенблюм перетворив музей на блискучу шкатулку: засклений фасад закрив алюмінієвими панелями, які захищали експонати від сонця. Кути будівлі він вигнув, залишивши між ними вузькі щілини. Для інтер’єру Розенблюм обрав матове скло, що створює м’яке, розсіяне світло.

Того ж року відкрили виставковий зал Спілки художників Узбекистану, де, навпаки, відійшли від мінімалізму. Рафаель Хайрутдінов задумав будівлю як композицію з однакових об’ємів. Вони вкриті стилізованим орнаментом, натхненим формою рослини бавовника. В основі будівлі — відкрита аркада без скління, завдяки чому масивна споруда візуально наповнюється повітрям. Щоб пряме світло не спотворювало кольори творів мистецтва, воно потрапляє до залів через напівкруглі світлові люки.

Ще одним символом ташкентського сейсмічного модернізму став готель «Узбекистан». На початку хрущовської відлиги до Середньої Азії приїжджали іноземні делегації, щоб познайомитися із соціалістичним Сходом. Тож тут планували звести 20-поверховий готель, але після землетрусу від цієї ідеї відмовилися. Будівлю натомість зробили нижчою та значно стійкішою до сейсмічних коливань. Архітектор Ілля Мерпoрт спроєктував готель у формі розгорнутої книги, вкритої сонцезахисними конструкціями.

Ще одним помітним об’єктом стала Ташкентська телевежа. Заввишки 375 метрів, вона є найвищою телевежею Центральної Азії, хоча й на 10 метрів нижча за київську. Але якщо київська вежа — передусім технічна конструкція зі сталі, то ташкентська від самого початку задумувалася із великим вестибюлем, ліфтами, оглядовими майданчиками, рестораном і службовими приміщеннями.

В основі вежі — ліфтові шахти та три залізобетонні опори у стилі раннього модернізму, що мають не лише декоративне, а й цілком практичне призначення зміцнення конструкції. Оглядовий майданчик та ресторан нагорі прикриває сталева сонцезахисна решітка з традиційним орнаментом. Ще вище розміщено лабораторії для спостереження за погодою та кліматом. На найвищій, антенній, частині вежі встановлено датчики для передачі радіо- й телевізійних сигналів, а також метеорологічні прилади.

Основу вежі по периметру огортає найбільша інтер’єрна мозаїка міста. Художник Абдумалік Бухарбаєв виконав три композиції із символами Ташкента у техніці флорентійської мозаїки, а між ними зробив об'ємні абстрактні рельєфи, вкриті різнокольоровою смальтою.

Будівлю критого ринку «Чорсу» звели на місці, де торгівля існувала ще 2000 років тому. Споруда складається з великої центральної зали у формі купола та менших куполів над окремими торговими рядами. Усі вони вкриті блакитною мозаїкою з орнаментами, що відсилають до давньої узбецької архітектури, як і кафе «Блакитні куполи».

Головна зала має аркаду, що нагадує портали-пештаки, характерні для медресе — старовинних мусульманських навчальних закладів.

Експерименти торкнулися й житлової архітектури. Більшість нових будівель були типовими панельками, де помістилися сотні тисяч людей. Але така зручна модель житла конфліктувала із традиційним устроєм узбецької родини. На відміну від європейської сім’ї, яка зазвичай складається з подружжя та однієї-трьох дітей, узбецька родина — це також бабусі й дідусі, брати та сестри тощо. Протягом тисячоліть усі жили у дворах, об’єднаних в особливу структуру — махаллю, де спільним був не лише простір, а й побут.

Звичайна квартира руйнувала цей уклад, тож архітектори шукали компроміс. Так з’являлися панельні дво- та багатоповерхові будинки, складені з кількох блоків зі спільним двором, куди заселяли великі родини. Проте таких проєктів було небагато: невисока експериментальна забудова потребувала більше ресурсів.

Найцікавіше рішення запропонувала архітекторка Офелія Айдінова у будинку «Перлина» — вона буквально перенесла структуру махаллі у 16-поверхову будівлю. На момент завершення будівництва 1985 року архітектори вже вміли створювати такі висотні конструкції в сейсмічно активній зоні.

Кожні три поверхи «Перлини» об’єднано спільним внутрішнім двором. Уздовж стін — галереї, що ведуть до квартир. Це має такий вигляд, ніби традиційний житловий двір помістили всередину футуристичного хмарочоса. Внутрішні двори стали простором для спільних зустрічей та ігор дітей. На даху влаштували громадський басейн і затінювальні бетонні парасолі.

Одразу після завершення будівництва Союз архітекторів СРСР відзначив «Перлину» золотою медаллю як найкращу будівлю Радянського Союзу. Сьогодні це одна з найпопулярніших локацій Ташкента — її відвідують туристи, а також використовують для зйомок музичних кліпів і фільмів.

Карімовський ампір

Після розпаду Радянського Союзу перший секретар ЦК Компартії Узбекистану Іслам Карімов став першим президентом незалежного Узбекистану. Нова еліта отримала можливість змінювати вигляд ключових об’єктів Ташкента. Почалася хвиля реконструкцій — дорогих, але часто позбавлених смаку. Будівлі вдягали у золото і ліпнину.

У головній залі Музею Леніна замість мозаїки з робітниками з’явився великий портрет Карімова, який висів там сім років, поки його не замінили на пейзаж у золотій рамі.

Найбільший ресторанний комплекс Ташкента «Зарафшан» реконструювали в псевдоісторичній манері. У кафе «Блакитні куполи» знищили оригінальні інтер’єри, а відкриті майданчики забудували. Піраміду чайхани «Самарканд» забудували МАФами так, що ледве впізнається її форма.

Сильно змінився комплекс колишнього Будинку міністерств. Це були два вертикальні будинки-близнюки, які вважалися одними з найкращих зразків радянського модернізму в Ташкенті. Їхні засклені фасади доповнювали висувні бетонні сонцезахисні козирки, а фронтони прикрашала керамічна плитка синього й бірюзового кольорів із орнаментами. Широкі пандуси та каскадний фонтан об’єднували комплекс у цілісний парадний ансамбль.

У 2006 році комплекс реконструювали. Існує легенда, що дружині Карімова наснилося, ніби її чоловіка вбиває снайпер, який сидить на даху міністерства. Карімов нібито звернув увагу, що з верхніх поверхів справді добре видно його президентський кабінет, тож наказав негайно вкоротити будівлі. У результаті комплекс позбавили шести верхніх поверхів, а заразом демонтували пандуси. Фасади облицювали білою гранітною плиткою та чорним склом, додавши алюмінієві колони. Первісний ансамбль після цього повністю зник.

У готелі «Узбекистан» знесли відкритий басейн і змінили інтер’єри. Зокрема, з бару зник вітраж литовської художниці Ірене Ліпєне, яка створила більшість люстр для ташкентського метро. Державний музей мистецтв позбавили алюмінієвих панелей, замінивши їх звичайним склінням, через що будівля втратила одну з головних особливостей.

Серед знесених модерністських об’єктів — готель «Чорсу», Будинок кіно та Палац піонерів. Вцілілі будівлі врятував інтерес до радянської архітектури наприкінці 2010-х. У Ташкенті з’явилися історики, дослідники і блогери, які популяризували місцеву архітектуру та привертали увагу до знищення знакових будівель. Зносити її непомітно стало неможливо.

26 липня десять будівель і комплексів внесли до Списку всесвітньої спадщини. ЮНЕСКО називає цей ансамбль вдалим прикладом поєднання міжнародного модернізму із місцевими культурними традиціями, кліматом та сейсмічними умовами.

До Списку увійшли житловий будинок «Перлина», Державний музей історії, Центральний виставковий зал Академії мистецтв, станція метро «Космонавтлар», Сонячний геліокомплекс, Палац дружби народів, Державний музей мистецтв, Державний цирк, ринок «Чорсу» та кінотеатр імені Алішера Навої. Визнання ЮНЕСКО тепер посилить відповідальність держави за збереження цих об’єктів.

Українська модерністська спадщина

В Україні досі немає жодної повоєнної модерністської будівлі зі статусом пам’ятки національного значення, не кажучи вже про ЮНЕСКО. Десятиліттями архітектуру XX століття взагалі не сприймали як повноцінну спадщину: радянські будівлі залишалися частиною недавнього, незручного минулого, а не історією української культури. Тому система їх охорони почала формуватися значно пізніше, ніж для старіших пам’яток.

Та проблема не лише у відсутності статусів. Навіть пам’ятка місцевого значення може залишатися без ресурсів на збереження — як Житній ринок у Києві, де місто не має бюджету на реставрацію, а власних доходів ринку для цього недостатньо. Війна лише посилює обмеження, збільшуючи загрози для спадщини й скорочуючи ресурси на її збереження. Тому міжнародне визнання українського модернізму могло б стати не лише символічним, а й практичним інструментом його захисту.