Архітектурне диво, кратер, чорна діра: історія американських веж-близнюків

Ідея створити Всесвітній торговий центр у Нижньому Мангеттені в Нью-Йорку виникла наприкінці 1950-х у Девіда Рокфеллера. Фахівці архітектурного бюро Skidmore, Owings & Merrill, яке консультувало бізнесмена щодо розвитку території, запропонували перетворити занедбану частину району на великий торговельний комплекс із магазинами, виставковими залами та офісами. Ідея сподобалася Портовому управлінню Нью-Йорка і Нью-Джерсі, що згодом взяло проєкт під свій контроль.

Архітектором нового комплексу став Мінору Ямасакі — американець японського походження, який народився в Сіетлі. Його запримітив Гай Тоццолі, директор відділу світової торгівлі Портового управління. 1962 року на виставці Century 21 Exposition у Сіетлі він побачив науковий павільйон Ямасакі: металеві арки утворювали конструкцію, схожу на примарний готичний собор. Тоццолі був настільки вражений, що зрозумів: саме Ямасакі має спроєктувати новий торговий центр.

Ямасакі спроєктував дві майже однакові вежі, які відрізнялися за висотою лише на два метри: Північна сягала 417 метрів, Південна — 415. Вони мали стати найвищими будівлями Нью-Йорка.

Здалеку вежі-близнюки здаються максимально лаконічними. Але варто підійти ближче, побачиш ісламські мотиви. В основі веж фасади утворювали ритм стрілчастих арок і складного геометричного малюнка — алюзію на мечеті та ґрати у східному стилі. До цієї архітектурної мови Ямасакі вдався і в іншому своєму витворі — міжнародному аеропорті «Дахран» у Саудівській Аравії.

Фундамент для таких висотних будівель довелося закласти глибоко — аж до твердих порід манхеттенського сланцю. 2,3 мільйони кубічних метрів ґрунту і каміння, викопаних під час будівництва, потім використали для намивання нової житлової території, де сьогодні розташований Бетері-Парк-Сіті.

Вежі мали потужне центральне сталеве ядро з 47 колон, у якому розміщувалися ліфти й комунікації, та зовнішній каркас із 59 колон з кожного боку, а простір між ними перекривали легкі сталеві ферми підлог. Ця конструкція мала витримувати вагу веж у 500 тисяч тонн кожна та їхні коливання під дією вітру. Але розрахувати стійкість будівлі виявилося недостатнім: потрібно було зрозуміти, яке розгойдування людина взагалі здатна витримати. Для цього інженери звернулися до психолога Пола Хоффмана з Орегонського дослідницького інституту.

Хоффман запрошував людей нібито на звичайну перевірку зору до офісної будівлі. Насправді кабінет оптометриста був змонтований так, щоб розгойдуватися з боку в бік. Під час кожного «огляду» команда поступово збільшувала амплітуду руху й фіксувала момент, коли люди помічали, що будівля рухається.

Сам Ямасакі боявся висоти, тому хотів, щоб людина почувалася безпечно навіть на верхніх поверхах.Тому вікна зробили незвично вузькими — лише 46 сантиметрів завширшки. Через них не відкривався панорамний вид униз.

На будівництві траплялися й курйози. Інспектор будівництва Чарльз Майкіш згадував історію з рідким милом: обидві вежі спочатку планували обладнати єдиною системою трубопроводів, яка мала подавати мило на всі поверхи, щоб працівникам не доводилося вручну наповнювати окремі диспенсери. Але система не працювала як задумано, мильний розчин просочувався крізь з'єднання і почав з'являтися просто зі стін.

Перші орендарі заселилися до Північної вежі 16 грудня 1970 року. Південна прийняла перших орендарів у січні 1972-го. А 7 серпня 1974 року вежі-близнюки стали сценою одного з найвідоміших перформансів в історії архітектури: французький канатоходець Філіпп Петі пройшов по канату, натягнутому між вежами на висоті близько 411 метрів. Протягом 45 хвилин він ходив над Мангеттеном, вісім разів перетинаючи простір між двома 110-поверховими будівлями.

Але пам’ятають вежі не через це. 26 лютого 1993 року Всесвітній торговий центр уперше став мішенню масштабного теракту. Вантажівку з вибухівкою припаркували в підземному гаражі під Північною вежею. Терористи планували пошкодити конструкції так, щоб одна з веж обвалилася на іншу. Вибух не спричинив обвалу, але забрав життя шістьох людей, серед них вагітна жінка та її ненароджена дитина. Теракт став першим масштабним попередженням про вразливість Всесвітнього торгового центру.

У 1995 році на площі між вежами, просто над місцем вибуху, відкрили меморіал шістьом загиблим. Його спроєктувала художниця Ейлін Циммерман. Круглий гранітний фонтан діаметром близько дев’яти метрів мав у центрі червоний гранітний барабан з іменами жертв. Меморіал простояв лише шість років: 11 вересня 2001 року його знищили разом із комплексом.

11 вересня 2001 року о 8:46 захоплений бойовиками «Аль-Каїди» Boeing 767 врізався в Північну вежу Всесвітнього торгового центру, пробивши поверхи з 93-го до 99-го. Спочатку це могло виглядати як страшна, але випадкова авіакатастрофа. За 17 хвилин стало зрозуміло, що це скоординована атака: о 9:03 другий літак врізався в Південну вежу, зруйнувавши 77–85 поверхи.

О 9:59, через 56 хвилин після удару, обвалилася Південна вежа. Хмара пилу й уламків накрила прилеглі вулиці, і тисячі людей почали тікати з Нижнього Мангеттена. О 10:28 впала Північна вежа.

Конструкцію веж-близнюків вважали одним із найтехнологічніших інженерних рішень свого часу. Але ніхто не проєктував їх з урахуванням такого сценарію. У Північній вежі літак пошкодив значну частину зовнішніх колон і центрального ядра. У Південній удар припав ближче до кута будівлі, пошкодивши близько 30 зовнішніх колон і конструкції ядра. Сотні тисяч літрів авіапального спалахнули, а вибух і пожежа пошкодили нанесений на сталеві конструкції вогнезахист. Температура пожежі сягала близько 1000 °C — разом із паливом горіли меблі, пластик, папір та інші матеріали.

Сталь не потрібно було доводити до плавлення, щоб конструкція втратила тримальну здатність. Уже за температури близько 600 °C її міцність суттєво зменшується. Довгі сталеві ферми, які утримували перекриття, нагрілися, провисли й потягнули за собою зовнішні стіни. Коли пошкоджені поверхи вже не могли витримувати вагу верхніх, то почали руйнуватися один за одним.

Під час атак 11 вересня загинули 2 977 людей. «Аль-Каїда» заявляла, що однією з причин нападу була політика США на Близькому Сході, зокрема присутність американських військ у регіоні та підтримка Ізраїлю.

Ліквідація наслідків теракту на місці Всесвітнього торгового центру отримала назву Ground Zero. Це була одна з наймасштабніших, найнебезпечніших і найвиснажливіших рятувально-очисних операцій в історії.

Потрібно було шукати тих, хто вижив і загинув, а потім розбирати тисячі тонн уламків та металоконструкцій. Роботи ускладнювали пожежі, що вирували глибоко під завалами й живилися залишками авіапального, пластику та інших матеріалів. Останні осередки горіння вдалося загасити лише через 100 днів після теракту — 20 грудня 2001 року.

Офіційно очищення Ground Zero закінчили 30 травня 2002 року, майже за дев’ять місяців після катастрофи. Цього дня відбулася церемонія завершення робіт. Із майданчика вивезли останній символічний елемент — «Останню колону», сталеву опору Південної вежі, яка вціліла після обвалу. Перед вивезенням її вкрили підписами рятувальників, поліцейських, пожежників та словами у пам’ять про загиблих.

Там, де колись стояли найвідоміші будівлі міста, залишилися дві порожнечі — меморіал у пам’ять про жертв катастрофи. Серед простору з білими дубами розташовані два величезні квадратні басейни, які обрисами повторюють контур веж. Вони заглиблені приблизно на 9 метрів, а по всьому периметру в них безперервно стікають водоспади.

Басейни спроєктовані так, аби створювати оптичну ілюзію: з будь-якої точки здається, що вода зникає в бездонній порожнечі. Темне дно і нескінченний рух води стирають відчуття глибини і здається, що басейни заполонили великі чорні діри.

Імена всіх загиблих вигравіювали на бронзових панелях навколо басейнів. Їх розташували не за абеткою: родини могли попросити, щоби поруч з іменем їхньої близької людини розмістили імена колег чи друзів. Таких запитів надійшло понад 1200, а на розробку остаточної схеми розміщення імен пішов майже рік.

11 вересня 2001 року виявилося останнім днем в історії веж-близнюків. Вони протрималися 28 років і встигли стати одним із головних символів Нью-Йорка та кратером травматичної колективної пам’яті американців.