Дистильоване фіаско: чому реновація Бессарабського ринку провалилася

Бессарабський ринок презентували як перетворення найстарішого критого ринку Києва на сучасний гастрономічний простір із культурними подіями, фестивалями та ярмарками. У реконструкцію проєкту інвестували близько $3,5 млн.

Вже за кілька місяців після відкриття ринок покинула частина орендарів, а приблизно через пів року Бессарабку полишила третина продавців. Керівниця реновації Наталія Джулай також заявила про вихід із проєкту, зазначивши, що гастропростір не зміг залучити очікуваної кількості людей.

Що пішло не так? Редакція запитала в архітекторів Дмитра Васильєва, Павла Пекера і дослідника Києва Єгора Кравця.

— Думаю, причин невдачі проєкту кілька.

По-перше, це загалом скрутні для туризму та сфери розваг часи. Ймовірно, якби новий фудхол відкрився умовного 2019 року, попри всі недоліки, він усе одно наповнювався б. Якби він з’явився в ідентичному вигляді сім років тому, з тими самими резидентами, це могла б бути гучна подія. І тут ми підходимо до наступної проблеми — вторинності самого формату.

Запит Києва на такий простір задовольнив Фуд Маркет на Арсенальній. Але, крім стартового вау-ефекту, на його користь працювала ціла низка факторів. На Печерську, в кварталах між вулицями Мазепи та Князів Острозьких, завжди відчувався брак закладів, який нова локація нарешті компенсувала.

З Бессарабкою — майже все навпаки. Навколо ринку — одна з найбільших у столиці концентрацій ресторанів, барів і кафе. Новому фудхолу складно запропонувати місту щось, чого воно ще не має. Сама будівля ринку до останніх днів перебувала на острові, відірваному від основних пішохідних потоків. Та навіть якщо ви вже дісталися до ринку, до павільйону з фудхолом і торговими рядами потрібно ще спеціально обійти споруду збоку — вузькими й незручними тротуарами. Із паркуванням у центрі — окрема тема, із цим усе дуже складно.

Новому фудхолу складно запропонувати місту щось, чого воно ще не має.

Є й проблема самої будівлі. Щоб вона стала комфортною для тривалих бенкетів, споруда потребує серйозного технічного переобладнання. Наразі взимку тут гуляють люті протяги, а влітку стає задушливо.

Попередній фудкорт на Бессарабці, якщо мене не підводить пам’ять, працював приблизно з 2013 до 2020 року. Трохи недосконалий, а тому трушний, він доволі вдало гармоніював із атмосферою ринку того періоду. Тепер на «Ринку їжі» майже все закрилося. При цьому більшість закладів, які тут працювали від початку, були гідними. В іншому місці кожен із них міг би бути привабливим і популярним. Проте, зібрані під одним дахом на Бессарабці, вони не лише конкурували між собою, а й дублювали пропозицію сусідніх ресторанів і кондитерських.

Припускаю, що через брак відвідувачів кухні тут часто простоювали. Водночас ціни на цю зовсім не приголомшливу їжу були ледь не на рівні преміумкласу.

А яке задоволення їсти дорого, несмачно і ще й у задушливій або промороженій залі?

Окрема історія — алкоголь. До ремонту одним зі стабільно відвідуваних місць на Бессарабці була крафтова броварня «Ципа». Вона мала свою чималу аудиторію, зокрема й завдяки помірним цінам. Замість неї на «Ринку їжі» ми отримали непомірно дорогий і абсолютно нецікавий бар. За асортиментом він нагадує ті, що працюють біля басейнів у турецьких готелях.

Якщо говорити не про функціональність, а про більш абстрактні речі, то мені не вистачило двох моментів: відповідності духу історизму в дизайні та оригінальності у підборі резидентів.

Шукаючи винних, варто розділяти відповідальність. Була команда на чолі з Наталією Джулай, яка реалізовувала гастрономічний проєкт у заданій їй межі. І був замовник — київське комунальне підприємство «Бессарабський ринок».

Команда Наталії на етапі відкриття оновленої Бессарабки, здається, доклала чимало зусиль, аби привабити аудиторію: активно комунікувала в соцмережах, проводила численні й доволі цікаві публічні заходи — від лекцій урбаністів до атмосферних концертів. Словом, робила все, щоб задум набрав обертів і почав жити власним життям.

Однак усе це виявилося марним. І проблема, схоже, виникла ще до початку реалізації проєкту. Коли місто вирішило замовити цей проєкт, воно чомусь не запитало громаду, чого вона взагалі хоче від Бессарабського ринку. Коли йдеться про такі об’єкти — архітектурну пам’ятку, яка до того ж має в колективній свідомості киян особливий статус, — їхнім власникам варто бути особливо розважливими, перш ніж щось робити.

Такий підхід у сучасному світі просто не працює. На виході отримуємо велику невдоволену спільноту, підставлену творчу команду і підприємців, які прогоріли. Дистильоване фіаско. Щоб цього уникнути, треба комунікувати з містянами, проводити відкриті конкурентні конкурси. Тоді люди відчувають залученість і розуміють сенс змін, а не дізнаються про них уже після того, як усе вирішено.

На виході отримуємо велику невдоволену спільноту, підставлену творчу команду і підприємців, які прогоріли. Дистильоване фіаско.

Сьогодні, в час війни, ризиків і нестабільності, я б грав ва-банк. Поки ситуація не стабілізується і до Києва не зможуть масово їхати туристи, з Бессарабського ринку варто зробити територію експерименту. Пробувати в його стінах різні бюджетні й авторські формати, доки якийсь із них не спрацює. Умовно, почати з громадської ініціативи «Що робити з Бессарабкою?», яка об’єднала б зацікавлену спільноту. Паралельно в приміщенні можна проводити фермерські ярмарки та барахолки на кшталт «Подільського Шуку», а крамнички по периметру на тимчасовій основі віддати оригінальним, але дуже демократичним закладам.

Певен: нинішню катастрофічну ситуацію не виправить ніщо, крім «дешево і сердито» — у сенсі доступного для масової аудиторії й водночас яскравого за формою.

— Важливо зберегти сам механізм ринку: багато незалежних продавців, різні продукти, різний рівень цін, короткі й триваліші сценарії відвідування. Саме це приводить людей, які за інших обставин могли б узагалі не опинитися в одному просторі.

У Барселоні, наприклад, міські ринки десятиліттями розглядають як частину системи постачання міста, а не просто як комерційні об’єкти. Вони змінювалися, отримували нові сервіси й функції, але торгівля продуктами залишалася їхньою основою. Згодом ці ринки стали ще й інструментом розвитку районів.

Тому я б дуже обережно ставився до перетворення історичного ринку на місце громадського харчування. Ресторан можна відкрити практично будь-де.

А ринок має іншу цінність: люди повертаються до конкретних продавців.

Фудмаркет — це місце, де торгівля продуктами й можливість поїсти не розведені на два окремі світи. Так працюють, наприклад, деякі мадридські ринки. А у Mercado de Antón Martín в Мадриді прилавки співіснують із невеликими гастрономічними закладами. Тобто гастрономія не скасовує базову функцію ринку, а додає до неї інші сценарії.

Мені ця модель здається природною для Бессарабки, але продукт має бути головним. Тоді ринок працює для значно ширшої аудиторії. Хтось приходить закупитися на кілька днів, хтось — за конкретним продуктом, хтось має 20 хвилин на обід. Різноманітність продуктів, продавців і цін дає різноманітність людей. Для міського ринку це одна з головних умов активності.

При роботі з такими об’єктами я б дивився на три речі: що саме продається на ринку, як організовано простір усередині і як будівля працює з територією навколо. Бессарабський ринок має великий і високий зал. Це сильна архітектура, але в такому об’ємі потрібно окремо працювати з масштабом людини: щільністю прилавків, відстанями між ними, світлом, посадкою. Великий об’єм має залишатися відкритим, але на рівні першого поверху повинно відбуватися достатньо всього, щоб людині було цікаво рухатися ним і комфортно залишатися.

І третє — територія навколо. Ринок такого масштабу не закінчується фасадом. Те, як людина підходить до нього, що відбувається біля входів і вздовж фасадів, чи є там тінь, зелень, місця, де можна сісти, напряму впливає на роботу самого ринку.

— Є відчуття, що до оновлення Бессарабки у 2025 році архітекторів чи дизайнерів до роботи над простором не долучали. Замовник заплатив доволі великі гроші за те, щоб у результаті було красиво — як на фотореференсах. Але простір працює не завдяки тому, що ми бачимо на фотографії, а завдяки тому, чого на ній не видно.

Йдеться про функціональні зв’язки, логіку руху людей і товарів, точки перетину потоків, освітлення, зручність доступу до різних зон. Добре спроєктований простір не змушує людину весь час думати, куди їй іти: вона інтуїтивно розуміє, як ним користуватися.

Саме ці речі, а не декоративне оформлення, визначають, чи працюватиме ринок.

Як це мало би бути зроблено — дуже широке питання. І відповідь на нього передбачає системну роботу, де дизайн — далеко не перший етап. Спочатку варто провести дослідження, вивчити запит міста і очікування людей від реновації.

Далі — дослідити попит, змоделювати майбутню роботу ринку у фінансовій моделі та провести її стрес-тестування. На основі цього спланувати сценарії розвитку. Потім зонувати простір відповідно до потоків людей і товарів, врахувавши розташування входів, складів та інших необхідних об’єктів.

Окремо врахувати, що йдеться про історичну будівлю, яка має свої обмеження і вимоги. І лише після цього створювати єдину концепцію: визначити середній чек, час перебування людей, змоделювати їхню поведінку та зрозуміти, якою має бути атмосфера простору, щоб усе це працювало разом.

Щодо функціоналу в мене особливих питань немає. Торгівля плюс готова їжа, плюс напої, плюс жива сцена — ця формула цілком може працювати. Ми бачимо, як у світі працюють ринки з таким набором функцій. Питання лише в тому, як їх організувати. Передусім має бути зрозуміло, що тут головне: фудкорт із торгівлею продуктами чи ринок продуктів, де можна затриматися довше, пообідати, випити.

Людина має з першого погляду розуміти, навіщо вона сюди прийшла.

На попередній фудкорт люди ходили саме тому, що він пропонував те, що їм було потрібно. А єдиної концепції оновленої Бессарабки я не побачив. Тут і фасадна торгівля, про яку я вже казав, і чорна ікра, сало та соління, потім раптом посередині — величезний бар, за ним чомусь сцена, далі фудкорт і різноманітні ресторани. До речі, деякі з них дуже непогані. Але чому саме вони тут і як усі ці функції мають працювати разом — незрозуміло.

Це добре видно вже на вході з вулиці Басейної. Ми одразу впираємося у величезну барну стійку. Це перше враження від ринку — і водночас стійка порожня. Навколо неї концентричними півколами розходяться торгові ряди. Тобто людині пропонують сісти за бар спиною до основного транзиту — потоків від входу до прилавків і фудзони. Інтуїтивно це не дуже затишно.

У таких просторах центр, навпаки, має залишатися вільним — місцем, де перетинаються потоки людей, своєрідною навою, точкою зустрічі. А бар краще винести вбік: тоді там можна спокійно засісти і водночас спостерігати за життям навколо.

Проблема в тому, що киянам навіть не дали сказати «Не хочу».

Я дізнався про ремонтні роботи випадково — приїхав улітку купити черешню і виявив, що ринок зачинений. Що там відбувається і чого очікувати після ремонту, не було жодної інформації.

Щоб так поводитися з містянами, треба бути дуже впевненим у результаті. Ти маєш не просто здивувати, а й перевершити очікування та заспокоїти людей, що зміни справді на краще. Натомість отримали результат, який себе не виправдав.

Що думають самі торгівці?

Людмила (на прохання героїні, ім’я було змінено)

— Я працюю на Бессарабці вже 30 років. Коли вперше прийшла сюди в 1995-му, мені здавалося, наче я потрапила в Америку — був зовсім інший світ. Аж до 2013 року в нас дуже добре йшла торгівля, після революції та війни все затихло.

А тепер ще й реконструкція. Для нас, продавців, вона стала невдачею — ми маємо великі збитки. Ремонт можна було зробити, але не руйнувати при цьому структуру будівлі як ринку. Цей результат був очевидний, але нас ніхто не питав. Прийшли, сказали, зробили.

В’ячеслав

— Коли ринок закривали, нам обіцяли торгові місця на 400 людей — як це було 25 років тому. А тепер удень тут працює максимум 14 торговців. І покупцеві сюди ще треба якось дістатися. Паркуватися ніде — ні під землею, ні над землею. Є люди, яким ми просто виносимо товар надвір, віддаємо в машину.

Це не ринок, це просто посміховисько. Люди все життя сюди ходили, хтось торгував по 40 років. І що ми бачимо сьогодні? Ларьок. По-іншому не назвеш.