Історик, києвознавець, письменник та засновник проєкту Hidden Київ Кирило Степанець розповідає про Чоколівку – історичну місцевість у Солом’янському районі столиці.
Чому вона так зветься, де і у який спосіб розважалися кияни у минулому, чому сюди приїжджали знімати кіно та інші цікаві речі читайте далі.
Чоколівка – історична місцевість Києва, що нині є частиною Солом'янського району. Назва походить від прізвища Миколи Івановича Чоколова, купця, який мав російське коріння.
Чоколов, який заклав це селище, у ньому ніколи не жив, але тим не менш лобіював у міській Думі його заснування. Це було робітниче селище, створене в першу чергу для працівників заводу Гретера і Криванека – найбільшого машинобудівного заводу Києва (зараз на його місці знаходиться завод “Більшовик”).
Сам Чоколов разом з братом володів дріжджово-винокурним заводом на вулиці Глибочицькій, він був розташований орієнтовно там, де зараз знаходиться ЖК “Львівській Квартал”.
Завод Чоколових у 1870-х роках вважався найкращим не лише у Києві, а й далеко за його межами. Він поставляв дріжджі на провідні підприємства, які виробляли алкоголь.
Крім того, Чоколов був гласним (членом зібрання з вирішальним голосом) київської міської Думи та членом міської управи. Увійшов в історію як один з “батьків київської корупції”: розповідали, що він купував лояльність колег у міській Думі, а також підкуповував своїх виборців, періодично підпоюючи їх різноманітними горілчаними напоями.
У 1896 році близько сотні робітників та залізничників Києва звернулися до міської Думи з проханням виділити їм землі під забудови на льготних умовах. Чоколов, який мав інтерес у розвитку заводу Гретера, виступив спонсором будівництва селища.
Сім’я купця жила у верхньому місті, зокрема квартира числилась на його дружину у знаменитому будинку зі зміями на Великій Житомирській, 32. Після Жовтневого заколоту Чоколов втік за кордон, на початку 1930-х помер у Німеччині, там і похований.
Залізниця ділить навпіл Чоколівку і Караваєві Дачі. Тут вона вписана у долину річки Либідь, це її основний виток, і річка йде аж до Відрадного. Насип залізничних колій знаходиться на висоті, щоб вода не підмивала їхню конструкцію.
У цьому місці розміщена цікава конструкція доволі оригінальної форми – залізобетонний водопропускний тунель у формі великого яйця, так званий “кульверт” (від англійського “culvert” - водопропускна труба). Таких “кульвертів” у Києві два, другий знаходиться у Сирецькому парку.
Помітно, що тунель побудований з розрахунком на значно більшу кількість води, ніж туди потрапляє всередину. Можна сказати, що це конструкція навіки. Приблизно років п’ятнадцять тому одна пані влаштувала просто тут, у воді, фотосесію еротичного характеру. Її світлини, які вона виклала у одній із соціальних мереж, викликали жваву реакцію.
А ще певний час на цьому місці функціонувала легендарна київська “Балка” – у радянські часи підпільне місце збору столичних меломанів та колекціонерів вінілових платівок.
Через те, що цей захід був неофіційним й нелегальним, тодішнім шанувальникам музики доводилося постійно змінювати місця та уникати міліцейських облав, які могли відбутися зненацька. Крім того, цькування шанувальників закордонної музики підігрівалося радянською пресою. У соціальних мережах серед матералів на цю тему мені трапився скан статті під назвою “Вишибалка”.
За залізничним полотном починається величезний масив лісових насаджень, у якому збереглися старі дуби з давніх часів. Ця місцевість була засаджена деревами ще з 18 століття, раніше вона звалася Шулявський Гай. Шулявка зустрічається ще у давньоруських літописах під назвою “Шелвового Бороку” або “Шелвового сільця”, хоча це дуже спірне питання, бо назви складні для подальшої трансформації.
На цьому місці була збудована дача київського Митрополита Варлаама Ванатовича, земля якої належала Софійському монастирю. У 1847 році митрополичий будинок розібрали і замість нього збудували Володимирський кадетський корпус.
У 1870-ті роки київський хірург-офтальмолог Володимир Караваєв придбав частину цих земель у кадетського корпусу, так звану “гімназійну земельну ділянку” Гаю. Іншу частину віддали військовим, і вона отримала назву Кадетський Гай.
Тут було щонайменше два ставки, один з них належав рибному господарству, а другий – безпосередньо Кадетському корпусу. Молоді військові катали дівчат на човнах, взимку тут каталися на ковзанах.
У цей час тут входять у практику масштабні святкові гуляння студентів Києво-Могилянської академії, які згодом переросли у загальноміські. Це було одне з популярних місць, куди кияни їздили відпочивати за місто.
Досить часто ці гуляння супроводжувались елементами розпусти та пияцтва, панувала атмосфера небезпеки та криміналу. Зокрема, пізнавально це описує дослідник Анатолій Макаров у своїй книзі “Мала енциклопедія київської старовини”, де він посилається на першоджерела – пресу тих часів. Там описуються справжні оргії і те, що люди “напивалися до скотського стану”.
Ще одна цікава подія сталася у цих місцях: у 1808 році у присутності тодішнього київського військового губернатора Михайла Кутузова, того самого прославленого полководця, вперше у історії Києва вгору піднялася повітряна куля. Щоправда, вона пролетіла близько п’ятнадцяти секунд, після чого впала, але для Києва того часу це був справжній фурор.
Гай повністю вирубали після визвольних змагань 1917-21 років та постійних змін влади у місті. Настала енергетична криза, людям необхідні були дрова.
Після революції запроваджується ідея “Перемогти і підкорити природу” – засипаються озера, а річки заводяться у колектори. Більшу частину дерев тоді вирубали, а частину знищили вже у другій половині двадцятого століття, коли збудували величезний конгломерат гаражів на місці гаю.
Частина дерев залишилася у парку “Супутник” поруч, смужка дерев залишилася на вулиці авіаконструктора Антонова, де закінчується кордон Кадетського Гаю.
Вздовж вулиці Уманської тягнеться парк “Супутник”. Місцеві називають його “Роща”, він – фактично єдина вціліла частина Кадетського Гаю. Одна з головних цікавинок тут – між Уманською та залізничними шляхами знаходиться пам’ятка радянського модернізму, залізобетонна ротонда у вигляді, очевидно, супутника. Місцеві називають її “п’ятачок”, “ротонда”, або “Чоколівський стоунхедж”. На картах вона позначена як “Біла вежа”.
Раніше з цього місця відкривалися більш гарні краєвиди, зараз місцина сильно заросла деревами і краєвид вже не такий доступний для огляду. У 1969 році тут почалися роботи з прокладання алеї, які приурочили до сторіччя з Дня народження Леніна. Але ці плани втілити не вдалося: частину алеї вмостили плиткою та розмістили ротонду як частину оглядового майданчика.
Неподалік, на вулиці Джохара Дудаєва, досі діє однойменний кінотеатр “Супутник”. Його відкрили ще у 1961 році, у 90-ті він занепав, як і більшість столичних кінотеатрів. Потім його реконструювали та відкрили після ремонту.
Трохи далі також був літній кінотеатр “Берізка”. До речі, цих дерев у парку свого часу було багато. Нещодавно я придбав унікальну книжку – “Довідник київського таксиста”, звідки можна дізнатися, що наприкінці 1970-х у Києві було понад 20 літніх кінотеатрів. Зараз – жодного. Також у парку був картодром.
Перший київський житловий масив – Першотравневий, як його називають у більшості джерел (від назви робітничого селища Першого Травня, яке розташовувалося ближче до Севастопольської площі) почали будувати наприкінці 1950-х фактично на місці полів та городів.
Під час забудови широко застосовували кольорову глазуровану кераміку для декорування фасадів. Такі “кольорові” хрущовки можна побачити на вулицях Івана Світличного, Адама Міцкевича, на вулиці Іскрівській.
Будівельники свого часу скаржилися на посилену увагу до району. Чоколівка стала таким собі експериментальним масивом у СРСР, куди постійно приїжджали знімати кіно, бо тематика фільмів була пов’язана з будівництвом та новими масивами.
Тут було знято, як мінімум, три радянських фільми: “Прощавайте, голуби” (1960), “Вулиця молодості” (1958) та “А якщо це кохання?” (1961). У них досить гарно проглядаються панорами району, який ще будується, можна впізнати багато знайомих місць. До речі, у фільмі “Прощавайте, голуби” частина зйомок відбувається у дворі будинку на Уманській, 47, і навіть “засвітився” знаменитий відкритий дитячий басейн. Один з користувачів соціальних мереж згадував, що у віці 11 років він знімався у масовці, і за день зйомок заробив три карбованці.
Зараз на цьому місці тенісні корти, огороджені великим парканом, і територія належить тенісному клубу. Будинок на Уманській, 47 ще відомий тим, що у першому під’їзді довгий час жили батьки відомого футболіста Олега Блохіна, і він у дитинстві та юності тут мешкав. Місцеві мешканці розповідали, що внизу алеї парку “Супутник” у нього був гараж. А у будинку неподалік жив інший відомий гравець київського “Динамо” Володимир Мунтян.
У будинку номер 35 на Уманській на початку 1960-х років отримав квартиру український поет та літературний критик Іван Світличний – “батько” київських шістдесятників. Тривалий час це була несправедливо забута постать, зараз його ім’ям названа одна з вулиць та проводяться “Світличники” – акції на честь його пам’яті.
У квартирі 20 збирався тодішній квіт україномовного Києва, приїздив з Черкас Василь Симоненко, записували на магнітофон голоси поетів, завдяки цьому зараз можна почути голос Василя Стуса.
Чоколівка з’явилася на мапах на початку 20 століття як селище на околиці Києва. У 1925 році його включили у межі міста, і надали статус селища міського типу. Тоді ж товариством робітників-залізничників було засноване селище імені Першого Травня.
Малоповерхова садибна забудова була зосереджена у невеликому кварталі неподалік нинішнього Чоколівського бульвару та вулиці авіаконструктора Антонова. Це було близько 60 одноповерхових будинків котеджного типу. Після їхнього знесення у 1960-х руках і забудови залишився єдиний будинок, “останній з могикан”.
Найстаріша будівля Чоколовки знаходиться на вулиці Левка Мацієвича, названої на честь українського авіатора. Будинок фактично залишився без змін, єдине – у ньому трохи зменшені вікна. Будівлі сто років, у деяких країнах цього достатньо, щоб її не знесли, бо набуття сторічного віку автоматично надає статус пам’ятки. Зараз у ній розміщується заклад дошкільної освіти.
Селище імені Першого Травня було новим і передбачало найкращий благоустрій. Але, вивчаючи історичні матеріали про район, мені потрапила стенограма засідання Київської міськради датована 1936 роком, яку я пам’ятаю дослівно: “Чоколівка, Першотравневе, у селищах немає нормальної питної води, люди п’ють воду з калюж”.
Вулиця Мацієвича географічно знаходиться на горі у порівнянні з низинами, де починається район, і копати криниці для місцевого населення було досить глибоко. Вочевидь вони швидко всихали, а тому й виникали проблеми з питною водою.
Площа Космонавтів, або “Космодром” у народі. У 2017 році тут було встановлено металеву інсталяцію у формі ракети, яку демонтували у 2023 році. І це був, певно, найнетриваліший пам’ятник в історії Києва. Багато хто з місцевих досі з подивом запитує “що це було?”.
Місце, де зараз знаходиться площа, колись було краєм Кадетського Гаю, до речі однойменний струмок Кадетський Гай протікав саме тут. Пізніше, у 1950-х, його закрили у колектор, аборигени називали його “річка Чорнушка”, бо вона була дуже каламутна.
На Чоколівському бульварі, 13 свого часу був популярний у районі кінотеатр “Єреван”. Він розміщувався на першому поверсі висотки, однієї з перших у місцевості. Його пращур – перший культурний центр Чоколівки. Це одноповерховий дерев’яний барак, який будували полонені німці – клуб імені Кірова, у народі “Коробочка”, там демонстрували фільми. Потім барак розібрали, бо він не відповідав вимогам тодішніх кінотеатрів, відкрили “Єреван”, який проіснував до 2007 року.
Також неподалік, на Севастопольській площі, був ще один досить екзотичний кінотеатр “Орльонок”, який розміщувався у літаку АН-10. Ті, кому пощастило бувати у ньому, розповідали, що влітку приміщення літака дуже сильно нагрівалося, всередині не було вентиляції, і покази фільмів іноді перетворювались на справжню “газову камеру”.
Майже у всі часи, а у наші особливо, знакові місця асоціюються з відомими торговими точками. Таким колись на Площі Космонавтів був магазин “Учтехприлад”, де здійснювався спеціалізований продаж учбового обладнання – від географічних карт та мікроскопів до скелетів. На останні місцеві школярі особливо бігали дивитися.
Серед іншого тут продавали різні пальні матеріали, з яких школярі потім хімічили саморобні фейєрверки. Поруч з магазином у 1980-ті почалося зародження Радіоринку, першу електроніку продавали тут.
Фото: Кирилл Степанец, Центр урбаністичних студій, Дмитро Ларін.