Зачем художники нужны городу: фрагмент из книги Паскаля Гилена

Издательство IST Publishing выпустило книгу о городском пространстве и роли художника в нем. Ее написал социолог искусства Паскаль Гилен. В украинском переводе книга получила название «Перформування спільного міста. На перетині мистецтва, політики й громадського життя».

Гилен — культуролог и профессор социологии культуры в Исследовательском институте искусств в Антверпене, руководитель исследовательского центра «Искусство в обществе» Университета Грониненга в Нидерландах и автор более чем десятка книг о современном искусстве и культурной политике. На украинский его работы перевели впервые.

БЖ публикует фрагмент из книги о роли художников в жизни города.

Спільне місто та різні культури

Остання форма політичної організації базується на кількісному представництві та голосуванні. Це політична форма, утворена в національній державі, яка начебто побудована на відносній гомогенній ідентичності свого населення, що зветься «народом». Проте часто великі міста спростовують цей міф про «народ» через повсякденну реальність «різноманіття», велику гетерогенність культур.

Водночас міський простір із високою соціальною щільністю слугує так званим майданчиком для багатьох національних меншин, у яких взагалі немає політичного представництва. У певному розумінні таке місто є Іншим, чужинцем, а іноді й чорною плямою на тотожності національної держави. Мабуть, це одна з причин, чому кажуть, що «Нью-Йорк — це не Сполучені Штати», «Амстердам — ​​це не Нідерланди», «Берлін — це не те ж саме, що Німеччина», а «Брюссель не можна прирівнювати до Бельгії». Зазвичай так говорять, щоб показати, що люди, які живуть у такому місті, їхні взаємовідносини або ж культура загалом аж ніяк не представляють країну, до якої це місто належить.

Саме найбільш людні місця у світі щодня емпірично доводять нам те, що дуже різні люди можуть жити відносно мирно одне з одним, маючи різні (національні) ідентичності. Звичайно, іноді стаються конфлікти і навіть криваві сутички, але в цілому міські жителі щодня вчаться жити разом або поруч із кимось без суперечок, навіть коли вони й не намагаються зрозуміти одне одного. Ось чому, мабуть, можна сказати, що такий переповнений людьми простір є лабораторією спільного міста з певною реально існуючою, не мирною, а ворожою демократією. Або, знову ж таки, за словами Лорей, «презентистською демократією».

Чому художники такі важливі для міста та публічних просторів?

Сьогодні художники можуть втрутитися в місто, лише якщо сповільнять його рух, або ж повністю цей рух заморозять. Художники не виступають у громадському просторі, проте їм постійно доводиться відстоювати своє місце і тим самим щоразу робити простір громадським. Інакше кажучи, їм постійно треба встановлювати свого роду розмежувальні знаки, щоб позначити свою автономну зону на короткий чи тривалий період часу, а точніше, місця, які вони зробили автономними. Художникам, які не можуть жити (або більше не живуть) за рахунок субсидій або держави, а також не хочуть виходити на вільний ринок, залишаються соціальні мережі, де вони ще мають змогу реалізувати своє мистецтво. Як зазначалося раніше, в основі спільного лежить соціальне. Тому, щоб і далі працювати автономно, художникам доведеться використовувати суспільний устрій міста, а іноді навіть порушувати його. З іншого боку, вони також зможуть застосовувати в роботі тактику та самостійно створювати (тимчасовий) автономний соціальний простір.

Інакше кажучи, художники стають співтворцями як художніх, так і соціальних концепцій, і якраз цим вони, мабуть, відрізняються від більшості своїх попередників. Починаючи з ХІХ століття, художники мали можливість поводитися занадто індивідуалістично. У монументальному місті їхнє особисте життя ховалося за моральними принципами буржуазного суспільства. І хоча художники ситуативного міста все більше протидіяли буржуазним інститутам, проте саме ці інститути підтримували їхню занадто індивідуалістичну позицію у матеріально-технічному і фінансовому плані. У креативному місті індивідуалістичну модель незалежного художника підтримує вільний ринок, заручаючись або не заручаючись непрямим впливом різних органів влади. Це означає, що в усіх цих «містах» художники й далі можуть «засиджуватися» в підлітковому віці: їх приймають через їхні істинні, послідовні ідеї, як це було у монументальному місті, або через їхню самостійну підприємницьку діяльність у креативному місті, або ж через те, що вони можуть дати волю своїй підлітковій упертості в ситуативному місті.

Як «дорослішати» у спільному місті?

У новому урбаністичному контексті художники більше не можуть ховатися в добре захищених театрах або музеях монументального міста, як це робили їхні буржуазні попередники, вони більше не можуть формувати стійку ідентичність, штурмуючи пам’ятники, як це було у ситуативному місті, як і не можуть спокійно відпочити у модному районі креативного міста. Їхні перформанси матимуть сенс лише тоді, коли вони наскрізь проперфорують місто і дозволять місту проперфорувати себе. Це вимагає від художників чіткого аналізу суспільного устрою міста, сміливості для того, щоб за потреби зруйнувати його, а також щедрості, щоб визнавати і поважати найрізноманітніші соціальні відносини.Переклад з англійської: VERBація (Тетяна Родіонова, Юлія Дідоха, Вероніка Ядуха).