Маргінезвілль: камені і жуки у фотографіях Олі Коваль

— Я робила «Виверження» вісім місяців і один тиждень. Це була ручна кропітка робота: я зліпила з сухої глини жуків-солдатиків, потім розмальовувала кожного з них акрилом. Я рахувала їх як шурупи: зважувала всю цю «армію» на вагах, потім окремо важила 100 жуків, потім ділила загальну вагу на вагу сотні — вийшло 40 тисяч солдатиків. Ще тиждень зайняла інсталяція: я клеїла їх до меблів будівельним пластиліном. Фактично, жила з ними в одній кімнаті, де вони стали такою самою сутністю, як стілець чи ліжко.

Спочатку жуки з’являються з-під паркету. Потім поглинають меблі. Проходить час, вони стають сміливішими — і залізають на їжу та людське тіло. «Виверження» — про те, як військова термінологія ладно пасує до побуту, в якому теж відбуваються мікроскопічні інвазії та окупації людського простору комахами. Я думаю, війна сама по собі тотальна. Вона всюди — у сексі, в їжі, у квартирі. Я хотіла передати це відчуття тотальної присутності й одночасно втрати приватного простору, де оселилася війна.

Я не хотіла робити інсталяцію як автономний об’єкт. Я намагалася зробити псевдодокументальний проєкт, ввести в нього історію, надати їй об’єм і хронологію, поселити всередину героїню, яка описує інвазію в трьох листах. Спочатку вона пише про те, як жуки виповзли з-під стелі, потім про те, як під їхнім натиском опиняється вона сама, а далі про те, що підтримує в ній життя, — їжа.

Інвазія в людське тіло — це пенетрація. Я використовую доволі відверті кадри жіночих статевих органів, як на них наповзають жуки. Це про тотальне заповнення, жуків настільки багато, що вони самі стають побутовою реальністю. Немає виходу — з ними доводиться співіснувати.

Поки що у мене немає проєктів, які концентруються на дослідженні явищ. Усі мої роботи радше є безпосередньою реакцією. «Камінь» — один із них. Я жила з ним в одній кімнаті, як і з жуками. Я робила камінь із пап’є-маше десь місяць, а потім ділила з ним кімнату. Мені було важливо, аби він був справжнім, матеріальним. Щоб він нависав над простором.

Я би могла домалювати брилу поверх фото, як Рене Магрітт, але це не було б справжнім свідченням його присутності в кімнаті. Мені подобається працювати з «прямою» фотографією: ніяких маніпуляцій, фотошопу чи ШІ. Я не люблю маніпулювати зображенням. Якщо я маю щось змінити в кадрі, то зміню щось у реальності, до того, як зробити зображення.

Як і «Виверження», «Камінь» — про сутності, які стають новою нормою життя. Я люблю спотворення реальності, які поступово сприймаються як норма, як у магічному реалізмі, де усе надприродне сприймається як звичне. Через камінь і жуків-солдатиків перед нами постає вибір — змиритися з їхнім сусідством чи виїхати. Вони не підуть.

«Виверження» і «Камінь» — реакції на війну. У них я відійшла від головної теми моїх робіт — маргінеза. Мені подобається, що робить модельєр, треш-дизайнер Міша Коптєв, я зняла про нього фільм «З любов’ю, Коптєв». Він не має наставників, менторів, авторитетів, клієнтів. Це крайній ступінь свободи, коли ти можеш робити щось, не озираючись на усе перелічене. Він не просто юродивий чи блазень — це драматична фігура, яка робить щось, що не не масову аудиторію. Мистецтво заради мистецтва з нотками декадансного карнавалу.

Я завжди знімала тіло — неконвенційне, те, що не укладається в нормативні рамки. Анорексія, трансгендерність, шрами, генетичні особливості. Мені завжди було цікаво працювати з концепцією краси: тим, що прийнято вважати красивим і тим, що випадає за ці рамки.

Зараз я працюю над новим проєктом, який хочу назвати «Спляча красуня». Це серія портретів жінок, які зробили пластичні операції й ін’єкції. Тут я теж намагаюся відшукати маргіналістичне, знайти зв’язок між мейнстримом із його конвенційною красою та чимось, що вже занадто для мейнстрима. Я хочу дослідити відчуття недосконалості, адикцію до кастомізації зовнішності, настільки сильну, що жінки інколи переходять певну межу. Борис Михайлов називав подібні пошуки у фотографії маркерами часу — мабуть, я теж хочу закарбувати цю фіксацію на тілі в наші часи.

Зображення: Оля Коваль