Виставка «Василь Стус. Поки ми тут, усе буде гаразд» — ковчег врятованих речей

«Поки ми тут, усе буде гаразд», — цитата з листа Стуса приятелеві, який сумнівався у шансах української культури вистояти перед натиском радянщини.

Власне, вибір цитати натякає на намір організаторів — обминути велику міфологізовану брилу, відмовитися від хрестоматійного огляду на Стуса-мученика. Замість цього — зосередження на його спадщині як частині ширшого краєвиду: соціокультурного, політичного, навіть побутового.

У масовій свідомості з усього покоління дисидентства 1960-80-х Стус — найбільш героїзована постать. Його принциповість, незламність, безстрашне протистояння окупаційній диктатурі і мученицька смерть стали окремим наративом, що затіняє й особливості його поетичного спадку, і його життєпис. Здається, саме проявлення Стуса-людини крізь усталений конструкт легенди ставили на меті кураторка Ольга Мельник і менеджерка Юлія Найдух.

Мабуть, найбільше ця виставка нагадує Ковчег — рятувальну операцію з консервації пам’яті, архів, що має вмістити все, що вдалося зберегти. Тексти — від кураторських до Стусових. Десятки екранів із уривками архівних фільмів. Роздуми про поета сучасників глядача (від кобзаря Тараса Компаніченка до режисера Володимира Кучинського) та сучасників Стуса (від дисидентки Леоніди Світличної до політика Левка Лукʼяненка). Вивішені на стінах біографічні есеї, названі словами зі Стусових листів і щоденників: «Життєсмерть», «Квітування», «Кшталтування», «Самособоюнаповнення». Побутові замальовки: «Сюжет 1. Батько», «Сюжет 2. Обрій», «Сюжет 3. Поштовх», «Сюжет 4. Іван».

Утім, виставки, організовані довкола біографічного матеріалу, завжди незахищені від надто простих рішень — власне, обмежитися життєписом. З одного боку, життя Стуса, його вірші й ідеї, його оточення, його сімейні обставини, його протистояння Левіафанові радянщини висвітлені дуже детально. Розповідь про поета перетворюється на поліфонічну розмову, експонування його рукописів, самвидаву, рідкісних видань «тамвидаву». Проєкт Арсеналу — обширний текстуальний потік, продуманий і прописаний на кількох рівнях. Проте виставковий простір — не бібліотека; виставку дивляться, а не читають. І хоч у «Поки ми тут» є на що подивитися, переважно роль відвідувача звужується до читача.

В «Аустерліці» В. Г. Зебальда — одному з найважливіших романів про історичну пам’ять — є великий, на сторінку, список перелічних речей, які належали жертвам табору Терезіенштадт. «Поки ми тут» керується тією самою логікою — показати супутників Стусової біографії, які докульгали до наших днів. Древній магнітофон Івана Світличного, на який записано авторське читання віршів, портрет Стуса олівцем Олександра Хорунжого, його ж чавунний бюст авторства Бориса Довганя, лялька-контейнер для передачі матеріалів за кордон, помережані крихітними літерами клаптики паперу і тканини, на яких він писав у таборі, друкарські машинки з аркушами під копірку і, звісно, ключі від табору й від карцеру, в якому він помер. Виглядають, до речі, як новенькі. Блискучий метал, вага смерті.

Але все це губиться у величезних анфіладах, розкидане по поличках і стендах шести залів, не звʼязаних між собою ані концепцією, ані інтер’єром. Через це експозиція місцями радше нагадує величезний інформаційний стенд, аніж концептуальне висловлювання. Вимір «Поки ми тут» переважно біографічний — йому бракує інтерактивності, глибшого, навіть філологічного занурення в суть Стусової поезії, в красу його новаційних метафор; тобто всього того, що допомогло би зрозуміти його саме як літератора.

Зрештою, упорядники виставки мають генерувати свої інтерпретації — не літерами, а виставковими алегоріями, компонуванням об’єктів. Вони тут є, хоч і не можна сказати, що з надлишком. Відеоарт Ігоря Тимощука — силует поета, обрамлений потоком слів-новотворів із його віршів (дляння, крихкотіти, кругопад, білота — правдива музика). Конторські столи зі старомодними лампами й друкарськими машинками, у шухлядах яких можна знайти планшети і подивитися на відео, як Стуса читають Сергій Жадан, Володимир Єрмоленко чи Мирослава Барчук. Телетайпна стрічка з повідомленням про смерть поета, вписана в сяючий профіль птаха на стіні, — робота Валерії Гуєвської.

Мабуть, головна проблема виставки, як і цього тексту, в тому, що можна згадувати виставлені експонати, есеї та винесені звідти факти, але про них важко роздумувати без вибудованої кураторами траєкторії. Утім, вона виконує свою архівну по суті задачу: розповісти про поета, можливо, зацікавити тих, хто знав про нього лише зі шкільного примусу, нагадати, за що стояв він і за що стоїмо ми. Нагадати, що Стус усе ще тут — а значить, усе буде гаразд.