Історик, києвознавець, письменник та засновник проєкту Hidden Kyiv Кирило Степанець розповідає про Воскресенку – лівобережний житловий масив, який був колись селищем та козацькою вотчиною.
Читайте також: Екскурсія “Невідомий ДВРЗ” від Кирила Степанця
Де у Києві планувалася перша об’їзна дорога, звідки на Лівому березі взялися Куба, Камбоджа та В’єтнам, а також, як на Райдужному масиві з’явився свій Версаль, читайте далі.
Перша згадка про воскресенський терен датується 1111 роком. Тоді у літописах також згадується річка Радун, яка потім перетворилася на озеро Радунка, або Райдужне, як воно зветься нині. Тепер це одне з наймальовничіших озер на Лівобережжі.
У літописах згадується саме Воскресенська Слобода. Починаючи приблизно з 16 століття вона відома як “Євстафієва земля”, оскільки у часи Великого Князівства литовського ця земля належала українському шляхтичу князю Євстафію Дашкевичу, який був одним з ватажків українського козацтва і чиїм іменем нещодавно була названа одна з вулиць у цьому районі. Деякі історики вважають, що Дашкевич ледь не першим почав застосовувати вогнепальну зброю в українському війську.
Південний кордон земель Дашкевича включав в себе селище Басмань і закінчувався селом Вигурівщина, яке наразі перетворилося на житловий масив Троєщина. Тобто район про який йде мова – це фактично територія від Броварського шляху до Троєщини.
Сімсот років тому ці “землі Євстафієвські” були майбутньою Воскресенкою. Їх отаман заповів своїм родичам, спочатку вони перейшли у власність його зятя, а після його смерті, згідно заповіту – храму Воскресіння Христового, який існував на Подолі. І тут у істориків виникають деякі суперечності, тому що на той момент існував лише один храм з такою назвою, який знаходився на території Києво-Печерської Лаври. Тому існує версія, ніби служителі храму на Подолі підробили документи і стали власниками цієї землі.
До речі, це єдиний масив, який у радянські часи у розпал боротьби з релігією не перейменували та залишили церковну назву.
На території від сучасного Броварського проспекту і до нинішнього парку “Перемога” свого часу за наказом російського імператора Олександра Другого було споруджено величезний військовий полігон. Його масштаб вражав: ближче до сучасної Дарницької площі були розквартировані солдати в літніх таборах, з цього місця на північ простягалися землі полігону, житлові масиви, включаючи готель «Братислава» фактично збудовані на його землях. Але Воскресенки він не стосувався, бо на той момент вона була вже заселена.
Як відомо, у 1918 році Київ захопили більшовики під орудою Михайла Муравйова, саме тут вони встановили гармати і з цього місця кілька днів поспіль розстрілювали місто. Причому навмисне стріляли по житлових будинках, храмах, дзвіницях, цілили у дзвіниці. У результаті цих обстрілів за деякими даними за декілька днів була знищена третина всього населення Києва. На тому місці де був універмаг «Дитячий світ» знаходилася артилерійська спостережна вишка за військовими випробуваннями.
Полігон проіснував до Другої світової війни, потім з цього місця відправляли салюти під час різних свят, як от 9 травня, а потім взагалі закрили. Єдина згадка, яка від нього залишилася – це лісосмуга, що тягнеться вздовж Броварського проспекту з соснами, яким по 200-300 років. Така собі зелена смуга, яка виконувала функцію природного кордону. Створювалася вона штучно заради безпеки людей, які пересувалися Басманним шляхом, який свого часу мав стратегічне значення.
До речі, на вулиці Малишка, де раніше було кафе “Сладкоежка”, ви можете зустріти сосну-”патріарха”, яка офіційно вважається найстарішою сосною у Києві. Їй понад 250 років, вона має охоронну табличку і є ботанічною пам’яткою природи. Це «Сосна Нестерова». Названа ім’ям льотчика-випробувача Петра Нестерова, який у 1913 році, напередодні Першої світової війни проводив тут перші у світі авіаційні польоти по корегуванню артилерійського вогню.
Якщо накласти стару карту полігону на сучасну мапу Києва, то можна побачити, що на ній позначені закриті вали, які утворюють своєрідний квадрат і які добре спостерігаються сьогодні. Скоріше за все, у цьому місці зберігалися артилерійські набої, а ці земляні бруствери забезпечували їхнє зберігання. Зараз археологи намагаються подати цей об’єкт як пам’ятку археології на Лівому Березі.
А ще у 1967 році у парку було урочисто відкрито курган “Безсмертя”. У його створенні, серед іншого, брали участь і мешканці Воскресенки. Ідея була в тому, що землю для кургану привезли з братських могил європейських країн, що брали участь у Другій світовій війні. Один з мешканців району розповідав історію, як, будучи у той час піонером, переносив землю для кургану просто у своїй шапці.
На вулиці Воскресенській, яка колись була Воскресенським шосе (до речі тут є будинок, де збереглася ще старовинна заіржавіла табличка зі старою назвою) у 1915 році планувалося збудувати першу об’їзну дорогу у Києві. Коли полігон закрився, то виникла потреба зробити кільце з виїздом, аж за Биківнею на теперішній Броварський проспект, але зрештою встигли збудувати тільки невеликий шматочок.
На старій мапі місцевості взагалі немає ніяких будівель, лише ця вулиця, її шматок тягнеться до вулиці Алішера Навої, потім обривається. Один з відомих об’єктів місцевості – Ремзавод, Дарницький експериментальний ремонтний завод, який до 2009 року мав назву “Агромаш”.
Поруч – теж своєрідний портал у минуле: тут досі можна зустріти приватні будинки старого типу, і навіть барачні будівлі, збудовані колись для працівників заводу.
У 1990-ті роки робітники підприємства, функцією якого був ремонт різноманітної спецтехніки, вже самостійно намагалися “виплачувати” собі зарплату: часи були непрості, завод простоював, тому його співробітники знаходили способи самостійно вирішувати цю проблему: очевидці розповідали, як спостерігали випадки, як хтось перекидав ресору через паркан, хтось – ще якесь добро виносив.
А ще на вході до заводу стояв цікавий пам’ятник: кремезний металевий чолов’яга тримав у руках мініатюрний “Уазік”. Місцеві мешканці чомусь називали його “Адамом”, певно, за аналогією з першою людиною у світі. Пам’ятника вже немає, як і величезного бомбосховища на території заводу, яке нині було би дуже в нагоді. Кажуть, його свого часу просто залили бетоном.
Розбудова Воскресенки почалася з 1960-х років, перші будинки на розі вулиці Петра Запорожця та бульвару Перова (нині це Воскресенський проспект) були здані у 1962 році. Всередині єдиного та монолітного на перший погляд житлового масиву існувала така собі сегрегація – місцева молодь постійно вигадувала неофіційні назви для нових мікрорайонів.
Так у шістдесяті роки тут з’явилися райони “В’єтнам” та “Камбоджа”, які ворогували між собою. У реальності між цими країнами у той час теж був військовий конфлікт, ці назви постійно були на слуху, про них говорили по радіо та писали у радянській пресі. Обидва райони знаходилися далеко від центру, так само як і названі східні країни були неблизько від СРСР. Це може бути одним з варіантів походження їхніх назв.
“Демаркаційна лінія” між районами проходила за проспектом Алішера Навої (до речі, один з “аборигенів” якось розповідав, що у народі цю вулицю називали “Алішер Новокаїн”). А від кінотеатру “Аврора”, де тепер розташований ТРЦ “Квадрат”, починався ще один район – “Куба”.
Одна з версій такої назви полягає у тому, що вулиця Кибальчича до забудови мікрорайону за формою нагадувала набережну Гавани, особливо коли навесні цю вулицю іноді заливало водою. Було й таке, що вода підступала під житлові будинки.
В одному з будинків на вулиці Петра Запорожця знаходився знаменитий будинок побуту “Золоті Руки”, свого часу він обслуговував мешканців Воскресенки.
На перший погляд це звичайна, нічим непримітна й типова споруда побутового обслуговування, сьогодні тут розташовані продуктовий магазин, перукарня, та багато чого ще. Але насамперед будівля цінна тим, що всередині між поверхами дивним чином збереглася майоліка (різновид монументально-декоративного мистецтва), зроблена видатною українською художницею, героїнею України Тетяною Яблонською.
А ще ця вулиця прославилася тим, що на ній мешкала інша, можливо менш відома художниця – Олена Духневич. Вона оформлювала вітальні новорічні листівки, які колись були дуже популярні, як і традиція привітань поштою, на художньому комбінаті.
У сучасній київській історії Духневич відома тим, що була близькою подругою популярного у 1980-х музиканта та співака Віктора Цоя. У 1986 році студент кінофакультету київського інституту імені Карпенка-Карого Сергій Лисенко запросив групу “Кіно” у повному складі зніматися у своїй дипломній роботі “Кінець Канікул”. Більша частина стрічки була була знята на озері Тельбін, і, як відомо, там досі є знамените “дерево Цоя”, якому у 2020 році депутати Київради надали статус ботанічної пам’ятки.
Розповідали, що через Олену Духневич та їхні близькі стосунки Цой затримувався у Києві довше необхідного, а одна з таких спільних прогулянок того року коштувала їй життя. Як відомо, це був “чорнобильський” рік, місто залишали люди, намагалися вивезти дітей. Розповідали, що якось художниця потрапила під радіоактивний дощ і через декілька років померла від онкологічного захворювання. Її поховали на Лісовому кладовищі.
В одному з дворів будинку на Воскресенському проспекті є величезний пагорб. На перший погляд – це ніби частина рельєфу, або ж залишки якогось колишнього будівництва, яке не прибрали.
Місцеві старожили стверджують, що колись тут було так зване Слобідське кладовище, від назви поселення – Воскресенська Слобода. І нібито діти, коли бавилися на майданчику, знаходили тут кістки, щелепи та різні предмети. Кладовище було знищене у 1960-х, а піонерів з місцевих шкіл відправили збирати металобрухт з металевих огороджень та хрестів.
Забобонні люди потім стали називати цей квартал “На гробах”, як стверджували, у цьому місці відбувалася найбільша кількість ДТП. Цікаво, що у цьому дворі народився сумновідомий персонаж, який залишив кривавий слід у дев’яності – кримінальний авторитет Валерій Прищик на прізвисько “Прищ”, який свого часу контролював Троєщинський ринок.
Своєрідна “родзинка”, чи десерт масиву – цей вже прославлений під’їзд в одному з будинків на вулиці Райдужній. Його декілька років тому облаштував пенсіонер, який тут мешкає. Фактично з сірого та невиразного під’їзду він зробив щось на зразок палацу: прикрасив стіни ліпниною з “позолотою”, розмістив портрети в рамках, навіть сміттєпровод тут перероблений під античну колону з атлантами.
Стверджує, що оформлював під’їзд близько п’ятнадцяти років, ну і, зрозуміло, що тепер будинок часто відвідують туристи, навіть іноземці, буває, сюди заїжджають.
Фото: eco-turizm.net, Hidden Kyiv, Oleksii Saiapin, TOMEKTHEBEST, Кирило Степанець.