ДВРЗ – не кінець географії: Маршрут для незвичної прогулянки Києвом

Історик, києвознавець, письменник та засновник проєкту Hidden Київ Кирило Степанець розповідає про один з найнезвичніших районів столиці, який досі вважають кримінальним та депресивним.

Що об’єднує героя серіалу “Дільничний з ДВРЗ”, маньяка Чикатило, співака Потапа та маршала Будьонного, читайте далі.

Про район

Для багатьох киян район ДВРЗ, названий на честь Дарницького вагоноремонтного заводу – це вже “кінець географії”, у народі навіть ходить відома приказка “Кому в світі не везе – той живе на ДВРЗ”.

Нещодавно я почув ще одну її промовисту інтерпретацію: “Це зупинка ДВРЗ, транспорт далі не везе”.

Чомусь багато людей вважає, що ця місцевість знаходиться дуже далеко і навіть не у Києві? Можливо, тому що в усіх документах 1930-х років він вказаний як селище (місцеві мешканці ображаються, коли його так називають).

Фактично – це автономний райончик, що будувався виключно для працівників вагоноремонтного заводу.

Так само неподалік розбудовувався район Соцмісто, у такий спосіб реалізовувалась давня радянська концепція “соцміст” – населених пунктів, у яких проживають мешканці промислових районів, витрачаючи мінімум часу, щоб дістатися своїх робочих місць. А поруч розташована уся необхідна для життя інфраструктура: дитсадки, школи, лікарні, магазини.

За всіх своїх переваг ДВРЗ має недоліки – віддаленість і певна відчуженість. Єдиний шлях, яким сюди можна дістатися – вулиця Алма-Атинська. З іншої сторони, це забезпечило йому певну особливість: оскільки район не транзитний, то і транспорту тут проїжджає менше, у цьому напрямку один маршрут – переважно на ДВРЗ.

Будинок культури заводу “Хімволокно”

вулиця Магнітогорська, 1

У перші сталінські п’ятирічки на Лівому Березі столиці почалася розбудова кількох потужних підприємств, у першу чергу – хімічної промисловості: Дарницького шовкового комбінату, заводу “Радикал” (також відомого як “Завод № 1000”), який з часом став одним з найшкідливіших підприємств Східної Європи, та заводу “Хімволокно”.

Усі вони зараз не працюють і у комплексі нагадують якусь зону відчуження. Але деякі об’єкти, побудовані у той час, як, приміром, Будинок культури, дуже цікаві з історичної та архітектурної точки зору. І було б непогано, якби їх зберегли.

Це фактично перший Будинок культури на Лівому Березі

Колись тут функціонували різні гуртки та творчі колективи, а відкрився він у 1939 році товариським судом над працівником одного з підприємств, який запізнився на роботу. У сталінські часи за це могли і посадити. Я чув багато розповідей про те, як люди намагалися вчасно потрапити на роботу, докладаючи неймовірних зусиль. Особливо непросто було тим, хто мешкав на іншому березі.

Мешканці Рибальського острова, які працювали на Подолі, за відсутності тоді мосту, взимку просто йшли по кризі, ризикуючи життям, та іноді провалювалися під воду.

Сама будівля має архітектурну цінність і є цікавим взірцем українського бароко. Зараз на цій території багато покинутих корпусів, іноді тут проводять спонтанні фотосесії.

У мене є унікальне і ексклюзивне фото з газети “Вечірній Київ” кінця 1930-х років з матеріалом про розбудову Шовкобуду (так цей район називали у той час). Стаття проілюстрована не менш унікальним фото, з якого після доносу якогось чекіста почалася гучна карна справа. У доносі стверджувалося, що на одному з дерев, які посаджені біля цього БК і зображені на газетному фото, видніється… обличчя головного ворога товариша Сталіна Льва Троцького і проглядається його борода.

На повному серйозі стверджувалося, що фотограф навмисне зробив знімок частини дерева, аби таким чином зробити послання до опонентів Сталіна. Зараз з цього можна посміятися, але фотографа посадили, абсурдні були часи.

Кладовище старих автівок на березі річки Дарниця

Дарниця – одна з головних річок Лівого Берега. Свого часу вона була дуже повноводна, на ній стояли млини. У радянські часи вона стала таким собі заручником великого міста. Влучну характеристику свого часу дав їй один з екологів: “Річка Дарниця як дзеркало нашої цивілізації”.

Вона справді відобразила всю суть шаленого двадцятого століття, індустріалізації та зневажливого ставлення до природи. Сюди регулярно потрапляли усі відходи величезного промислового комплексу що розташований навколо, від цього вода у Дарниці ставала найрізноманітніших кольорів.

Неподалік від ТЕЦ-4, що розташована поруч, на невеликому пустирі років десять тому з’явилося кладовище із закинутих радянських (таких як ГАЗ-21 чи УАЗ-469) та іноземних автівок, які тут були просто хаотично розкидані.

Найцікавіший експонат на ньому, який привертає загальну увагу – перша модель “Волги”, ГАЗ-21. Свого часу – мрія усіх радянських автолюбителів.

Мій дідусь на таку заробив, працюючи геологом у Африці, а коли приїхав на ній до рідного села, то там всі попадали. На її капоті за класикою була ще фігурка оленя, але вона давно зникла. Кажуть, ніби її вартість близько 200 доларів, тому це зовсім не дивно.

Насправді місцеві майстри займаються тут ремонтом машин, а деякі знайомі дівчата іноді влаштовують тут фотосесії еротичного характеру.

Озеро “Калдьобка”

На ДВРЗ є декілька водойм, рахуючи разом із закинутим глибоко в Биківнянському лісі болотом на базі старого закинутого торфовища. Там у 1950-ті роки підприємство створило власне озеро, яке вважалося гордістю заводу.

Інша водойма розташована на вантажній станції Ліски – це маленький хутір, що відокремлював ДВРЗ від Старої Дарниці, там на території станції є своє озеро для залізничників, яке у народі називають “Контейнерка”. Там регулярно організовуються виїзди на відпочинок з шашликами, але суто для відомчих працівників, доступне воно не для всіх.

Це озеро – для відпочивальників району. Точного походження його назви я не знаю, вона має різні інтерпретації (“калдьопка”, “колдьобка”). Але можу припустити, що вона походить від російського слова “колдобина”, що означає яму або трясовину.

Це відносно нова водойма, вона з’явилася наприкінці 90-х на місці старого маленького болота

Фактично це дренажний ставок, який приймає у себе надлишки дощової води та грунтові води з річки Дарниця, час від часу тут вмикають насоси.

Навесні цього року, коли на Лівому Березі було значне підвищення води, вони працювали цілодобово. А ще це дуже популярний об’єкт локальних розваг весняно-літнього сезону: вогнища, шашлики, та іноді запливи, хоча це вкрай ризиковано.

Шестикутна водонапірна вежа

Ця конструкція – найстаріший об’єкт на ДВРЗ, вона ймовірно була збудована наприкінці 1920-х років. На той час на цій місцевості навкруги був самий ліс і піщаний бархан, старожили називали її “Шишкіна гірка”. І першим тут з’явилася саме ця вежа, яка нині сильно контрастує з навколишньою забудовою району, яка представлена переважно “панельками” або цегельними будинками 1980-90-х.

До речі, вона досі працює і живить водою приватний сектор. Сам приватний сектор з’явився вже після Другої Світової війни, коли район почав розбудовуватись. У країні на той час відчувалася серйозна криза з житлом і людям почали виділяти індивідуальні площі, хоча це насправді суперечило усій комуністичній ідеології.

Загалом забудова району місцями змішана – серед старовинних будинків еклектично встромлені багатоповерхівки, які складають ядро центрального ДВРЗ

Ці споруди слугували постійною локацією для зйомок різних кінофільмів, серіалів та музичних кліпів, зокрема італійці тут знімали “Евіленко”, біографічну стрічку про російського маньяка Чикатило.

Ну, і, звісно, як не згадати український серіал “Дільничний з ДВРЗ”.

“Перший будинок на ДВРЗ”

вулиця Алма-Атинська, 105/2

У першу чергу район цікавий своєю архітектурою 1930-50-х років: будиночки у стилі українського бароко гармонійно сплелися в один містобудівний ансамбль, який вирізняє цей район на тлі інших.

Перший будинок на ДВРЗ здали в експлуатацію у грудні 1934 року, він так і увійшов в історію району як “перший будинок”. Збоку цієї будівлі на кронштейні висів головний годинник селища, з яким звіряли час усі, хто прямував на завод. А поруч з ним знаходилося “вікно сатири” – яскравий агітаційний елемент тієї епохи, у якому публічно висміювалися недоліки та негативні соціальні явища.

У будинку мешкали робітники ДВРЗ, ще тут був готель, також розташовувався штаб добровільної народної дружини, а у 1970-80-ті роки – приймальня місцевого дільничного інспектора Михайла Маценка.

Є підозра, що сюжет та образ головного героя серіалу “Дільничний з ДВРЗ” було запозичено саме з Маценка, про якого тут ходили легенди і який користувався неабияким авторитетом на районі.

Розповідають, що за часи його роботи на ДВРЗ не було жодного криміналу, панували безпека та спокій, мешканці не боялися залишати відчиненими двері та вікна домівок. І тільки у 90-ті роки ситуація зі злочинністю змінилася у гірший бік

Про Маценка розповідали, що він був людиною суворою, навіть жорстокою, ніби власноруч відстрілював бродячих собак з власної зброї. Але дисципліна та безпека навкруги були на той час ідеальними.

Будинок з вежею

вулиця Алма-Атинська, 97/1

Більшість старовинних будинків на теперішній вулиці Алма-Атинській будувалися військовополоненими німцями вже після Другої світової за проєктом людини, яка виграла конкурс на відбудову повоєнного Хрещатика архітектора Анатолія Добровольського. Це, можливо, і ріднить ДВРЗ із центром Києва.

За його проєктом тут було збудовано декілька будинків, знову ж таки, у стилі українського бароко з флористичним орнаментом – тендітними “шишками” та ліпниною на торцях. На деяких навіть проглядається відсилання до античності.

Один з цих будинків має наріжну вежу, яка є декоративною, але водночас колись виконувала функцію протипожежного посту

Коли ще не всі були забезпечені телефонним зв’язком, з таких веж спостерігали за протипожежною ситуацією у районі. Також розповідали жахливу історію про дівчину, яка внаслідок нещасного кохання вирішила покінчити життя самогубством просто на цій вежі.

Центр культури та мистецтв Дніпровського району

Місце, яке було увіковічнене у знаменитому продукті сучасної масової поп-культури – кліпі артистів Потапа і Насті “На районе”. Принаймні, за цим кліпом, що набрав більше 5 мільйонів переглядів, молодь найчастіше впізнає цей будинок.

Будівля була створена у монументальному стилі неокласицизму і відкривалася навесні 1954 року за участі героя більшовизму та радянських анекдотів, маршала з колоритними вусами Семена Будьонного, який в урочистій атмосфері перерізав червону стрічку. До речі, це один з небагатьох маршалів, якого Сталін пошкодував і не розстріляв.

Культ Сталіна розвінчували поступово, і хоча відкривався цей палац вже після смерті диктатора, на його лаштунках під час відкриття зобразили обличчя чотирьох “класиків марксизму-ленінізму” у профіль. Через деякий час, звісно, їх прибрали.

А ще старожили стверджували, що після візиту воєначальника, який, як відомо, був маршалом кавалерії, на місцевості ліквідували всі кінні стайні. Можливо, тому що кавалерія була вже вимираючим видом у тодішніх військах.

Колись поруч з Будинком культури був танцмайданчик, сьогодні це так само головний осередок дозвілля на районі.

Фото: Сергій Гулюк, kiev-book, hiddenkyiv, Таня К, Dmytro Klymenko, lisky.org.ua,