У лютому у Києві демонтували монументи генералу Ватутіну та радянському льотчику Чкалову. Міністерство культури та інформаційної політики дало дозвіл на демонтаж “багатостраждального” пам’ятника Щорсу на Бульварі Шевченка, тепер – рішення за столичною владою. Також процес декомунізації продовжується у київському метро.
Після знесення радянських монументів знову актуальною стала дискусія про те, що далі з ними робити. Ми запитали в експертів.
Читайте також: Чи потрібно дозволити забудову біля берегів річок: Думки за і проти
Безперечно, пам’ятники радянської доби потрібно остаточно прибрати з публічного простору Києва. Їхня присутність на вулицях, площах та парках маркувала його як радянський (чи радянсько-російський). При цьому вони не були у більшості випадків справжньою окрасою того місця, де стояли. Роль у цих пам’ятників інша – наповнювати простір ідеологічними смислами, повсякчас нагадувати про присутність політичного та держави.
Публічний простір як простір комунікації – надто важлива складова міської культури, щоби наповнювати його аби чим. Тож навіщо тримати на площах і вулицях «бовванів», віру в яких було втрачено десятки років тому?
Ці твори мистецтва варто зберегти у музейних експозиціях, зробити їх доступними для огляду із відповідним аналізом і контекстом, доступними для дослідників і публіки – для того, аби ніколи не повернутися в минуле, уберегтися від авторитаризму, згортання громадянських свобод, культурного домінування більшості над меншинами й інакшими.
У Києві потрібен якісний музей, у якому було б на основі наукової концепції показано весь цей монументальний доробок. Я би бачила у такій експозиції запобіжник антидемократичним політичним настроям, якщо б такі з’явилися. Звісно, така «натура» – ще й прекрасний матеріал для вивчення на уроках історії.
Щодо пам’ятника Щорсу серед мистецтвознавців побутує думка, що це найкращий кінний пам’ятник у нашому місті. Тому його демонтаж має бути здійснено максимально обережно, аби не зруйнувати скульптуру та постамент, який є частиною монумента.
На щастя, на місці демонтованих пам’ятників не почали масово з’являтися нові. Чому я вважаю, що це добре? Київ перевантажений монументами. Показовий приклад найгіршого, що може статися з міським простором в цьому сенсі – це Андріївський узвіз: Шевченко, Ярослав Мудрий та залишки пам’ятника княгині Ользі (експозиція Музею-майстерні І.П. Кавалерідзе просто неба), Гоголь, Булгаков, Вертинський. На жаль, щодо мистецької якості останніх трьох пам’ятників є дуже багато запитань.
Але поспішати ставити нові пам’ятники на місці демонтованих точно не варто. Поки варто розібратися з тим, що є. Наприклад, чи має стояти перед будівлею Міністерства внутрішніх справ України пам’ятник літературним та кіноперсонажам – Жеглову і Шарапову? Ці образи штучно створені і романтизовані, вони уособлюють радянських силовиків. А ті не лише боролися з криміналом, а й були частиною радянської каральної системи. І їхній пам’ятник стоїть перед українським (!) МВС.
З естетичної точки зору демонтаж пам’ятників створює виклики, адже у великих містах, таких як Київ, Харків чи Дніпро, радянські чиновники ставились до справи їхнього встановлення дуже відповідально. Тож велика частина з таких пам’ятників має високу художню цінність та є яскравими зразками своєї мистецької епохи. Саме тому дуже важливо не знищувати такі пам’ятники, а саме здійснювати їх демонтаж та згодом розміщувати у спеціально пристосованих музейних експозиціях.
Таким чином, суспільство дістане можливість критично осмислити радянське минуле, а фахівці та науковці – досліджувати еволюційний шлях українського монументального мистецтва у двадцятому столітті.
Конкретно у місті Києві дискусія про створення такого простору під різними варіантами назв – “Музей радянської окупації«, “Музей радянської доби», “Музей тоталітарної скульптури" – ведеться, як мінімум, з 2006 року, однак до конкретики, на жаль, і досі справа не дійшла.
Були випадки, коли місцева влада продавала деякі демонтовані пам’ятники через відкриті торги у приватні колекції, або на металобрухт. Однак, у більшості випадків керманичі усе-таки передають такі пам’ятники на збереження до місцевих музеїв або на тимчасове зберігання до комунальних установ (для розміщення в експозиції майбутніх спеціалізованих музеїв). І це добре, адже це є цивілізованою практикою переосмислення минулого.
У європейських країнах у випадку демонтажу пам’ятників їх так само найчастіше зберігають та розміщують у музейних експозиціях. Це – загальноприйнятий цивілізований підхід у ставленні до монументальної скульптури, яка виконувала явні пропагандистські функції.
Утім, і у Європі кінцеві рішення ухвалюються, як правило, органами місцевого самоврядування, тож і там можуть траплятись випадки, які не надто підпадають під визначення “цивілізованих рішень".
Ще у нас помилково вважається, що усю символіку нацизму у ході денацифікації у Німеччині “нещадно знищували". Але це зовсім не відповідає дійсності. Справді, зображення свастики та німецького орла у нацистському виконанні були вилучені з публічного простору німецьких міст. Однак, у випадку нацистської скульптури, переважна її більшість збережена та експонується у німецьких музеях. Її може оглянути будь-хто, хто має таке бажання.
Так само відомими у Європі та успішними з точку зору музейної справи є й спеціалізовані музеї радянської тоталітарної скульптури в Угорщині та у Литві.
Фото: Владислава Осьмак, Tymish Martynenko-Kushliansky, Wikimedia Commons, КМДА.