«Найцінніший вантаж»: як драма про Голокост перетворилася на казку
До Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту «Артхаус Трафік» показує «Найцінніший вантаж» Мішеля Азанавічуса — мультфільм про родину лісоруба, яка прихистила немовля, викинуте з потягу, що прямував до концтабору. Станіслав Тарасенко розмірковує, чи варто розповідати про головну трагедію XX століття мовою казки.
«Найцінніший вантаж» — перший мультфільм у фільмографії французького режисера Мішеля Азанавічуса. А проте анімаційна робота доладно вписується в його творчий доробок, більшу частину якого можна розділити на дві умовні жанрові групи: пародійно-комічну і сентиментально-драматичну.
Традиційно для Азанавічуса прем’єра «Найціннішого вантажу» відбулася на Каннському кінофестивалі та ще й в програмі основного конкурсу. До основного конкурсу Канн мультфільми не потрапляли аж із 2008 року, з часів «Вальсу із Баширом», анімаційної драми про війну на Близькому Сході.
В основі мультфільму лежить однойменний казковий роман Жана-Клода Грумберга 2019 року. Азанавічус відразу його прочитав і вирішив екранізувати, виступивши сценаристом і режисером стрічки. Жанр казки є визначальним для розуміння характеру «Найціннішого вантажу». Власне, головна художня особливість книги Грумберга — саме казкова інтерпретація і подача подій Другої світової війни та Голокосту.
За сюжетом, дроворуб і його дружина ведуть усамітнене життя в польських лісах. Після смерті дитини, яка померла від голоду через війну, вони втратили радість і змирилися зі своєю самотністю.
Але раптом жінка знаходить у снігу немовля, викинуте з потяга приреченими на смерть євреями, яких везуть до концтабору. Вона виходжує дитину, як рідну, — й очевидно, що її рішення залишити маленьку дівчинку призводить до низки жорстоких конфліктів і трагічних смертей: то в дусі Тарантіно, то в дусі Поланскі. Мати єврейську дитину, навіть у засніженому глухому куті серед дерев, — це смертний вирок. Тому сусіди дроворуба вдаються до будь-чого, щоб вижити дитину з лісу, або навіть намагаються зробити роботу нацистів за них самих.
«Найцінніший вантаж» завдяки наявності оповідача у постмодерністському ключі осмислює власну казковість і відверто заявляє про це з екрана. Оповідач постійно повторює: «Нічого цього, звичайно ж, не було...», або «Усе придумано...» і так далі. Використовуючи казкові й навіть міфологічні мотиви, автор «Найціннішого вантажу» переповідає реальні жахи ХХ століття у стилі фольклорного переказу, що ніби перетворює трагічні події Другої світової на універсальний міф про добро та зло.
Звісно, казка Азанавічуса — і це властиво фільмографії режисера — показово мелодраматична, розрахована на сльози й скорботу. І цей мелодраматизм, лірика і поетичність — одночасно й найсильніша, і найслабша сторона мультфільму. З функціонального погляду, вона досягає мети — ну як не перейнятися співчуттям до того, що відбувається на екрані? Але водночас саме надлишок цих емоцій заміщує собою сюжет і героїв. «Найцінніший вантаж», як і «Зона інтересу» Джонатана Ґлейзера, ще один тематичний фільм про геноцидальну політику нацистів, — це нагадування про кошмарну близькість Голокосту та світової війни.
Кіно і література про Голокост завжди намагалися витримувати поважну дистанцію до об’єкта свого дослідження. Голокост міг бути історичною драмою, висловлюванням про колективну пам’ять та її знищення, документалістикою, прообразом жанру, який сьогодні називають тру-крайм. Чим більше минає часу від трагедії, тим більше розв’язуються руки — так Друга світова почала перетворюватися на блокбастер чи постмодерністську альтернативну історію, як у Тарантіно, де банда євреїв полює на нацистів задовго до створення Моссаду. Але чи може Голокост перетворитися на казку? Чи можна говорити про геноцид мовою історії для дітей? Як показав Азанавічус, — так, можна. І плакатимуть від цієї казки не тільки вони, а й дорослі.
