«Любить не любить»: сатира про те, як важко бути зумером (та й міленіалом)
«Любить не любить» — сатира Крістоффера Борглі на міленіальску та зумерську етику, політкоректність та позерство. І як кожна якісна сатира, вона дає глядачеві ляпаса. Станіслав Тарасенко подивився стрічку й розповідає, чому ми маємо бути вдячні за те, що нас висміюють з екрана.
Український переклад назви фільму «The Drama» з першого погляду видається занадто далеким від оригіналу. Менше з тим, саме він найкраще описує якщо не сам фільм, то глядацьке ставлення до нього. Картина Крістоффера Борглі — відвертий портрет зумерів і сатира на нову етику — розділяє людей на табори, викликає міжпоколіннєві суперечки та ображає одних глядачів (особливо молодих) і утверджує в правоті інших (тих, хто старші).
Приводом для суперечок стали аж ніяк не провокативні сцени фільму (в ньому неодноразово блюють, хапаються за ножі, розбивають обличчя, обливаються сльозами, напиваються і неполіткоректно жартують). Річ у головному сюжетному твісті, який маркетологи і продюсери фільму намагалися якомога довше не розкривати глядачеві — отже, й ми не будемо. Як всіляко натякали ще в трейлері, працівниця книгарні Емма (Зендея) зізнається нареченому, директорові музею Чарлі (Роберт Паттінсон), що в старшій школі ледь не скоїла дещо жахливе — і через це він надовго втратить спокій. Саме цей (недо)вчинок — дуже симптоматичний для США — так часто обговорюють глядачі.
Сюжет такий: через два роки після сором’язливого знайомства в кафе Чарлі та Емма вирішують одружитися. Під час підготовки до весілля вони, надміру випивши, заводять занадто відверту розмову з друзями. По черзі задля розваги вони зізнаються у найбільш огидних своїх вчинках. За столом щедро сиплються історії про інтернет-булінг та знущання з дітей з особливостями розвитку, проте історія Емми перебиває решту оповідок — і в один момент змінює ставлення до неї друзів і самого Чарлі. Весілля на носі, а нареченому доводиться гадати, чи хоче він пов’язати життя з людиною, яка потенційно могла б стати антигероїнею загальнонаціональних новин.
Якщо б сценарій цього фільму створював письменник-фантаст Філіп Дік, відомий за розповіддю про поліцію майбутнього, яка передбачала злочини ще до скоєння і арештовувала людей за саме бажання порушити закон, Емма б давно була за ґратами. Утім, вона не скоїла задумане, але гіпотетичне «це могло би статися» виїдає Чарлі мозок. Чи добре він знає свою кохану? Чи здатна людина змінитися настільки, щоб її минулі помилки перестали впливати на неї сьогоднішню? Чарлі заскочений моральною дилемою «Любити чи не любити?» і через це переймається неприємними роздумами власне про людську природу й чесність.
Романтична комедія різко скочується у трилер, жахи й навіть сюрреалістичну фантастику.
На початку може здатися, що «Любить не любить» — романтична комедія. Вона й справді є кумедною картиною про кохання та шлюб, проте це не заважає їй різко скочуватися у трилер, жахи й навіть сюрреалістичну фантастику. Норвежець Борглі вміє епатувати публіку, перемішуючи жанри і вторгаючись на територію визнаних майстрів абсурду — Йоргоса Лантімоса («Лобстер») чи Рубена Естлунда («Трикутник смутку»). У «Мене від себе верне», своєму другому фільмі, Борглі знущався з молодого покоління, зацикленого на популярності. У наступному, дивакуватому «Сценарії сну» висміював усе людство, до якого вві сні приходив герой Ніколаса Кейджа й тим самим став знаменитістю й улюбленцем усієї планети. Борглі знімає ексцентричні та в’їдливі чорні комедії, які завжди кружляють навколо одного й того самого — людини у соціумі, котра найбільше за все бажає схвалення, уваги й розуміння.
«Любить не любить» бере трохи вужчу тему. Це вкрай неприємне (чим воно й має подобатися) кіно, що засуджує показову культуру діалогу, толерантності та всеприйняття. Фільм Борглі — антиманіфест «нової щирості» та «зумерської моралі», який викриває суспільство удавання та напускної пристойності. Режисер навмисно наводить приціл на молоде покоління, що переймається толерантністю, інклюзією, флюїдністю та повагою до кордонів, збираючи це все під парасолькою «нової щирості» . Здається, сам Борглі ставить під сумнів появу якоїсь нової, принципово інакшої щирості. Чесності, судячи з поведінки його молодих прогресивних героїв, сьогодні немає, як не було й покоління тому, а розмови про толерантність виступають лише соціальним макіяжем, який розмивається після кількох зайвих келихів вина — і ось герої починають зізнаватися у власних шпильках щодо нейровідмінних людей та булінгу.
Фільм Борглі — антиманіфест «нової щирості», який викриває суспільство удавання та напускної пристойності.
Фільм Борглі, звісно, — про критику нової етики, але ще й про те, наскільки низький її поріг входу. Наріжна сцена у «Любить не любить» — не будемо спойлерити — саме про те, як швидко Емма, котра щойно мала здійснити щось жахливе у віці 14 років, перевзулася, долучившися до «протилежного табору». Борглі вказує на пластичність людських переконань, на ту легкість, з якою ми зраджуємо і брешемо навколишнім і самим собі.
Борглі — ясна річ, по-своєму — виконує роботу Ларса фон Трієра та Інгмара Бергмана. Він деконструює суспільне й оголює особисте, він виводить героїв на чисту воду. Зрозуміло, що «Любить не любить» ображає свого глядача — але тільки тому, що це є головним завданням будь-якої гарної сатири. Та й скільки Борглі всіх нас не ображав би, він таки не може відмовитися від напівоптимістичного фіналу. Почнімо все спочатку — забудьмо помилки минулого. Не хвилюйся, що ти позер: інші — теж позери.
