Портрет із бородавками: яким вийшов «Кузьма: Страшно веселий»

Студія KNIFE! Films тримається на двох людях — Артемові Григоряні і Максимові Сердюку. Перший — режисер, другий — продюсер. Їхня спеціалізація — документалістика на гарантовано популярні, «гарячі» теми. Серіал «Епізоди: Історії незалежної України» був літописом перемог і тяжко подоланих вершин: вихід збірної України у фінал чемпіонату світу з футболу 2006-го, запуск гри «S.T.A.L.K.E.R.: Тінь Чорнобиля», химерний розвиток українського телебачення перших десятиліть Незалежності.

Коли йдеться про повнометражні фільми, то це виключно музичні байопіки. «Яремчук: Незрівнянний світ краси» зібрав у прокаті 15,9 мільйона гривень при кошторисі 2,5 мільйона. Касові збори «Океану Ельзи: Спостереження шторму» більш скромні — 8 мільйонів, але для української неігрової стрічки все одно чималі.

До нової роботи Григорян і Сердюк підійшли з ретельністю: 150 джерел, кілька десятків спікерів, 400 годин відео- та аудіоматеріалів, понад 22 тисячі фотографій, раніше не опубліковані архіви. Назагал вийшла розлога 133-хвилинна історія, розбита на три акти: «Сіамські близнюки» (становлення Скрябіна в шоу-бізнесі), «Мовчати» (темні сторінки біографії), «Найщасливіша людина в світі» (гармонія з собою).

«Страшно веселий» може нагадати хрестоматійний реферат чи шкільний переказ біографії — замість того, щоб підсвітити один-два маловивчені аспекти життя Скрябіна, проходять по всьому від «народився» до «помер». Все життя Кузьми як на долоні: зростання, ненависна музична школа, юнацьке бунтарство, перші пісні, одруження, народження дочки, слава, зіркова хвороба, розпад першого складу «Скрябіна», самовбивча політична ангажованість, волонтерство під час війни, загибель в аварії, спадщина.

Григорян будує свої фільми за відпрацьованим форматом: оповідь зазвичай віддають людям з оточення героя, традиційних «рупорів» тут немає, на камеру промовляє лише архівний Кузьма. Візуальний ряд монтується відповідно до почутого, зазвичай ніде нічого не провисає. Глядач не має нудьгувати, але й не повинен перевтомитися від надто швидкої зміни кадрів: відчуття ритму в авторів точно виміряне.

Байопік, кінобіографія — екранний аналог портрета. Портрети бувають двох типів: парадні і з бородавками (саме так, без зайвих прикрашань, просив зобразити себе англійський військовий діяч Олівер Кромвель). Перший — найбезпечніший, найприбутковіший жанр. Другий зустрінеш значно рідше. Після «Спостереження шторму» — компліментарної і беззубої біографії «Океану Ельзи», де автори максимально пом’якшили факти провальних походів Вакарчука у владу, здавалося, так само вчинять і зі Скрябіним (тим паче в Андрія Кузьменка в цьому сенсі бекграунд ще більш суперечливий).

Свої наміри, втім, режисер озвучує устами Кузьми ще у пролозі: Андрія питають, яке кіно про себе він хотів би бачити, і той відповідає: «Я хотів би зробити той фільм критичним. Показати мінуси». Григорян мінусів не уникає: діонісійське пияцтво шоу-бізнесу 1990-х, некерований складний характер Скрябіна і з десяток некомпліментарних коментарів його сучасників — від «важко сперечатися зі стихією» до «він був дияволеням».

Більше за все Скрябіна препарує другий розділ фільму: творча й особиста криза 1998 року, запаморочення від успіху, загули, депресія, скандали і розпад першого складу гурту. Нарешті, сумнозвісне відео 2004 року із закликом голосувати за Януковича (на чесність Кузьма таки згодом спромігся: зізнався, що працював на «Інтері» та закликав до голосування через страх звільнення).

Остання третина фільму — щось на кшталт виходу з лабіринту. З новим складом гурту Кузьменко остаточно став всеукраїнською зіркою, після 40-ка переоцінив життя, засудив Януковича, підтримав Євромайдан, волонтерив для фронту. У прикінцевих епізодах Григорян показує дорослого чоловіка, що пройшов через втрати та болісне усвідомлення помилок, — і співставляє цього досвідченого дядька з юним панком, який колись бешкетував у Новояворівську. Звісно, деякого мелодраматизму й пафосу у фіналі не вдалося уникнути.

Григорян розгортає «Страшно веселого» як роман дорослішання на тлі епохи. Але це лише жанр і рамка оповіді. Всередині ж — типова історія типового українського селебріті. Пацан вступив у життя, пацан йшов до успіху, від успіху знепритомнів, наробив дурниць, покаявся, і все в нього було добре. З натяжкою можна сказати, що тут видно еволюцію не тільки Скрябіна, а й українського шоу-бізу та телебачення: від любові до партійних грошей до раптового прозріння, що нарешті почалася Україна.