Королівство макак: фотощоденник із міста, яке захопили мавпи
У 2023 році тайська фотографка Шаліні Тірасупа повернулася до рідного міста Лопбурі — і побачила його не таким, яким полишала. У центрі було більше мавп, ніж людей, і агресивні макаки щодня кидалися на перехожих. Та замість того, щоби поїхати з міста, вона провела там майже рік.
— Лопбурі розташоване на північний схід від Бангкоку. Його часто називають «містом мавп» через силу-силенну макак, яка 2020 року сягнула рекордної позначки в понад 3 000 особин. Макак тут вважають священними тваринами: згідно з давнім місцевим повір’ям, вони приносять людям удачу.
Починаючи з 2007 року, тут відбувається щорічний Мавпячий фуршет-фестиваль (Monkey Buffet Festival): в останню неділю листопада до міста завозять понад чотири тонни фруктів для довгохвостих улюбленців. Проте з початком пандемії ковіду все змінилося: туристи, які й забезпечували мавпам суттєву частку раціону, залишили місто, і тисячі тварин почали вдиратися до осель місцевих, шукаючи їжу.
Вони ставали все агресивнішими: нападали на людей, проникали в домівки, відбирали харчі. Мешканці намагалися відлякувати макак, стріляючи по них з рогаток, але безуспішно. У квітні 2024 року місцева влада започаткувала програму стерилізації тварин, аби обмежити їхню чисельність та повернути ситуацію під контроль.
Я жила у Лопбурі в дитинстві. На моїй пам’яті мавп водилося небагато, вони рідко турбували людей. Місто було жвавим та метушливим: навколо буддистського храму Пхра Пранг Сам Йот розташовувалося багато крамниць, готелів, ресторанів просто неба, а поруч — кінотеатр. Місто заповнювали люди.
Коли я знову приїздила до Лопбурі на мавпячий фестиваль 2021 та 2023 року, побачила геть іншу картину: всюди мавпи, крамниці зачинені, будівлі закинуті, мешканці залишили центр.
Я працювала над проєктом близько дванадцяти місяців. Якось, блукаючи кварталами, помітила чоловіка, котрий згодом став героєм мого першого фото: він відганяв тварину, пшикаючи зі спиртового балончика. Закарбувалася в пам’яті історія ще двох знімків. На одному — мавпа, котра зустрічається зі мною поглядом у дзеркалі мотоцикла. Вираз її морди зверхній — ніби я чужинка в її королівстві. Друга світлина з’явилася після тижнів блукань навколо Пхра Пранг Сам Йот: одна з тварин б’є продавчиню крамниці просто в очі. Я інстинктивно підняла камеру, а потім кинулася до жінки, аби пересвідчитися, чи з нею все гаразд. Вона відповіла, що все добре. Проте її спокій, відверто кажучи, мене тоді шокував. Невже люди настільки звикли до мавпячих витівок?
Я добре пам’ятаю свій перший контакт з мавпою. Мені було вісім років, ми з сестрою сиділи в автівці, припаркованій неподалік Пхра Пранг Сам Йот. Тоді в цьому районі було ще багатолюдно. Ми навіть не помітили, як мавпи накинулися на нашу машину. Почали трясти радіоантену, гризти віконну гуму, силоміць намагалися проникнути всередину. І я, й сестра дуже злякались. Пощастило, що повернулися батьки й прогнали тварин.
Багато років по тому, коли я знімала фестиваль, мавпи залізли на мене, смикали за волосся та кусали. Спочатку я боялася, але згодом зрозуміла тактику поведінки: зберігати спокій і не рухатися. Тоді нападники втрачають інтерес.
No More Monkey Mania in Thai Town — це не історія про тварин. Радше розповідь про збалансовані взаємини між людьми та дикою природою. Дуже сподіваюся, що коли люди відкриють для себе ці світлини, то бачитимуть власне відображення у дзеркалі. Адже сутність, яку ми бачимо в цих істотах, — це ми самі.
