Водій сміттєвоза Богдан Гаврилів прикрашає своє спецавто старими іграшками. Коли вранці він об'їжджає сміттєві майданчики у Дрогобичі на Львівщині, знаходить там речі, варті другого шансу.
— Я проводжу багато часу на роботі, тож хочеться, щоб кабіна була по-домашньому затишною, а машина — красивою. Тому я повісив біля вікна іконки та прапорець із тризубом, а на панелі приладів розставив різнокольорові плюшеві іграшки. Здається, ніби іграшкові тваринки міцно тримаються за руки, щоб більше не загубитись. Коричневий пес і фіолетовий заєць обмотані вервицями, які я також знайшов на смітнику.
Із обох боків кузова я повісив червоні атласні стрічки — так захищаю машину від лихих поглядів. За стрічкою є рожева гумова фігурка. Онуки сказали, що це подруга Стіча з мультфільму «Ліло і Стіч». Я мультика не бачив, але фігурка мені подобається, бо вона рятує металевий болт від снігу та дощу.
Здається, ніби іграшкові тваринки міцно тримаються за руки, щоб більше не загубитись
Біля зовнішньої панелі керування пресуванням сміття я прикріпив фігурку з керамічними ангелами. Її хтось залишив біля смітників. Я ж не можу викидати речі, які тішать око.
Я працюю на цій фірмі вже понад три роки, але загалом усе моє життя пов’язане із автомобілями. Мій старший брат закінчив мехмат, середній став трактористом, а я вирішив працювати шофером. Після школи навчався в автомобільно-дорожньому технікумі, в армії також був на посаді водія. Я відслужив два роки та три місяці, об’їздив увесь Кавказ. Ми базувалися поблизу станції Самтредія — важливого залізничного вузла Грузії, розташованого неподалік Кутаїсі. У 1988 році, коли розпочався конфлікт у Нагірному Карабаху, ми переганяли звідти машини.
Після армії я повернувся в рідне село Уличне — це одне із найбільших сіл Дрогобицького району, розташоване у підніжжі Карпатських гір. На танцях познайомився з майбутньою дружиною. У мене дев’ять дітей: син та донька, зять та невістка і п’ятеро внуків. Внуки кличуть мене на ім’я. Я стану дідом, коли буду зовсім сивим та старим.
Я працював на різних роботах — возив хліб із пекарні у рідному селі, був на заробітках у Чехії. Проте вирішив: щойно народиться перший онук чи онучка, одразу приїду додому. Тож останні 11 років живу вдома. Наймолодшому моєму внукові лише два місяці.
У дітей нині величезний вибір іграшок, проте їм цікавіше сидіти вдома та бавитися в ігри на телефоні. Свого часу в мене не було іграшок. Пригадую, батько колов дрова, і від них залишалися тоненькі палички. Я брав їх та покришку від колеса — іграшка готова. Можна цілий день з друзями вулицями бігати.
Я не вважаю себе колекціонером. Мені просто шкода речей, які ще можуть бути корисними. Часом знаходжу іграшки в контейнерах, інколи — поруч із ними. Місяць тому я отримав на роботі новий автомобіль і забрав сюди всі іграшки, які були в попередньому. А недавно до мене підійшла жінка та подарувала два пакети з плюшевими іграшками. Було несподівано та приємно.
Я не вважаю себе колекціонером. Мені просто шкода речей, які ще можуть бути корисними
Моя робота починається о восьмій ранку. У мене з колегами є ділянка та перелік майданчиків, із яких потрібно вивезти сміття. Один із сміттєвих майданчиків розташований неподалік дитячого садочка, тож діти звертають увагу на мої іграшки, всміхаються. Натомість іншим перехожим здебільшого байдуже. Коли спецтехніка під’їжджає до смітника, люди намагаються якомога швидше викинути свій пакет і не помічають кольорових іграшок у вікні машини.
Сьогодні біля смітників знайшов каблучку, хрестик на ланцюжку та декілька образів. Інколи викидають навіть альбоми з фотографіями. Дуже шкода, що люди не цінують працю інших і речі, які хтось дбайливо купував. Зранку я також витягнув зі сміттєвого контейнера надрукований та оформлений у рамку образ Святого Миколая. Я прикріпив його до загорожі на сміттєвому майданчику і сподіваюсь, що хтось помітить та забере. Я досі не втрачаю віри в людей.
