Нафтовий Вавілон: як попри диктатуру Венесуела стала країною з прогресивною архітектурою

У 195о-х Каракас, столиця Венесуели, був в авангарді архітектурного буму, як не дивно, порівнявшись із США, Францією і Великою Британією.

Цього б не сталося, якби майже 40 років тому, влітку 1914-го, на заході країни під озером Маракайбо не знайшли поклади нафти. Її обсяг був настільки великим, що 1928 року Венесуела вийшла на друге місце після США за видобутком нафти.

Не дивлячись на те, що в Венесуелі 50-х керувала військова хунта, туди надходив американський капітал — США було вигідним підтримувати праві диктатури, що подавляли ліву опозицію, яку, своєю чергою, підтримував СРСР. Разом з вливанням інвестицій в нафтодобувну промисловість гроші йшли на проєктування модерністських архітектурних проєктів.

З політичного погляду Каракас — парадоксальне місто. Тут, у серці режиму правого ухилу, реалізовувалися будівлі, які концептуально спиралися на ліві принципи школи Баухаузу. Архітектура завжди була полем для битви політичних течій: так, більшість правих диктатур, як франківська Іспанія та гітлерівська Німеччина, надавали перевагу історичним стилям, вважаючи модернізм лівою агіткою, що загрожувала режиму.

Маркос Перес Хіменес, лідер військової хунти Венесуели, був винятком. Хіменес не грав за правилами диктаторської методички: замість того, щоб перетворити столицю на оплот класицизму, він хотів створити з Каракасу Париж у джунглях. Великі архітектурні проєкти допомогли б його режиму легітимізуватися в очах міжнародної спільноти та містян — основного електорату (в той час як селяни здебільшого підтримували минулий соціалістський уряд).

Пліч-о-пліч з першими економіками світу Венесуела перейшла від історичних напрямів до нової школи, яку реалізовували місцеві та закордонні архітектори. У великих містах поставали будинки в стилі ар-деко і функціоналізму, натхненні школою Френка Ллойда Райта. Воллес Гаррісон, автор Метрополітен-опери в Нью-Йорку, побудував у Каракасі перший елітний готель «Авіла». А один із засновників американського модернізму Річард Нейтра створив тут найбільший за свою кар’єру маєток — дім для венесуельського адвоката Хосе Гонсалеса Горрондона.

Але головним актором змін був усе ж таки венесуельський архітектор. Карлос Вільянуева, чиє прізвище перекладається з іспанської як «нове місто», став найвизначнішою фігурою венесуельського модернізму і автором грандіозного проєкту університетського містечка в Каракасі.

Перед початком його проєктування у 1944 році Вільянуева поїхав вивчати модернізм до Франції. Де саме він побував, невідомо, але, з огляду на криволінійні бетонні форми, сонцезахисні панелі та добір кольорів, ймовірно, надихався роботами Ле Корбюз’є. Каракас став містом-цитатою французського модерніста. До речі, створений Ле Корбюз’є собор Нотр-Дам-дю-О став прототипом іншої визначної венесуельської будівлі — собору Святого Філіпа Апостола в Сан-Фелипе, який 1968 року створили Карлос Бальдо і Моісес Бенасерраф.

Університетське містечко Вільянуеви приголомшило. Його епіцентром стали площа Куб’єрта і зала Аула Магна, відкриті 1954 року. Площа стала вираженням концепції синтезу мистецтв в архітектурі, притаманного модернізму. Вона спроєктована як музей просто неба, де архітектура і простір доповнено витворами мистецтва: скультурами та створеними відомим французьким графіком Фернаном Леже мозаїками й вітражами.

Найбільший мистецький витвір розташований в залі Аула Магна: тут американський скульптор Александер Кальдер розробив цілу серію різнокольорових акустичних панелей для стелі. Містечко вважається взірцем сучасного міського планування й архітектури і з 2000 року має статус об’єкту Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Ще один визначний модерністський проєкт почали втілювати ще 1949 року, коли півсвіту загравало з архітектурним історизмом. Центр Сімона Болівара — дві 32-поверхові вежі-близнюки — був спроєктований венесуельським інженером Сіпріано Домінгесом. Своїм строгим симетричним виглядом вони добре вписуються в простір навколо і височіють над проспектом Болівара. Обидві будівлі припідняті над землею на палях, і таким чином відкривають простір для пішоходів, які курсують між комерційними закладами знизу.

Для молодих венесуельських архітекторів це був час сміливих завдань і плідної співпраці з зірками архітектури. Так, до проєктування штаб-квартири футбольного клубу «Тачіра» молодий архітектор Фруто Вівас долучив популярного іспанського інженера-конструктора Едуарда Торроху. Він розробив технологію перекриттів у формі гіперболічного параболоїду (таку форма має чипсина «прінглз»), яка робить залізобетон схожим на легку тканину. Такою ж «тканиною» Торроха і Вівас накрили будівлю для клубу «Тачіра». До речі, саме цьому іспанцеві завдячує архітектура українська: без його патенту були б неможливі харківські кіноконцертний зал «Україна» і цирк та літній театр у Дніпрі.

У 1970-х у Венесуелі почали з’являтися постмодерністські і хайтекові споруди. Найпопулярніша з них — Центр Банавен, яку спроєктували Філіп Джонсон і Джон Берджі, основоположники постмодернізму в США. 13-поверхова будівля має форму чорного куба із затонованого зовні скла, однак усередині вона світла і наче прозора. Центральний простір пустий і зі скляного даху опускаються металеві прутки, від яких відбивається світло, створюючи ефект прозорих променів.

Але, мабуть, найвідомішою будівлею Каракаса став «Гелікоїд», задуманий диктатором Хіменесом. Його спроєктували Педро Нойбергер, Дірк Борнхорст і Хорхе Ромеро Гутьєррес. Будівля планувалася грандіозною: крім торгівельного центру, комплекс мав би містити експоцентр, п’ятизірковий готель, парк, великий розважальний комплекс і навіть футуристичну парковку для аеротаксі, якщо такі винайшли б.

«Гелікоїд», обгорнутий спорудою у формі спіралі, — це пандуси для авто, які вели до багатоповерхового паркінгу. Будівлю почали зводити в 1950-х, але коли Маркоса Хіменеса усунули від влади у 1958 році, будівництво заморозили. Будівельники встигли звести основні конструкції та геодезичний купол, але для завершення бракувало грошей. Проєкт виставляли в Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку, аби привернути увагу інвесторів, проте марно.

«Гелікоїд» став не тільки масивним недобудом, він став символом переходу влади. Проєкт, який мав стати головною будівлею, зведеною за Хіменеса, став центром Боліваріанської національної розвідувальної служби та в’язниці, де систематично катували бранців за часів президентства Хуго Чавеса та його наступника Ніколаса Мадуро.

Через нафтову кризу 1973 року Венесуела сепарувалася від США. Після операції із захоплення Ніколаса Мадуро Америка знову повернула контроль над нафтовою промисловістю країни. Але це не значить, що сюди знову рине потік інвестицій, який сприятиме архітектурному розвитку Венесуели. Прихід Штатів до Каракасу відбувається на тлі глобальної економічної кризи. Нового архітектурного буму не варто чекати — його немає ані в Нью-Йорку, ані в Лос-Анджелесі, ані в Сан-Франциско. Хіба що тепер Дональд Трамп заборонить сучасну архітектуру, як він зробив це на своїй батьківщині.