Будинок на вул. Нагірній, 5
З Татаркою пов’язана історія моєї родини. 1913 року прадід, інженер-землемір Володимир Митрофанович Львов, збудував на вулиці Нагірній триповерховий прибутковий будинок.
Така споруда у володінні представника середнього класу — дещо нетиповий випадок для дореволюційного Києва. Прибуткові будинки зазвичай зводили у центральних районах, і власниками їх були передовсім заможні підприємці. Лук’янівка ж залишалася міською периферією.
Будинок створений у стилі раціонального модерну — стриманішої версії стилю 1910-х років. На відміну від звичного модерну з безліччю декоративних деталей, тут панують простіші форми, а декор майже відсутній. Навіть фронтон виконаний незвично: замість характерного для модерну плавного омега-подібного силуету він має спрощене параболічне завершення.
Зведений на одній з найвищих точок району, будинок став архітектурною домінантою Татарки. У 1926 році на будинку встановили тріангуляційний знак — геодезичний орієнтир, який використовували для створення карт задовго до появи супутникової навігації та GPS. Завдяки розташуванню на височині будинок став зручною опорною точкою для геодезистів.Такими знаками була вкрита майже вся територія Російської імперії. Хіба що в тундрі їх майже не встановлювали. Принцип роботи простий. Уявімо три точки — А, В і С. Якщо точно відома відстань між точками А і В, то, вимірявши кути за допомогою геодезичних приладів і застосувавши тригонометричні розрахунки, можна визначити координати точки С та обчислити відстань до неї від двох інших пунктів.
Саме тому тріангуляційні знаки намагалися встановлювати на найвищих місцях — пагорбах, височинах або дахах високих будівель, щоб їх було добре видно з інших геодезичних пунктів. І це не єдиний такий знак на Татарці. Другий ми побачимо трохи пізніше.
Вулиця Татарська
Лук’янівку, чиєю окраїною є Татарка, почали активно заселяти в середині ХІХ століття. Основний потік переселенців ішов із Подолу. На той час цей район вважався розсадником катастроф. 1770 року Поділ пережив епідемію чуми, яка забрала життя близько 20 % його мешканців. 1811 року сталася велика пожежа, а 1845-го — одна з найбільших повеней в історії району. Після цього чимало подолян вирішили перебратися на безпечніші кутки.
У 1860-х роках на околиці Лук’янівки оселилося близько шістдесяти татарських родин. Це були нижньогородські татари — не кримські й не казанські. Точні причини їхнього переселення невідомі, але якщо порівняти клімат Нижньогородщини та України того періоду, різниця очевидна. Україна була благодатним краєм із набагато м’якшим кліматом. Думаю, багато переселенців приїхали сюди в пошуках кращого життя.
У 1869 році землемір Дмитро Таїров розпланував нові вулиці Татарки. Головна з них отримала назву Татарська — на честь громади. Сусідні ж вулиці дістали схожі, як тоді казали, «басурманські» назви. Логіка проста: якщо одна вулиця вже має «басурманську» назву, то й інші варто іменувати в тому самому дусі. Так на карті Києва з’явилися Половецька та Печенізька вулиці.
Історія вийшла доволі кумедною. Якщо половці справді були тюркомовним народом і в лінгвістичному сенсі є родичами татар, то печеніги, мабуть, дуже здивувалися б, дізнавшись, що через тисячу років у місті, яке вони колись грабували, на їхню честь назвуть одну з вулиць.
«Шурум-бурум» і Мильний провулок
Частина татарської громади Лук’янівки й Татарки займалася тим, що за сучасними мірками можна назвати автобізнесом. Щоправда, замість автомобілів тут були коні. Татари продавали їх, виготовляли й ремонтували упряж, будували та лагодили вози, підводи й інший гужовий транспорт.
Працювали тут і невеликі миловарні. Одним із небагатьох нагадувань про них сьогодні залишається Мильний провулок. Він пролягає біля підніжжя Юрковиці, на задвірках Кирилівської вулиці. Поруч розташована Микільсько-Йорданська церква.
Ще одним заняттям частини татарського населення було скуповування старих речей. Про це писали сучасники, зокрема Костянтин Паустовський у «Книзі життя. Далекі роки», а пізніше згадували й старожили Києва 1950-х років. Старярі обходили двори, скуповували непотрібні речі, лагодили їх і перепродавали з невеликою націнкою. Впізнати їх можна було за характерним вигуком: «Шурум-бурум! Купую старі речі!». Згодом саме цей клич дав назву одному з найколоритніших київських ринків.
Ринок «Шурум-бурум» містився на Лук’янівській вулиці й працював тоді, коли більшість міських базарів уже зачинялися. Торгівля починалася після сьомої-восьмої години вечора і тривала далеко за північ. Тут продавали старі речі й усілякі «артефакти», східні страви — наприклад, щербет, конину, а також саджанці татарського клена — чудового медоноса. Ринок проіснував до 1940 року.
На початку ХХ століття татарська громада вже мала й власну інфраструктуру. На Лук’янівці працювали татарська їдальня і татарський дитячий садок. Були й татарські школи — але вже поза межами району.
Стара мечеть
Водночас перша мечеть з’явилася тут порівняно пізно — лише у 1910-х роках. До цього громада не мала окремої спеціально збудованої споруди. Мечеть розмістилася в орендованому дерев’яному особняку на вулиці Чорний Яр, неподалік перетину з Лук’янівською та Олегівською вулицями. По суті, це була громадська мечеть — житловий будинок, орендований та пристосований для релігійних потреб, а не спеціально зведена споруда. Про справжню кам’яну мечеть громада лише мріяла. Здійснитися цій мрії судилося майже через сто років.
Той самий старий особняк простояв до 2005–2006 років. Після пожежі від нього залишився лише цегляний брандмауер — вогнетривка стіна.
Мечеть «Ар-Рахма»
Перший проєкт великої київської мечеті з’явився ще на початку ХХ століття. Звести її планували на ділянці, де сьогодні розташований Павлівський сквер. Головна проблема — гроші. Тодішня мусульманська громада складалася переважно з небагатих волзьких татар.
Кошти збирали за підписними листами: кожен жертвував стільки, скільки міг. Згодом вдалося накопичити певну суму й навіть підготувати архітектурний проєкт, але швидко з’ясувалося, що цього замало. Виникла ідея звернутися по допомогу до мусульманських громад інших міст Російської імперії та організувати збір пожертв уже в загальноімперському масштабі. Остаточне рішення залежало від Санкт-Петербургу як столиці, але допомога звідти так і не надійшла.
У Російській імперії діяли досить жорсткі правила забудови. Земельну ділянку зобов’язували освоїти протягом трьох років. Якщо цього не відбувалося, її могли вилучити. Довгобуди в сучасному розумінні тоді були майже неможливими. Приблизно у 1911–1914 роках заклали фундамент, після чого будівництво зупинилося. Трирічний термін сплив, і повноцінна мечеть так і не постала.
За радянських часів до цієї ідеї вже не поверталися. Другу спробу зробили лише після здобуття Україною незалежності. У середині 1990-х років нову ділянку виділили біля мусульманського кладовища на Щекавиці. Авторами нового проєкту стали архітектори Олександр Комаровський і Сергій Бабушкін. Але будівництво знову просувалося повільно — з тієї ж причини, що й століттям раніше. Економічна ситуація 1990-х не дозволяла швидко реалізувати масштабний проєкт.
Неочікуваний поворот стався вже на початку 2000-х. На тлі справи Георгія Гонгадзе політична ситуація в країні загострилася, а рейтинг президента Леоніда Кучми стрімко впав. Саме тоді на будівельному майданчику з’явився великий банер із написом про те, що спорудження мечеті відбувається під патронатом Кучми. Проте за пів року сталися теракти 11 вересня у США. Після них ставлення до ісламського світу в багатьох країнах змінилося. Банер із згадкою про Кучму кудись зник — проте основний корпус все ж потроху добудували.
Завершував справу вже архітектор сирійського походження Рідван Маджузаб. Він не лише довів проєкт до кінця, а й суттєво його розширив, перетворивши звичайну мечеть на великий ісламський культурний центр із високим мінаретом і кількома додатковими корпусами. Будівництво завершили у грудні 2011 року. Комплекс отримав назву «Ар-Рахма», що в перекладі з арабської означає «милосердя». До речі, це один із небагатьох сучасних архітектурних об’єктів, який напрочуд органічно вписався в рельєф старого Києва.
Мусульманське кладовище на Щекавиці
До Другої світової війни мусульманські поховання Києва розташовувалися на Дорогожичах — поруч із єврейськими, на території нинішнього телецентру. У 1942 році місць для поховань майже не залишилося. Татарська громада звернулася до німецької окупаційної адміністрації з проханням виділити нову ділянку під кладовище. Дозвіл отримали, проте першою людиною, похованою на новому мусульманському секторі, став офіцер власівської армії. Вочевидь, окупаційна влада скористалася «правом першого поховання» на новому цвинтарі.
Саме ж Щекавицьке кладовище має значно давнішу історію. Воно виникло наприкінці XVIII століття — ще під час епідемії чуми 1770 року на Подолі. За різними оцінками, тоді загинуло від 6 до 10 тисяч людей. Місто тоді вперше зіткнулося з необхідністю створення муніципального кладовища. До цього система поховань була розпорошеною: заможних людей ховали при монастирях і церквах, бідні ж часто облаштовували могили біля своїх осель або на власних ділянках. Після епідемії було видано указ Катерини II про створення міського кладовища, і для нього обрали гору Щекавиця. У пам’ять про це вулиця Олегівська до 1869 року називалася Погребальною.
Поховання на мусульманському секторі Щекавиці тривали приблизно до середини 1970-х років. Коли вільні місця закінчилися, нові мусульманські поховання здійснювали вже на Берковецькому кладовищі.
Вишка для глушіння ворожих радіостанцій
На території самого Щекавицького кладовища за проєктом архітектора Івана Григоровича-Барського була зведена церква Всіх Святих у стилі українського бароко. У 1935 році її зруйнували більшовики, а на місці кладовища планували створити парк культури і відпочинку — за тією ж логікою, за якою раніше було перетворено Аскольдову могилу, де згодом започаткували Зелений театр.
План не втілили і на місці церкви тут з’явилася радіовежа, яка глушила ворожі для Радянського Союзу хвилі — «Радіо Свобода», «Голос Америки» та інших іноземних мовників. Так вона працювала проти капіталістичного Заходу аж до 1988 року, доки глушіння не припинили після домовленостей міністра закордонних справ СРСР Едуарда Шеварднадзе із західними країнами.
Авангардне «капище»
На Щекавиці також є популярний оглядовий майданчик із бетонною композицією з геометричних фігур — трикутної призми, куба і циліндра. Навколо цього об’єкта виникло чимало міських легенд: про язичницьке капище, сатанинське святилище, а також про загадкового одноокого німого майстра, який нібито є автором композиції.
Реальна історія значно прозаїчніша. Композиція з’явилася приблизно у 2003–2004 роках і була створена групою молодих художників-випускників НАОМА. Це художня інсталяція в авангардному дусі. Подібні об’єкти встановлювали й на інших київських висотах — Старокиївській та Замковій горах, а також на інших відрогах київських пагорбів.
Поруч із інсталяцією розташований ще один тріангуляційний знак, який використовували в картографуванні — так само, як і той, що колись стояв на будинку мого прадіда. 12 років тому хтось встановив на ньому хрест.
«Київська Швейцарія»
Вулиця Олегівська й сьогодні зберігає фрагменти історичної забудови ХІХ століття. Тут можна побачити рідкісні зразки дерев’яної житлової архітектури — будинки № 9 і № 11. На обох зберігся різьблений дерев’яний декор фасадів. Цілі дерев’яні будинки на Олегівській — велика рідкість. Дерево погано переживає час: воно гниє, легко згорає і потребує постійного догляду. Тому більша частина старої дерев’яної забудови Києва зникла.
Ці споруди відносять до так званого швейцарського стилю. Для нього характерні легкість композиції, чимало дерев’яного декору, різьблені деталі та підкреслена затишність і мальовничість. Сам термін «швейцарський стиль» радше відображає моду ХІХ століття на романтизацію європейських пейзажів. У київській топоніміці та публіцистиці того часу навіть з’являлися умовні назви на кшталт «київської Швейцарії» чи «київської Італії» — так називали мальовничі райони Куренівки та Пріорки.
Паркан з клеймованої цегли
Цікава деталь верхньої частини Олегівської вулиці: поруч із сучасним житловим будинком стоїть старий паркан із дореволюційної цегли. Це один із небагатьох матеріальних слідів колишньої забудови району.
На давніх цеглинах часто можна побачити клейма. У Києві склалася цікава особливість: клейм власників трапляється більше, ніж знаків самих цегельних заводів. Це пов’язано з тим, що підприємства часто здавалися в оренду. Орендар виготовляв партію продукції, ставив власне клеймо, після чого у виробництва міг бути вже інший власник. І саме з таких цеглин скульптор Володимир Собцов склав паркан на Олегівській вулиці. Матеріал там — мозаїка різних клейм, сліди різних виробництв і епох. А в одному місці автор не втримався та вмонтував цеглину з автографом.
Дача Хрущова
На межі з Татаркою знаходиться колишня київська резиденція Хрущова. Ще 1893 року подільський аптекар Октавіан Бєльський поставив тут великий житловий будинок у стилі еклектики — він поєднує елементи різних архітектурних напрямів кінця ХІХ століття.
Після перенесення столиці УРСР із Харкова до Києва у 1934 році цією територією зацікавилось партійне керівництво. Ділянку поступово перетворили на закриту урядову резиденцію радянської верхівки. Одним із перших відомих мешканців став Всеволод Балицький — керівник НКВС УРСР і один із тих, хто організовував перенесення столиці до Києва.
1937 року Балицького заарештували, а згодом розстріляли в ході сталінських репресій. У 1943 році, після звільнення Києва від нацистів, тут оселився Микита Хрущов. Спочатку він жив на Павлівській, 9. Але там на нього було скоєно замах — у землі ще довго залишалася вирва від вибуху. Після цього Хрущова перевели до урядового комплексу біля Татарки. Тут він мешкав до переїзду до Москви у 1949 році.
Навколо комплексу стояв високий закритий паркан, за яким ховалися аркові проходи, сходи, містки й авіарій — великий вольєр для птахів, де жили павичі. Іноді вони перелітали через огорожу, й місцеві діти намагалися їх ловити.
Територія перебувала під постійною охороною. Дозволялося проходити повз паркан, але не зупиняючись. Навіть тролейбусний маршрут проклали в обхід резиденції і лише після виселення партійців лінію пустили в бік вулиці Герцена.
Недобудований інститут нейрохірургії
На схилах Татарки височіє одна з найвідоміших київських недобудов — новий корпус Інституту нейрохірургії. Його доля виявилася типовою для багатьох масштабних медичних проєктів, будівництво яких зупинилося через припинення фінансування у 90-х роках. Так само залишилися незавершеними новий корпус Інституту урології та наркологічний корпус Київської психіатричної лікарні.
У напівкруглих корпусах мали жити й лікуватися пацієнти, а об'єднував би їх просторий атріум під скляним куполом. Тут проєктували зимовий сад із басейном — місце для відпочинку й реабілітації. Тепер цей купол — локація для зйомок кліпів: саме тут знімали кліп гурту «Океан Ельзи» «В небо жене». А висотки облюбували скелелази-аматори.
Інститут автоматики на Нагірній
Інститут автоматики на вулиці Нагірній останніми місяцями опинився в центрі уваги через художні майстерні. Тут сформувалася велика мистецька спільнота, але нині змінюються власники і художників змушують залишити приміщення.
Київський інститут автоматики і телемеханіки — саме так він спочатку називався — був створений у середині 1950-х років. Тут розробляли технології автоматизації виробничих процесів. Серед його розробок були проєкти для великих енергетичних об’єктів, зокрема Бурштинської ТЕС. Були й зовсім нетипові ідеї — наприклад, система, де один комбайн із оператором мав «вести» другий, повністю автоматичний, який повторював усі рухи на відстані близько 100 метрів. Для докомп’ютерної епохи це була надзвичайно складна задача.
У 1970–1980-х роках в інституті працювало близько 5000 людей. Наявність великого проєктного інституту суттєво вплинула на побут мешканців нашого тихого району. Робочий день закінчувався о п’ятій, і весь потік людей прямував до єдиного магазину на Нагірній. Полиці миттєво порожніли, й місцеві жартували, що співробітники інституту — «як сарана»: хліб та інші необхідні продукти реально було купити лише «до виходу автоматики».
У 1990-х інститут почав занепадати. Частину приміщень здавали в оренду, скляний корпус став офісним центром. Тут працювали медіакомпанії — М1, «Новий канал», радіостанції, продакшн-студії. Згодом частину простору зайняли художники. Це стало однією з найяскравіших трансформацій території: з’явилося живе творче середовище. Комплекс фактично перетворився на культурний центр району. І, чесно, — художників, яких виселяють, дуже шкода.
Червоний будинок на вул. Нагірній, 8/32
Від російських обстрілів постраждав і Червоний будинок на розі Нагірної та Овруцької, збудований у 1940 році архітектором Семеном Барзиловичем. Це стрункий житловий будинок доби міжвоєнного сталінського модернізму з декоративними елементами українського модерну між вікнами.
Свою неофіційну назву він отримав через червону цеглу, з якої зведений (хоча стіни й пофарбовані в персиковий колір). Зовні він виглядає доволі розкішно, але всередині були всуціль комунальні квартири: його будували для працівників Київського кабельного заводу, що розташовувався на місці сучасного ТЦ «Променада».
Особняк Савранського на вул. Нагірній, 14
Один із найкрасивіших будинків Татарки — особняк провізора Савранського. Його легко впізнати за плавними лініями фасаду, складною пластикою та характерним для модерну «омега»-вікном.
Для Києва модернові особняки — рідкість. Цей стиль став популярним у місті наприкінці першого десятиліття ХХ століття, коли Київ активно розростався, — тож модерн втілювали здебільшого на прибуткових будинках, а невеликих особняків збереглося небагато.
Після революції будинок націоналізували. Тут якийсь час функціонував дитячий будинок, а у 1956 році особняк передали відомому дитячому хірургові Мирославу Лукичу Саноцькому. Я його теж знав — у дитинстві він мені вирізав мигдалини.
Колишній санаторій для душевнохворих на вул. Овруцькій, 25
Цегляний будинок з елементами псевдоросійського стилю з’явився як приватний санаторій для нервово- і душевнохворих. Він має виразні аркові вікна, здвоєні прорізи над ними, пірамідальну вежу на даху і високий ґанок з ажурним піддашшям. У 1930-ті роки тут був дитячий дім, де працювала моя прабабуся. У родині згадували, що під час Голодомору вона вишукувала хліб, аби хоч трохи нагодувати дітей.
Будинок Менахема Бейліса та притон Віри Чеберяк
На перехресті вулиць Татарської та князя Володимира Мономаха стоять два примітні об’єкти. З одного боку — невисока адміністративна будівля Державного підприємства пробірного контролю. Навпроти — недобудова житлового комплексу «Еліта-Центр». Обидві ділянки пов’язані з однією з найгучніших судових історій початку ХХ століття — справою Бейліса.
На місці нинішньої адміністративної будівлі колись стояв невеликий одноповерховий будинок. Саме тут винаймав кімнату Менахем Мендель Бейліс — людина, чиє ім’я згодом стане відомим у всьому світі.
Навесні 1911 року, незадовго до Песаха, в районі сучасного Богуславського узвозу, неподалік Нагірної вулиці, знайшли тіло школяра Андрія Ющинського — учня церковно-парафіяльного училища. На тілі були численні колоті рани. Крайні праві організації майже одразу почали поширювати версію про «ритуальне вбивство». Стверджувалося, ніби євреї вбили дитину для використання крові в релігійних обрядах — явище, відоме як «кривавий наклеп».
Обвинуваченим став саме Бейліс, єврей, що жив неподалік. Він працював прикажчиком на Зайцевському цегельному заводі. Разом із дружиною та п’ятьма дітьми сім’я тулилася в невеликій орендованій кімнаті. Фотографії цього будинку досі трапляються в історичних публікаціях.
Зрештою Бейліса виправдали, однак увагу слідства привернув злочинний притон Віри Чеберяк — жінки, яка скуповувала крадене й переховувала розбійників. За однією з найпоширеніших версій, вбивство школяра сталося після його сварки із сином Чеберяк. Хлопець знав про існування притону та крадені речі й пригрозив розповісти про це дорослим.
До наших днів не зберігся жоден із будинків, пов’язаних із цією історією.
Сучасна забудова
Історичних будинків на Татарці стає дедалі менше — приходить нова забудова. Це нормально: місто не може залишатися застиглим. Але проблема в іншому — історичні вулиці району були розраховані на зовсім іншу щільність і інший ритм життя.
Коли серед малоповерхової забудови з’являються висотки, виникають типові наслідки: перевантажені вулиці, нестача паркомісць, хаотичне паркування, затори, перевантаження інженерних мереж. Тихі вулиці починають функціонувати в режимі, для якого їх не проєктували, з’являється відчуття міського хаосу.
Але йдеться не про відмову від сучасної архітектури. Європейський досвід показує, що щільності можна досягати інакше — без хмарочосів. Наприклад, у Нідерландах висока щільність дозволяє будувати не надто високі будинки. Це дозволяє місту зростати, не руйнуючи історичне середовище. Щільність залишається високою, але місто зберігає людський масштаб. Можливо, саме такого балансу сьогодні найбільше бракує багатьом історичним районам Києва, включно з Татаркою.