«Нагірна 22» закривається: митці спільноти — про свої останні дні в студії

«Нагірна 22» утворилася у 2018–2019 роках. Нині балансоутримувач будівлі заявляє, що приміщення, які орендувала спільнота, передадуть державному підприємству «Документ» — сервісу з надання адміністративних послуг, який підозрюють у корупції на ₴21 мільйон. Митці називають примусове виселення рейдерським захопленням культури, що ставить під загрозу існування арткластера, який представляє українське мистецтво в країні і за кордоном.

БЖ відвідало спільноту і попросило її митців розповісти про «геній місця», а Катя Олєшко сфотографувала їх у момент прощання зі студіями.

Майстерня № 316 — Марта Ниркова, мисткиня, менеджерка спільноти «Нагірна 22»

— Коли я вперше зайшла в студію, по всій підлозі було розкидане рожеве пір’я, в кутку лежало дивне обладнання попереднього орендаря — чи то з цирку, чи то зі стриптиз-клубу. Тут я проведу вісім років, хоча ми з чоловіком збиралися зняти студію на два місяці, відреставрувати дві картини і закінчити оренду.

Я називаю цю майстерню місцем прийняття рішень. Найважливіші рішення за останні вісім років життя я прийняла тут. Ця кімната стала для мене першим, другим і третім місцем. Соціологи називають першим місцем дім, другим — роботу, третім — зони відпочинку. У цих 15,8 квадратних метрах, здається, змішалось усе з усім.

Це місце стало звичкою: коли мені сумно, я скоріше піду сюди, ніж додому. Зараз в мене примусово забирають звичку. Забирають маршрут, яким я рухаюся щодня. Спільноту митців, які були поруч. І місце, де я проводила майже кожен день від ранку і до 9-ї вечора.

Пам’ятаю, крім речей того циркача, в студії був лише білий стіл. Коли я зберу всі свої речі, мабуть, я просто опруся на нього востаннє, подивлюся на порожню кімнату, попрощаюся і зачиню за собою двері.

Майстерня № 314 — Юрій Болса, скульптор, живописець

— Це місце витягнуло мене. Я був соціофобом, майже п’ять років жив в інтернеті, мало з ким спілкувався, старався не виходити. Потім я знайшов «Нагірну 22». Моя майстерня стала дитячою, про яку я мріяв малим, але якої не мав. Мені настільки тут комфортно, що цієї тяжкої зими я йшов з будинку з опаленням сюди, де опалення немає взагалі.

«Нагірна» стала частиною моїх робіт — у буквальному сенсі. Я знаходив залишене тут і там працівниками Інституту автоматики сміття — від макета будівель і до фрагментів лінолеуму — та робив із нього скульптури. Я хотів дати речам прихисток і друге життя, хотів зробити довкілля частиною мистецтва.

Майстерня № 331 — Олександр Мелешко, живописець

— Блін, як тут було круто. У цих стінах багато моїх переживань. Тут ми ночували з дівчиною, яка мені сильно подобалася, і всю ніч дивилися аніме. Врубав ейсід-техно або Cannibal Corpse та малював картини. Приходив після роботи о 8-й вечора чи щовихідних і писав. Тут вмістилося багато розмов із самим собою.

Я завжди ношу бандану, коли працюю — це такий самий незмінний атрибут моєї майстерні, як і інші речі в ній. Коли я наостанок зачиню двері, повішу бандану на ручку — так я попрощаюся з місцем.

Майстерня № 305 — Естер Черкас, перформерка, фотографка

— «Нагірна» — унікальний організм, який сам по собі, без залучення комерції чи реклами, зібрався в одному місці. Тепер я не знаю, як це — знімати студії самій, не будучи оточеною іншими митцями. Навколо мене було стільки різних людей, які працюють у різних напрямах — вони відточували мої проєкти, давали поради, пропонували співпрацю. Після років, проведених тут із іншими, я не певна, що можу триматися осібно.

У моїй студії залишається тільки одна незавершена робота — велике полотно, яке я натягнула пів року тому. Зазвичай, я продумую картину три–шість місяців, пишу її пів години. Я ще не думала, що буде на цьому полотні, у мене немає пів року, тому я зроблю виняток: я спробую написати щось за день. «Нагірна» — про людей, тому я б хотіла, щоб і інші митці виділили день із тижня на збори, який у нас залишився, і зробили щось на пам’ять про місце.

Майстерня № 326-А — Микита Власов, каліграфіст

— Архітектору за фахом, мені завжди подобалася ця будівля. Думав, от би зняти тут приміщення. Потім знайома запропонувала здати майстерню в субаренду. Сказала приходити на Нагірну, 22. Не знав, де це, виявилося, саме тут — там, де треба.

Через війну всі ми відчуваємо на собі стрес на максималочках. Я ношу ці відчуття вдома, тут — нульова точка, де я залишаю роздуми за порогом. Як тут, я ніде більше не можу просто сидіти і думати декілька годин. Можу просто лежати на килимі. Пити чай, розбирати малюнки, мити інструменти, слухати американську радіостанцію. В інших місцях це неможливо.

Майстерня № 324-В — Світлана Аграновська, живописиця

— Переїжджати, збирати полотна і малюнки — дивне відчуття. Ніби розбираючись із речами, піднімаєш часові шари, різні версії себе, але робиш це з примусу.

Через переїзд я задумалася, що робити зі старими, вже не такими важливими мені роботами. Давно, ще студенткою, я викинула деякі малюнки, а через кілька тижнів мені написав у Facebook чоловік, який купив їх у безхатька, і сказав, що з творчістю так не можна. Зараз, прощаючись із цим місцем, я думаю, як попрощатися з кількома роботами. Може, я їх підпалю?