Привид комунізму: яким вийшов зомбі-бойовик «Каховський об’єкт»

«Каховський об’єкт» уже в прокаті. Це друга стрічка циклу горорів про «кіногероїнь темних часів» від FILM.UA Group. Першою була не надто вдала торішня «Конотопська відьма». БЖ розповідає, чи вдалося авторам не повторити помилок.

Обережно, у тексті є спойлери.

Дія знову відбувається під час повномасштабного вторгнення. Після підриву Каховської дамби українські військові вирушають досліджувати бункер на дні водосховища — і зникають.

На пошуки відправляється загін на чолі з бійчинею з позивним Мара (Марина Кошкіна) — і теж зникають. Група Мари знаходить секретне підземелля, де у часи Холодної війни СРСР проводив експерименти зі створення ідеальних солдатів. Так українцям доводиться вступити в бій із ордами зомбаків у радянській формі.

«Об’єкт» належить до жанру класичного сплеттера (англ. splatter — «бризки (крові)») та зомбі-горора, започаткованого 1968 року чорно-білим дебютом Джорджа Ромеро «Ніч живих мерців». Так, мертві в картині Ромеро повставали з могил через витік радіації. Режисеру вдалося вхопити одразу кілька неврозів американського суспільства: безвідповідальне використання технологій; страх втратити індивідуальність у безликому колективному натовпі хижаків; зрештою, прірва між людством і безжальним колективним Іншим, що бере гору кількістю й агресією.

Ось і перший виклик для творців стрічки: за майже 60 років існування сплеттера придумати щось нове в жанрі практично нереально. Насторожувало й те, що над «Каховським об’єктом» працювала та ж команда, що й над «Конотопською відьмою». Торішній містичний горор критикували і за художню якість, і за етично сумнівні сцени. Трейлер «Об’єкта» лише посилив підозри: виглядало дешево, кострубато й майже як кіно категорії B.

Однак цього разу проєкт отримав іншого режисера. Ім’я Олексія Тараненка стало відомим після повнометражного дебюту — доволі влучної чорної комедії «Я працюю на цвинтарі». Очевидно, цього разу Тараненко разом зі сценаристом Ярославом Войцешеком вирішили не винаходити нічого нового, а просто трималися законів жанру.

Сюжет «Об’єкта» розвивається за логікою комп’ютерної гри на кшталт Doom. Є, звісно, і типовий науковець-маніяк — росіянин Борис Карлов (Андрій Жилін). Це ім’я — кіноісторична «пасхалка»: Борис Карлофф — зірка фільмів жахів Голлівуду 1930-х. Загалом, сінефільський досвід Тараненка справді прислужився фільмові.

Автори постійно підвищують ставки, підкидаючи героям усе нових чудовиськ. Каховські зомбі — не просто ходячі мерці в пошуках живої плоті, а радше інфернальна піхота, керована розумнішими потворами. Останні — також результат експериментів: велетенська діжкоподібна «Астра», що заливає все живе зомбуючою рідиною, моторошна мумія Карлов, який співає гімн СРСР. Є в цьому бестіарії і скоріше готична істота «Фіалка», що навіює галюцинації, активізуючи в жертвах найбільші страхи.

Найслабші моменти фільму — коли персонажі починають розмовляти. Але, на щастя, фільми на кшталт «Каховського об’єкта» створюють не заради діалогів, а задля атракціону насильства — бійок, стрілянини, річок крові, вибухаючих тіл. І цей атракціон Тараненку вдався.

Продюсери позиціонують фільм як антирадянський екшн. Цьому символічному протистоянню добре служить загальний антураж: у СРСР навіть зомбі виглядають як жебраки, а секретна лабораторія — як пошарпаний підвал. Фінал у такої казки теж мав бути казковий, позичений із того ж Doom: чарівна вакцина перетворює погану людину на монстра, хорошу — на супергероя. Хід, безперечно, знайомий, але працює, бо за цими метаморфозами цікаво спостерігати.

Хороший зомбі-фільм — це завжди ще й сатира (що вірно, зокрема, для всього спадку Ромеро), а отже, в його основі має бути актуальний конфлікт. Тож чому ЗСУ, попри наявність очевидного ворога, мають битися саме з радянськими примарами? Радянський ресентимент — одна з опор Росії. Перше, що росіяни роблять на окупованих територіях, — відновлюють пам’ятники Леніну. Їхня бронетехніка атакує українські позиції в тому числі і під червоними прапорами. Українські військові, яким пощастило звільнитися з полону, розповідають про портрети Ілліча у російських тюрмах. Російська симпатія до радянського — це щось на кшталт акту некромантії політичного мерця. І в цьому сенсі більшовицьке пекло у фільмі Тараненка здається доречним.

Зображення: FILM.UA Group